Що святкує Ірина Жиленко
- 14 Бер 2012 17:48
- 4,949
- 24 коментарі
Ірина Жиленко. Homo Feriens. – Київ: Смолоскип, 2011
«Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми.
А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ».
«Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами».
Може, трохи несподівано починати рецензію з цих цитат. Тим паче, коли йдеться про книжку з такою життєствердною назвою, – «Homo feriens», або ж «Людина, яка святкує». Та, коли чесно, ці два уривки здаються аж ніяк не менш важливим ключем до мемуарної повісті Ірини Жиленко, аніж ті численні фрагменти з різних розділів, де авторка береться аргументувати назву своєї книжки, вкотре тлумачить читачеві, що і як вона «святкує» і, головне, чому схильна сприймати власне життя як свято.
Але «Homo feriens» таки не про святкування. Точніше, не лише про нього. Зрештою, це і не докладна та послідовна автобіографія Ірини Жиленко, як можна було би сподіватися від тексту на майже вісімсот сторінок. А насамперед – це книжка про покоління, з якого вийшла авторка (хоч і була трохи молодшою за своє оточення), і про всю ту епоху, аж надто переобтяжену нині і позитивними, і негативними міфами. Епоху, що з кожним роком стає фактом щораз дальшого минулого. Й не тільки літературного.
Отож «Homo feriens» – про шістдесятників: як їх бачила Ірина Жиленко ще наприкінці 1950-х – початку 1960-х, коли все тільки починалося, а самого поняття «шістдесятник» іще, по суті, й не існувало, і як разом із нею вони змінювалися упродовж десятиліть, – аж до літа 2007-го, коли було поставлено крапку вже в останньому розділі.
«Homo feriens» важко назвати літературною новинкою, адже частини спогадів із 1997 року поступово з’являлися друком у журналі «Сучасність». Компонуючи книжку, авторка свідомо не дотримувалася хронологічної послідовності у відтворенні подій, надавши перевагу вільним переходам між різними періодами власного минулого й «сучасного». Та, скомпоновані в суцільний текст, частини вибудовуються в цілісну фабулу, а сама книжка врешті-решт виявляється однією з наймасштабніших нині приватних версій українського шістдесятництва.
Про «своє» шістдесятництво в тій чи тій формі вже писали Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Роман Корогодський, Богдан Горинь, Світлана Кириченко (цей перелік, зрештою, може бути значно довшим). Ірина Жиленко пише з власної перспективи, апелюючи до історії свого життя, та все ж не раз відходить «у тінь», аби розповісти про когось зі свого найближчого або й трохи дальшого оточення.
Вона чимало цитує в своїй книжці зі щоденникових записів, які систематично вела впродовж більш ніж півстоліття (і веде далі), перемежовуючи тодішні спостереження з пізнішими рефлексіями, а часом по кілька разів повертаючись до важливих для себе моментів.
І саме ці щоденникові фрагменти (про епістолярій ще згадаю окремо) надають її спогадам і додаткової документальної цінності. Адже, хоч інколи й дуже суб’єктивні (як, власне, і належить приватним записам), вони часто були безпосередньою реакцією на поточні події та вчинки людей, пам’ять про які інакше неминуче загубилася б у часі.
Читачеві ж вони дають також нагоду подивитися на тогочасний світ ніби зсередини, очима безпосереднього учасника тих процесів, а крім того, побачити в «живій» дії тих, кого нині, через п’ятдесят років, можна назвати творцями шістдесятницького дискурсу.
