Автобіографія Оксани Забужко на тлі країни
- 27 Чер 2014 13:31
- 648
- 15 коментарів
У «Коморі» вийшов друком український переклад розлогого інтерв’ю польської публіцистки Ізи Хруслінської з Оксаною Забужко «Український палімпсест»
У спеціальній передмові до «зворотного перекладу» книжки (розмова відбувалась українською, потім перекладалася для основного видання польською, а тепер «з іншого боку» повернулась у вихідну мову) Оксана Забужко сумує з приводу нерозвинутості в нас практики друкувати книжки інтерв’ю, або «інтерв’ю-ріки» – наводить вона польське метафоричне жанрове означення. Здається, це все-таки певною мірою перебільшення. Можна згадати, наприклад, серію таких розмов «Інший формат» від Тараса Прохаська і видавництва «Лілея-НВ». Хоч особисто мені безпосередньою книжкою-попередницею «Українського палімпсесту» (може, комусь це видасться легким блюзнірством) виглядає не що інше, як «Таємниця» Юрія Андруховича 2007 року. І хай Іза Хруслінська, на відміну від Еґона Альта, не вигадана персонажка, але авторка й організаторка книжки, проте сама концепція семи днів розмови про життя письменника на тлі його рідної країни, культури й літератури, хід цієї розмови (або розмови і «розмови») витворюють чимало паралелей, наскільки вони можливі між текстом ігровим, пародійним і текстом серйозним. Зрештою, як писав чех Яхим Топол у своєму «Супермаркеті радянських героїв» – «Юрій Андрухович – українець. Як і Оксана Забужко».
Це були жарти, а якщо серйозно – перед нами цікава і поважна спроба самоаналізу, презентації себе, своєї родини і своєї культури у виконанні видатної письменниці. Котра добре читається навіть попри те, що є первісно орієнтованою на малообізнаного в наших подробицях польського читача.
У шістнадцяти розділах «Українського палімпсесту» йдеться про родовід Забужко, книжки, що її сформували, освіту, творче становлення, основні на сьогодні етапи письма, ключові постаті літературно-філософського осмислення (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка), історію України та її сьогоднішнє становище. Або, точніше, становище напередодні. «Український палімпсест» створювався незадовго до початку революції 2013-2014 років, тобто в досить депресивній точці новітньої історії – в часи «зрілого Януковича» (як з’ясувалося незабаром – і «стиглого» теж). Це дається взнаки – письменниця характеризує суспільну та культурно-інформаційну обстановку у вельми похмурих і темних тонах. Хоч явно й не бачить її в шаблоні «нового застою на багато десятиріч», як це робили чимало вітчизняних політичних журналістів. Взагалі, Забужко виглядає кращою від них прогнозисткою, особливо коли згадати її обіцянки політичних катаклізмів у масштабах значно ширших від внутрішньоукраїнських. Чим не привід уважно вчитатись у «Палімпсест» у пошуках нових передбачень?
Але все ж логічно більше уваги письменниця приділила минулому. З огляду на вже згадуваного польського читача, в цій розмові вона регулярно мусила пояснювати, здавалось би, найелементарніші речі. Мовна ситуація в історичному контексті, «Розстріляне Відродження», шістдесятники і дисиденти, роль нащадків шляхти і старшини в культурних процесах ХІХ-ХХ століть… Однак, виникає питання, наскільки добре це все знає й український читач, навіть читач Забужко. Переконаний, що прочитати схематичну й емоційну розмову на ці теми не буде зайвим, хоч би й коли це виявиться повторенням пройденого.
Іноді щойно згаданий схематизм та емоційність бувають надмірними. Наприклад, загалом характерне для Оксани Забужко прагнення вибудовувати «недобудовані» ієрархії де-не-де обертається дуже одновимірним трактуванням культурних процесів – до прикладу, чимось близьким до абсолютизації позитивних ролей Ірини Вільде чи Миколи Хвильового та негативної – Павла Загребельного (у випадку з останнім справді серйозні обвинувачення в плагіаті й співпраці з КГБ, гадаю, все ж не можуть бути вичерпною характеристикою цієї літературної постаті).
Таке підкреслено суб’єктивне розуміння історії та культури – штука надзвичайно корисна. Там, де воно викликає незгоду – провокує на роздуми й дискусію, хай і заочну, стимулює краще розібратись у ситуації. Як-от окремі нюанси мовного питання. Із перспективи 2010-х років перебування в уже повноцінно двомовному Києві слова Оксани Забужко про абсолютну загнаність «під плінтус» української в Києві 1970-1980-х виглядають якось нереалістично. Неможливість викладати й відповідати на семінарах українською? Стабільна масова агресія до тих, хто говорить українською просто на вулиці чи в магазині? Ризик привернути мовою увагу «органів»? Як пишуть у демотиваторах, «ні, не чув» – але при цьому Забужко покликається на поважних свідків, зокрема, російськомовного Семена Ґлузмана (згадаймо й формулу того-таки Андруховича «Київ вісімдесятих – це Донецьк сьогодні»). Тож первісний подив-відторгнення поволі поступається розумінню, наскільки повільні, але значні зміни відбуваються в цій сфері.
Тут, щоправда, треба згадати й зверхні слова Оксани Забужко про російськомовну літературу в Україні. І приголомшливу сентенцію «Я б сказала, що це (Харків – О.К.) єдине місто в Україні, в якому – на слух – російська мова нерідко справді звучить як російська, а не як колоніальний варіант російської в устах «малороса»». Не сумніваюся, кожен, хто чув «харківську російську», оцінить таку тезу, та й сам тон неприємний.
