Про проміжні результати
- 02 Гру 2014 16:42
- 327
- 4 коментарі
Ірина Троскот
Власне, загальна картинка зрозуміла вже навіть зараз. Книги, найбільш читані (а відповідно – й оцінені) авторами «ЛітАкценту» впродовж року, увійшли в десятку кожної з номінацій книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2014». Нині, коли проголосувала пристойна кількість критиків, авторів сайту, можна стверджуватися, що кардинальних змін до кінцевого терміну голосування (30 грудня), швидше за все, не буде. Незалежно від того, чи подобається вам (або мені) цей результат, чи ні. Проте відчуваю потребу поділитися певними міркуваннями довкола рейтингу.
По-перше, варто не забувати, що абсолютно об’єктивного рейтингу не буває і бути не може, що кожнісінький літературний конкурс – дуже умовна річ, базована на смаках і вподобаннях тих, хто має більший чи менший вплив на результати. З іншого ж боку – обмеження голосування саме авторами сайту вберігає рейтинг від багатьох маніпуляцій. А те, що таких авторів є чимало, дає в підсумку доволі збалансовану картинку підсумків року.
По-друге, абсолютно об’єктивного рейтингу, що має амбіцію оглянути всі книги, видані впродовж поточного року, не буває й бути не може, оскільки неможливо знайти критиків, які прочитали би всі номіновані книги. Тому загалом я свідома того, що в результатах рейтингу ми маємо справу із багатьма позалітературними чинниками: видавничим піаром і письменницьким самопіаром, приналежністю автора книги до певної «тусовки», рейтингами продажу, реакцією критики тощо. З іншого ж боку – письменницько-читацьке коло таке щільне, що не помітити ногово цікавого тексту майже неможливо. Невизнаний геній – мабуть, геть не наш випадок. Аргументом може бути те, скажімо, те, що в короткий список літакцентівського рейтингу потрапила дебютна книжка письменниці Вікторії Амеліної.
По-третє, будь-який конкурс, у якому переможців обирають багато людей, пропонує в підсумку не завжди найкращі книги, але точно – мейнстримні. Тому з цього погляду проміжні результати, які «ЛітАкцент» подає потижнево, не менш цікаві за остаточні підсумки, тобто за те, які саме книги буде названо переможцями «ЛітАкценту року». А переможців з-поміж трьох кних обиратиме журі – окреме для кожної номінації. І його компетентності я довірятиму. Але то вже буде інша розмова.
“Абсолютно об’єктивного рейтингу не буває” тоді, коли “не буває” об’єктивно великої літератури і кола адекватних поцінувачів, абсолютний смак яких підміняють “смаки і вподобання тих, хто має більший чи менший вплив на результати” (останнє взагалі сміхота – лєнінські домогосподарки, що керують літературою!))). Що ж до твердження, ніби “будь-який конкурс, у якому переможців обирають багато людей, пропонує в підсумку не завжди найкращі книги, але точно – мейнстримні”, дозволю собі процитувати Д.Донцова: “Юрба ніколи не підноситься вище певного, досить низького інтелектуального рівня. Збиранина людей зміцнює афект кожного з її членів, силу почування й хотіння, але не силу розмислу”.
Дядько Фройд в своєму репертуарі. Все йому не так
“Все так” буває лише в дитинстві та юності, шановна Ксеню, і це цілком нормально. Однак після 30 нерозбірливість стає ознакою інфантилізму. Інша річ, що “все так” і “все не так” даються доволі легко. Значно важче бути (само)критичним і зберегти при цьому свіжість погляду на світ вкупі зі здатністю йому дивуватися.
Ad vocem.
«Вы сказали два слова подряд: абсурдный и бессмысленный. Я не уверен, что второе выражает то, что Вы имели в виду», – заметил он мне однажды, после сказанной вчерне, кое-как, фразы, из тех, которые и сам ты не слушаешь и надеешься, что никто не слушает. Михаил Леонович слушал не пропуская – и давал понять, что ты говоришь слышимые слова, что безответно такое не пройдет. Это была суровая школа. «Если я зашел за Геркулесовы столпы здравого смысла, то шел я по Вашим стопам», – заметил он, когда я не согласилась с его пониманием другого моего высказывания. Однажды я взбунтовалась и спросила его: «Почему другим Вы спускаете неточности, а мне – всякое лыко в строку?» «Не всякое, – без промедления ответил он. – Каждое седьмое». «Кстати, Миша, – спросил однажды Аверинцев, – у Вас должны быть черновики этой моей работы». «Ваши черновики, – ровным голосом ответил Гаспаров, – хранятся у меня только в виде опубликованных Вами книг и статей».
(О.Седакова. “Михаил Леонович Гаспаров”)