І побачити часто в «неканонічних» – і, певно, саме тому таких симпатичних – деталях. Скажімо, там, де Ірина Жиленко пише про «безалаберного і аж мовби авантюрного в побуті» молодого Івана Дзюбу, який через забудькуватість не раз потрапляв додому не через вхідні двері, а вилазив на балкон другого поверху «по аварійному карнизу». І це той самий Дзюба, в якого «був закоханий весь інтелігентський Київ» і чиїм гострим виступам не могли завадити навіть Корнійчук зі Збанацьким. Або ж про «скромного», «у великих окулярах і сіренькому дешевенькому костюмі», а також зі шкарпетками, що «сповзають на черевики», Івана Драча, чий «Ніж у сонці» змусив її плакати й називати автора генієм. Про «вредного» Валерія Шевчука, який умів довести до сліз образливою критикою або просто нечуйністю, але писав довгі й мудрі листи. І про «домостроївця» Євгена Гуцала, який дорікав Жиленко, що одразу після одруження з Дроздом та не завагітніла й не осіла «на господарстві». Про того-таки Володимира Дрозда, який, уперше побачивши її на засіданні Спілки письменників, закохався і, миттєво почавши «облогу», вже за три дні зробив своєю офіційною дружиною. І нарешті про найголовнішу героїню, котра вже в подружньому житті присвячувала Євгенові Сверстюку «цілі цикли палких любовних віршів» (що адресатові страшенно подобалося); Опанасові Заливасі слала «закохані листи»; та й взагалі з п’яти років була схильна закохуватися «навально і мученицьки у всіх підряд». А те, що й молодій поетці не бракувало чоловічої уваги, свідчить хоча б оцей студентського періоду віршований рядок молодого поета Володимира Житника: «Кавалерів міріади у Жиленко Іріади» (офіційно саме таким було її ім’я).
Важко уявити кращий спосіб «освіження» читацького сприйняття. Тим паче, у випадку з шістдесятниками, розмова про яких так переобтяжена пафосними характеристиками й заяложеними штампами. Шістдесятницьку творчість, до того ж, дедалі важче адекватно оцінювати поза історичним контекстом. Ірина Жиленко ж не лише пропонує власні милі «апокрифічні» замальовки замість офіціозних портретів, не тільки показує контексти чи описує обставини (звісно, так, як вона їх бачить), а й у найдискусійніших моментах намагається зберігати «нейтралітет» і подавати й pro, i contra (наприклад, у розповіді про «покаянний» лист Івана Дзюби або про відхід від шістдесятників Віталія Коротича). І, нарешті, вона робить спробу відтворити й загальну емоційну атмосферу – спершу колективного піднесення й романтичних сподівань (десь до 1962 року), а потім – поступового нагнітання зневіри, страху, зрештою – покори або ж, навпаки, категоричного спротиву.
Із відповідних розділів книжки можна отримати доволі яскраве уявлення про те, як і чим жили молоді україномовні літератори, художники й науковці на початку 1960-х, передусім – у Києві: де (і в кого) зустрічалися, про що дискутували, як розважалися і, нарешті, що читали й писали. Колоритно описано й заходи Клубу творчої молоді, новорічні колядування, звичайні посиденьки, на яких часом «каламбурили», «перебріхували» народні пісні, включаючи в них актуальних персонажів, тощо.
Та не менше тут історій і про вимушені поневіряння наступних років: коли виганяли з роботи або ж, як у випадку з подружжям Жиленко–Дрозда, позбавляли житла; коли не друкували або цензурували тексти; коли примусово відправляли на військову службу чи ув’язнювали. І як, починаючи з ранньої смерті Василя Симоненка, дедалі частіше випадало зустрічатися з друзями не на святкуваннях, а на похоронах.
Ірина Жиленко не приховує, що недооціненість шістдесятників (насамперед, звісно, Володимира Дрозда) їй дуже болить. І, хоч би з яким скепсисом писала вона про міжпоколіннєвий діалог (мовляв, «кожна людина ув’язнена в своїй часовій ніші, як метелик, прохромлений шпилькою», і марно чекати на повне порозуміння попередників та наступників), свої спогади вона пише таки зі сподіванням бути почутою, чи то пак прочитаною. І не колись, у невизначеному майбутньому, а тепер, доки «крижина шістдесятництва» ще не розтала остаточно.
Незнаходження ж миттєвого відгуку часом штовхає авторку до надто категоричних висновків. Тоді, відкидаючи можливість будь-якого порозуміння і демонстративно замикаючись у власній «інакшості», вона може безапеляційно заявити, що «осучаснитись я вже не зможу», а потім іще різкіше відкинути творчість «молодих» (без уточнень), бо ж «сучасна література – не література, а літературщина – млявий, хоч і хтивий, словесний онанізм».
Звісно, йдеться тут не так про принципову позицію, як про миттєву, надто емоційну, реакцію, яку – і за це треба віддати авторці належне – вона не намагалася приховати перед читачем, згладивши всі надто різкі вислови в остаточній редакції. А могла б. Адже категоричність і відмова від відтінків у «розмальовуванні» світу – одна з найбільших вад у її персональній системі цінностей (неодноразово в цій книжці декларованій).