А ще письменниця досить вправно перелицьовує під себе такі непрості питання «з польського боку», як, скажімо, про Волинську трагедію. І, на диво, слід визнати, робить це конструктивно – себто не так уникає чи «вислизає», як зміщує акценти для того, щоб показати інші аспекти проблеми, пов’язані з українським поглядом на неї, передісторією, неоднозначностями трактувань, різними етапами розвитку, наприклад, повстанського руху. Тобто говорить про те, про що в стандартних розмовах про Волинь зазвичай не йдеться. Знову актуалізує саме український контекст, що є головною місією книги.
І цю місію Оксана Забужко виконує добре. А суперечливі сторінки (як-от згадуваний мовний момент чи занадто активна самореклама) цілковито компенсуються наголошенням і проговоренням важливих питань – від гендерних проблем українок до відновлення історико-культурної тяглості, розбудови інститутів історичної пам’яті, громадської думки та репутації. Зрештою – проблеми протистояння глобальній тенденції надмірного спрощення та усереднення (в освіті, культурі, побуті), до якої Україна ввійшла зі свого «особливого» радянського входу, але це її аж ніяк не рятує. Відтак, «чергова книжка Забужко» (насправді ж – дитя абсолютно віртуозної Ізи Хруслінської, яка вміє не лише слухати та чути – що вже досягнення в наш час – а й тихенько спрямовувати співрозмовника на потрібні теми, стимулювати й «розговорювати») знову, на мою думку, стає обов’язковою лектурою для українського інтелігента. І чекає на відповідь – так багато тем з «Українського палімпсеста» можна потрактувати в інакший спосіб.
Довго, предовго ми чекали. Нарешті перша ластівка! Започаткована серія “По Забужкінським місцям” з циклу “НЕВМИРУЩІ”. Мешканці Олімпу, посуньтеся. Місце на іконостасі давно чекає на Богиню Оксану (Богиня Ліна, звісно, не в захваті від такого сусідства, лишень би не з”ясовували стосунки, бо не на часі)
Справедливості заради, у Андруховича манія величі ще більша.
Заради справедливості, самозакоханість супроводжує творців усіх жанрів. Проте зірками самолюбованія стають не усі. Забужкіну манєчку величі не можна ні з ким порівняти, бо услід за європоустрємльоним віршепльотом Васьком Стусом, щоб поставити читачів на коліна преклоніння перед багинею інтелекта, витягла латинські “палімпсести”. Плагіат! Бо інтелектуал Васько – “…такий розумний, що аж страшно…” (Мих.Старицький, За двома зайцями) – був перший.
Чому ви так зневажливо пишете про Василя Стуса?
Зневаги заслуговує не Стус а невмирущі вкраїнські ідолопоклоники, що з пересічного віршероба – “в”язня сумління”, “незламного і прямостоянного героя”, “генія української поезії” зліпили собі чергове ідолище. Неопоганці не можуть жити без кумирів. Традиція.
Чому “в’язень сумління” та “герой” у лапках?
Незламний і прямостоянний герой за час перебування у СІЗо і у місцях відбування покарання написав шість каятів-звернень до вищого керівництва, з прокляттями на адресу бандерівців націоналістів, з обіцянками надалі жити згідно з вимогами конституції СССР. Про це невідомо обожнювачам незламного героя. Лапки можете поставити самостійно. Лише нещодавно в інеті з”явився текст, де більш менш докладно розповідається про роздвоєння особи у Василя Стуса. http://www.bursov.net/publisist/133
І що? І Вацлав Гавел під час першої відсидки писав подібні речі. Ви б ще й не таке написали на його місці. Я людей у таких обставинах не засуджую, сам сидів.
А як бути з ідолопоклониками, що обціловують незламного і прямостоянного? Як бути з всеукраїнською брехнею про поетичного генія, висунутого на Нобелівську премію? І чи варті неопоганці бути цивілізованою європейською нацією, коли без новостворених ідолів не можуть й дня прожити? Поганство і рабство – тотожні поняття. ВИЧАВЛЮВАТИ З СЕБЕ РАБА ПО КРАПЛИНІ НЕ ХОЧУТЬ, БО НЕ МОЖУТЬ.
Коли подібні Забужко атакують Загребельного то це просто ганьба. Слон і моська.
Як правило, загострене почуття “справедливості” у виявлені “кагебістів” в часи незалежності супроводжує колишніх сексотів, які добре відчувають рідну кров. Свой свояка відєт іздалєка. Часто інтуїція сексота зраджує, як у випадку зі звинуваченнями на адресу Павла Загребельного.
ЗВИНУВАЧУВАЛИ ЗАГРЕБЕЛЬНОГО У плагіаті й інші люди зокрема Скуратівський і Плющ
Чия б корова мичала, а Вадіка мовчала. Спочатку плагіатствував у Москві під расєйськага патріота, натягнувши на себе білогвардійські строї. Переїхавши до Києва плагіатствує вже під “вкраїнську патріоту”. А заспіває власним голоском лише тоді, як здийсниться мрія тов-ва “Вадік енд компані” про нову Хазарію.
Щодо Плюща, певно, мова не про вчора похованого Івана Степановича. Чи не той це Плющ, що улесливим перед начальством бур”яном обвивав редакції “КіЖ”, “Літ.України”?
Так довкола все плагіат.
Чи буде у тексті щось про “гламурний фашизм”? Дуже цікавлюсь.