Горе й детектив
- 17 Лис 2013 23:54
- 620
- 5 коментарів
Горе й біда з нашою сучасною літературою – куди не кинь оком, нічого в нас немає, хоч плач: ні реалізму у великій прозі, ні доброго осмислення власного минулого (один-два-три романи не вважатимемо панацеєю), ні навіть якісної масової(!) розважальної літератури. Або й без навіть, бо з маслітом, виявляється, все далеко не так просто, як звиклося думати.
Нещодавно «ЛітАкцент» зібрав у редакції кількох критиків для обговорення – уявіть собі – жанру детективу. Наслідком цієї бесіди стало кілька статей, що вже з’явилися, і ще з’являтимуться на сайті найближчим часом. Питання, відповідь на яке ми намагалися знайти, – ну просто «дитяче»: чи є в Україні детектив, а якщо немає – то чому.
Олександр Стукало в статті «Детективна література: історія з убивствами» стверджує, що «чисті детективи — це продукт, якщо можна так сказати, забезпеченого суспільства, в якому, природно, існує попит на розважальні жанри. У загрожених суспільствах, які бідують, немає такої потреби, бо немає усталеного прошарку читачів, які замість добувати собі на хліб, сядуть у крісло й читатимуть куплений зразок масової літератури». Андрій Кокотюха в літакцентівській бесіді пішов іще дальше: він вважає, що чистий детектив може функціонувати не просто в «ситому» суспільстві, а тільки в демократичному, яке, до того ж, може собі дозволити героя, опозиційного владі, який, водночас, перебуває в контакті з нею (бо ж звідкілясь йому треба дізнаватися відомості про злочин). Ярина Цимбал, оповідаючи про детектив 1920-х, стверджує, що вже в 1930-х «книжковий ринок помер, а детектив загинув від підступної кулі партійних ідеологів». Схоже на те, що він не відродився (масово, як і належить) досі, навіть за двадцять із гаком років свободи й незалежності.
Власне, я не повторюватиму вже написаного й не забігатиму наперед – зацікавлений читач обов’язково все знайде на «ЛітАкценті», поділюся тільки принагідними міркуваннями довкола.
Прийнято вважати, що масова (популярна, розважальна) література – чтиво нижчого гатунку, на відміну від «високої полиці», з якої – пряма дорога до міфічного літературного канону. І більшість авторів, які кривлять свої письменницькі носики від масліту (водночас послуговуючись усіма його методами й прийомами щодо «розкрутки» й прагнення миттєвої слави) самі, натомість, часто банально шпортаються на рівні сюжету, змалювання героїв чи логічності викладу. Адже це справді складно – захопливо розповісти історію.
Я в жодному разі не закликаю всіх писати детективи. Я просто чекаю. Бо якщо довший час нічого немає, то зростають шанси, що щось таки й з’явиться. Хоч би й детектив.
Розвинений детективний жанр – справді ознака розвиненого західного суспільства. І у своїх кращих виявах він давно не належить до масліту. Після того, як шведи запровадили в детективи соціальну і політичну проблематику проблематику, цей жанр перетворився на серйозну літературу. Інша справа, що у нас, по суті, продовжує розвиватися радянський міліцейський роман, такий собі соцреалістичний різновид детективу.
Якщо взяти Стіга Ларсона, то, при всій повазі до його досить закрученого сюжету й цікавих персонажів (особливо йдеться, звісно, про Лісбет Саландер), на рівні художньому це не література – це журналістика. Читати його так, як читаєш Конан Дойла – для задоволення, відшукуючи підтексти, приховані смисли, гру слів, – неможливо.
Мені йшлося про зовсім інших авторів — Манкеля, Лекберг, Маклунд тощо. Просто у нас майже нічого не перекладено, тому наш читач і досі живе класикою. А класика – це добре, тільки жанр давно має у світі інший вигляд. А ми, на жаль, не маємо достатньо читачів цього жанру. Саме україномовних.
Справді хороший сучасний детектив з політичним, історичним та соціальним змістом – така сама рідкість, як і будь-який хороший роман в іншому жанрі. І такий самий цінний.
Я абсолютна переконана, що без великого перекладеного українською корпусу європейського і американського детективу наші автори і далі повторюватимуть зади російського міліцейського або бандитського роману. Треба багато читати і вчитися професійно писати. А то прочитала висловлювання Волкова, що він усі потрібні книжки вже прочитав у молодості, і стало незручно за цього автора. Ну, і в нас дуже мало авторів працює в цьому жанрі. У сусідній Польщі авторів-детективщиков понад 200 чоловік, із них лише кілька європейського рівня. Найкращі, Краєвський і Мілошевський, у нас перекладені.