Власне, й Михайлина Коцюбинська, давня приятелька, а колись і викладачка Ірини Жиленко, в своїй уже посмертно опублікованій передмові пише про своєрідну «абсолютизацію» авторкою цього неприйняття сучасності, а місцями й певну епатажність.
Та, врешті-решт, спогади – це якраз та територія, де автор може не боятися суб’єктивності й непослідовності. Точніше, це той винятковий текстуальний простір, де суб’єктивність може здаватися і вадою, і чеснотою водночас.
Ірина Жиленко не боїться відвертості й там, де вона обертається критичністю щодо не байдужих їй людей. І як щиро захоплювалася вона першими поетичними здобутками Івана Драча (що від початку 1960-х був і її приятелем), так само щиро критикує вона його «Ейнштейніану», називаючи її «математично-наївною абракадаброю», і зі смутком припускає, що автор «інтенсивно опавличується». А вже в 1990-ті її прикро вразить його шістдесятилітній ювілей із «надміром помпи й пишноти (в наш голодний час)», особливо в порівнянні з «ювілеєм» однолітка Миколи Вінграновського, який тоді взагалі відмовився офіційно відзначати свій день народження.
Власне, про ставлення Ірини Жиленко до шістдесятників варто сказати окремо. З одного боку, є тут, звісно, й очевидний пієтет, адже йдеться про найближче їй середовище, що формувало її життєвий простір упродовж багатьох років і навіть десятиліть. Є між ними й ті, чию творчість вона дуже високо цінує. Є також і «друзі-страдники», перед ким вона відчуває і певну провину за свій вибір, адже, за власним висловом, так і залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Та при цьому вона все ж не ідеалізує ані свого середовища, ані, тим паче, вчинків живих людей, ані, зрештою, не говорить про шістдесятництво загалом як про виняткове мистецьке явище, й сама погоджується, що закиди окремим літераторам в «ортодоксальності» чи, скажімо, «малоосвіченості» не зовсім позбавлені сенсу. Але, згадуючи про історичні обставини, в яких вони жили й формувалися, пише авторка далі, «іншими ми бути не могли».
У «Homo Feriens» є й кілька наскрізних сюжетних ліній. Одна з них – чи не головна – це ледь не у джейн-остінівській традиції виписана історія кохання й подружнього життя Ірини Жиленко та Володимира Дрозда: від уже згадуваного моменту першого знайомства в СПУ і аж до смерті чоловіка 2003 року, що назавжди розділила світ дружини на «до» і «після».
І в цьому сюжеті цілком осібне місце займає їхнє листування: цілих три роки (1963–1966) майже щоденних листів, доки Дрозд відбував примусову службу, залишивши в Києві самотню, а певний час і бездомну, Ірину Жиленко.
Щоправда, до спогадів потрапили тільки листи Жиленко, проте і їх досить, аби відчути, яким інтенсивним і довірливим і, зрештою, багатоманітним було це спілкування: вони могли переписуватися і про прочитане, побачене, почуте, і про побутові проблеми, й про громадські справи (Жиленко, зокрема, доволі відверто розповідає про арешти й поневіряння друзів чи акції, в яких брала участь), і нарешті про твори одне одного (часто вони навзаєм були й першими читачами та критиками щойно написаних текстів).
В одному місці Ірина Жиленко навіть зауважує, що ця вимушена розлука (яку, судячи з настрою листів, вона переживала дуже важко й страшенно емоційно) виявилася насправді великим даром, що врятував їхній шлюб від побутовості й міщанства. Та хай там як, а за період між 1966-м, коли Володимир Дрозд повернувся, і 2003-м було ще чимало спільних років, за які ці двоє людей не просто не збайдужіли одне до одного, а й, здається, зовсім не втратили особливого, майже трепетного, ставлення до створеного іншим. Тож не дивно, що й в останніх (хронологічно) розділах Ірина Жиленко найбільше переймається тим, що тексти її чоловіка можуть і не дочекатися адекватного читача, і боляче й дуже особисто реагує на критику його творів.
Іще один наскрізний сюжет мемуарів Ірини Жиленко – це Київ. «Homo Feriens» – дуже київська книжка, і в цьому – її особливий шарм. Будучи киянкою за походженням, авторка з великою любов’ю пише про місто, в якому провела переважну більшість свого життя і яке (на цьому вона не раз наголошує) не проміняла б на жодне інше. І цю любов легко відчути вже з перших розділів, де йдеться про місто її раннього – почасти ще довоєнного – дитинства. Прогулянки старим ботанічним садом, улюблені алеї, маршрути, описи дворів, у яких бавилася з однолітками, – все це трохи нагадує атмосферу книжок відомого києвознавця Дмитра Малакова, який так само уважно й так само сентиментально (в доброму значенні слова) описував Київ свого дитинства, що припало десь на ті ж роки.
Ось хоча б оця невелика «ода» світові дитячих спогадів: «О затишок старих київських дворів з лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому – такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, – він особливо прекрасний».
Є також і своєрідна хроніка вибраних міських подій: Куренівська трагедія 1961 року (коли прорвало греблю, й Куренівку та частину Подолу було залито болотними потоками); руйнування старого єврейського цвинтаря, на місці якого влада вирішила розбити парк (моторошна картинка, як «старі-престарі євреї, переважно – жінки, в автобусах перевозять кістки покійних на інші цвинтарі»); реконструкція Бесарабки і поява підземних переходів у центрі («ніби Київ розростається вглиб»); післячорнобильські страхи столичних мешканців щодо можливої евакуації. Таких колоритних епізодів із різних часів, які й творять живу історію міста, можна навести ще чимало.
Й нарешті про головне – святкування. Що ж, зрештою, з ним? Адже не випадково Ірина Жиленко дала таку назву своїй книжці. І, мабуть, не випадково назвала себе «людиною, що святкує». І в «Homo Feriens» таки не бракує відповідних за настроєм пасажів, написаних у типово шістдесятницькій напівафористичній манері: «Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не “тому що”, а “незважаючи на”». Або ж інше, іронічно-самокритичне: «Поетеса я, можливо, і слабенька, зате радісна людиночка – на всі сто!!! Заздрісники, заздріть!». Чи нарешті таке: «Я інша. Гедоністка й естетка. Мої очі тануть від краси світу Божого, як дві крижинки в золотому вині. Слух, зір, дотик, нюх – усе функціонує гостро і наркотично допінгує».
Та при цьому, Ірина Жиленко на сторінках своїх мемуарів не раз впадає у відчай, розчаровується, засмучується, плаче, страждає, обурюється і просто ображається. І, як я вже казала, аж ніяк не приховує цього від читача. Тоді чому ж саме «святкування» з усієї палітри емоцій? Відповідь, як здається, дуже проста й очевидна: йдеться тут радше про свідому життєву настанову, раціональний вибір на користь саме такого, оптимістичного, сприймання світу, налаштування себе на радість і в тих (або й особливо в тих) ситуаціях, коли виникає найбільша спокуса опустити руки. Одного разу це вдається краще, іншого – трохи гірше, а коли й зовсім не вдається. Та щоразу оте «homo feriens» залишається авторці як орієнтир, така собі пам’ятка про ідеал, до якого досить просто наближатися. Навіть якщо це й буде наближення тривалістю в усе життя.
Дякую, Роксолано, за рецензію! Страшенно хочу повністю почитати цю книжку; раніше читала кілька випусків у “Сучасності”: тексти Жиленко напрочуд світлі, сповнені радості навіть попри те, що життя не завжди давало привід радіти. З таких текстів учишся, як бути “людиною, яка святкує”, а не людиною, яка скиглить і жаліється на те, як все погано і несправедливо.
І, звісно ж, любов.
Дякую!
Занадто вже Жиленко займається самолюбуванням та проклинає увесь “несправедливий” до неї та її родини світ… Перечитувати ці щоденники, – якісь дрібнодухі, повні нарцисистичної самозакоханості – не тягне… Заздрісність якась побутова, мишача колотнеча навколоспілчанська, лайки на адресу “олігархів-бізнесменів-депутатів”, вивищення власної особи… Як документ доби ще згодиться…
Люблю поетку Ірину Жиленко за її талант, а ще більше – Божий дар щиро радіти білому світові і життю. Думаю, що її оптимістичні книжки в роки стагнації були розрадою для багатьох затовчених життям радянських читачів. Також щиро дивуюся, як їм, шістдесятникам, вдавалося у 60-70.ті, коли страшно було поділитися в листі до друга сміливою думкою, писати щоденники і листи, інвективи й покаяння, ще й через балкони лазити. Значить, не такий уже й гніт тоді був, і всі балачки про боротьбу й геройство – гарний міф, складений ними самими, до речі, попри ненависну радянську владу, нею обласканими і реалізованими на 300%. Що поробиш, яскраві міфи линяють, втрачають актуальність.Позолота злазить з кумирів… Прийшла епоха іншого конформізму, але вже для інших поетів. Тому, мабуть, треба змиритися, полюбити старість і олігархів просто як невідворотність. А за книжку спасибі. Талановита, цікава, позитивна. Щастя-здоров”я авторці.
“попри ненависну радянську владу, нею обласканими і реалізованими на 300%.” – що це Ви сказали? Поясніть. Це Ви може маєте на увазі Алу Горську, Олексу Гірника, Олексу Тихого, Ярослава Лесіва, Івана Сокульського, Івана Геля, Юрія Литвина, Івана Світличного, Опанасв Заливаху, Михайла Осадчого, Івана Кандибу,Михайлину Коцюбинську, Надію Світличну, Василя Стуса. Якщо так, то дійсно реалізовані на 300%, ях і Христос. Чи може ви позаздрили Ірині Калинець, чи Ігорю, який сьогодні видає свої книжки, майже виключно за свій кошт, якщо не брати до уваги останній подарунок Василів Габора і Гутковського?
Додаю ще сюди лауреатів чи не першої Шевченківської премії Незалежної України 1992 року: Б.Антоненко-Давидович,І.Багряний,В.Дрозд,Ф.Роговий,І.Калинець, Т.Мельничук, П.Мовчан,Р.Лубківський… – чи всі названі побачили виданими книгами свої твори за двадцять років? Чи всі із цього списку “обласкані і реалізовані на 300%” тоді і тепер?
Пане sarmat(е), ви швидше smart, в розумінні меткий, дотепний. Бо таки нардеп шести скликань Павло Мовчан, хоч і гарна людина, та все ж… ну і Роман Лубківський, хоч місцями люблю його, а все ж з Антоненком-Давидовичем, Іваном Багряним та Ігорем Калинцем якось не тичаться до одного рядка кісток на рахівниці. Швидше до цього ряду мали би належати Ярослав Дашкевич, Василь Овсієнко, Григорій Чубай, Володимир Івасюк, Ростислав Братунь, Ігор Білозір. Зрештою, маєте рацію, над цим треба подумати, і сучасникам зважувати до якої книги чиї імена вписувати – червоної, чорної, білої, сірої …
З тих небагатьох зустрічей, які в мене були з Іриною Жиленко в мене залишились лише добрі враження та й поетеса вона чудова, що ж до її чоловіка В. Дрозда – найпаршивіші чим до будь-кого з шістдесятників.
Книжка ця – надзвичайно цінна, це просто дивовижний документ доби, про те, як люди гартували свій дух і культуру, попри все. І не треба заздрити Ірині Жиленко, одній із найталановитіших письменниць нашого часу. Слово її не схоже ні на кого своїм фантасмагорично просвітленим зарядом і відживило воно багатьох. І не дріб*язковість у неї, а – еманація духу в медитативній єдності з енергетичним взаємопроникненням у світ, животрепетним і животворним переживанням, а в нім – справжнє поетичне вчування… Жаль, що люди оглухли до нього!
Ви той самий Д. Чистяк, інформацію про якого видалено з вікіпедії через недостовірність? Графоман ви, юначе
Це наклеп, пані Стефаніє. Зацитуйте недостовірну інформацію. Письменник, перекладений у десятку країн (сьогодні, до речі, у Франції вийшла моя нова книжка), мабуть, менший графоман, ніж Ви. І зробив, мабуть, для укр. літ-ри трохи більше десятком підготовлених коментованих перекладів, що вже вийшли друком. Ви попрацюйте спершу, як я чи Ірина Жиленко, а тоді вже ляпайте язиком. Бридко чути Вас. На цьому Крапка.
Пані Стефанія, що за наклеп?!
Пане Дмитро, не зважайте. Ви – молодець. Робіть свою справу й надалі так само професійно!
Ірина декоративна поетеса. Всі вірші її написані не з життя, а з вікна.
“… еманація духу в медитативній єдності з енергетичним взаємопроникненням у світ, животрепетним і животворним переживанням, а в нім – справжнє поетичне вчування”? Або це тонкий стьоб, або уривок з чергової тарабарщини молодесеньких “десакралізаторів” з ледь-ледь на трійки закінченою філологічною освітою, але які зате перечиталися критики (звичайно, без будь-якого власного осмислення) Петрова-Грабовича-Павличко-Забужко…
Біжу по книжку. Впевнена, не буде там самолюбування. Дякую сайтові за інформацію про подію.
Ми говоримо про різні речі .Хай би ,говорили ті,хто знає щось конкретне.
На жаль, Жиленко справді не стала винятком із змалілих духом шестидесятників, котрі дожили до наших часів. Легкість і сонячність змінилися старечими буркотливими наріканнями на життя й бідність (люди, травмовані злиденними 90-ми у вже літньому віці – пропащі в полоні вічного песимізму, заздрощів і приниження), посипалися дрібні згадки про не менш дрібні давно минулі конфлікти півстолітньої давності у письменницькому середовищі (цікаві лише, либонь, їх фігурантам – хто ще живий), плачі про “недооціненність жорстоким світом мого генію”, і всюди – величезне, гіпертрофоване “Я” авторки, жіноча неврівноваженість й істеричність (яка пасує більш дівчиську пубертантного періоду, а не 80-літній поважній бабусі). Прочитав трохи і подарував книжку знайомому, проте і в нього вона не затримається надовго, певно…
“тексти її чоловіка можуть і не дочекатися адекватного читача” – поки що адекватного читача в Україні не густо не лише на твори Ірини Жиленко і Володимира Дрозда, судячи з багатьох коментарів. Донині офіційно “непомічений” молодий простий, працьовитий геніальний поет Костянтин Мордатенко. “…український грунт не скупує на обдарованих поетів. … але невисокий рівень словесної культури, невибагливість читача… – призводить до того…” і т.д. Микола Зеров. Читачі і більшість критиків дуже часто просто не в стані осягнути окремих авторів, які значно випереджують свою епоху з дуже ницим загальноосвітнім рівнем, не кажучи вже про рівень ідей, духу, який просто непомітний багатьом, як кольори для собаки. Читач сам повинен працювати над своїм світоглядом, але історії мабуть суджено повторюватися вічно, та це вже з царини філософії. “Вовкулаку” Дрозда за порадою вчителя прочитав ще в студентському віці і роман справив на мене світоглядно формуюче враження. То ж усім, хто кидає камінням в Ірину Жиленко, Ліну Костенко, Володимира Дрозда скажу, що цих людей ціле життя боліла і болить плиткість душ і більма в очах сучасників. Тому нотка болю, образи і співчуття до блукаючих у темряві хоч не хоч може прорватися у творах зрячих і світлоносних.
Ось і прийшли ми ще до однієї втрати, тому що не берегли, не шанували, не знали. Зрештою, дай боже у мудрості і здоровї дожити до таких літ.
Сьогодні вночі на 81-у році життя відійшла Атена Пашко, поетеса, провідниця, дружина Політичного Генерала і народного Президента Вячеслава Чорновола. Вічна і світла память.
Розбираючи архіви,натрапив на журнал “Дніпро”,№6, 1962,у якому дебютували Василь Симоненко та Ірина Жиленко. В обох по 6 віршів. Симоненко: “Ми – думаєм про вас”,”Дід умер”,”Косар”,”Баба Онися”, “Піч”, “Може, так і треба”. Жиленко: “Він любив”,”Червоні вітрила”, “Трави”, “Там живуть по степовому”,”Літак”, “Думання над попелищем”. У ньому ж “Дніпровські усмішки” Феодосія Рогового.
На жаль, читала тільки уравки з книги спогадів Ірини Жиленко, тому ця професійно-емоційна публікація справила гарне враження. Поетку знаю і дуже люблю її творчість за камерність і дитинність, за зухвалу веселість, за епікурейсьіксть. Вона випадає навіть з контексту шістдесятників, вона сама в собі, але й для всіх і кожного, хто відкриє їобітованну землю Ірини Жиленко, якої “на землі нема”.
Гарне враження від публікації пані Роксолани. Книжки спогадів Ірини Жиленко, окрім хіба що уривків, на жаль, не читала. Поетку знаю давно, творчість її дуже люблю за камерність, дитинне сприйняття світу, за епікурейство і зухвалу веселість. Вона стоїть осібно в українському поетичному світі і хто відкрив для себе Жиленківську землю обітованну, якої “на землі нема”, той прилучився до вічності.
Подяка і вічна пам’ять чудовій поетці.
вічна пам”ять
Червоні черепеці
на пагорбах горять
Мені ж ласкаво спиться
Кому там докорять …