Белла Ахмадуліна: «Київ для мене – столиця душі, столиця печалі»

За добу до початку зими не стало однієї  з найдивовижніших поетес сучасності. Мабуть,  дуже багатьом  додалося «сирітства», й зовсім не такого, про яке вона писала: «…И ощутить сиротство как блаженство». Та й перша строфа цього чи не найвідомішого її вірша (завдяки пісні з рязанівського фільму) тепер набула інших забарвлень і смислу:
По улице моей который год
звучат шаги – мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
Той темноте за окнами угоден…

Власне, про передбачену нею  й деформуючу життя «темноту» я встиг сказати ще їй самій, кілька місяців тому, коли не стало великого її друга й колеги Андрія Вознесенського, – ще не підозрюючи, що цього ж року ненажерлива «темнота» для мене подвоїться…

Напевно, багато хто здивується, дізнавшись, що цей геніальний вірш написано ще далекого 1959-го, коли Белла була фактично «пацанкою», точніше – студенткою, щойно вигнаною з Літінституту за небажання підписати лист проти Бориса Пастернака, тобто – «анафему» поету, якої вимагало компартійне начальство. Так, їй рано вдалося пізнати «мудрость и печаль» і швидко їй довірили «свой тайный смысл» предмети, а природа – «свои детские секреты», прихилившись до її плечей.

Коли не стає таких людей, особливо відчуваєш, що філософське запитання ҐемінҐвея «по кому подзвін?» справді стосується й тебе.

Вона народилася у рік найвищого піку сталінських репресій, та від самого початку залишалась у творчості найаполітичнішою. Вона неначе ширяла над часом. Проте брала на свої тендітні плечі публічний захист академіка Сахарова й багатьох інших дисидентів. І ніколи не колихалася на «політичній гойдалці», як деякі інші поети-шістдесятники, зокрема – й її колишній чоловік Євгеній Євтушенко.

Іще у брежнєвські часи, коли про неї заходила мова десь у компанії, то достатньо було назвати лише її ім’я, щоб усі зрозуміли, про кого йдеться. Тут частково допомагало те, що ім’я це рідкісне (в перекладі «Белла» означає «прекрасна»), але, погодьтеся: для такого пізнавання на всій шостій частині суші треба  було стати ще й багато в чому  «отличной от других». Про прізвище вже й не кажу: це «ах» – початок захоплення, закладеного в першому складі, – ще й дублювалося, вистрілювало дуплетним «ах», адже й по батькові вона  – Ахатівна!.

У Києві Ахмадуліна вперше офіційно виступала за  два місяці до пріснопам’ятного путчу в 1991-му і два вечори поспіль впевнено тримала заповнений зал нашого Оперного театру, не присідаючи і не заглядаючи у власні книги – лише в свою пам’ять.  Саме тоді ми познайомились: її інтерв’ю в найтиражнішій на ті часи у нас газеті «Комсомольское знамя» («Коза», «Независимость») із накладом у півтора мільйони, починалось на першій шпальті й займало цілий розворот. За ці 19 років було ще чимало щасливих зустрічей із нею – на поетичних її вечорах, у готелях і навіть цікаві посиденьки у київському ресторані «Дежавю» на самому початку нинішнього століття. Там вона, ледь пригубивши вина, пішла до мікрофона і несподівано для всіх стала читати вірші – заради нас, двох киян, присутніх за столом, ну, і для публіки, звичайно. А сторопілі відвідувачі, спочатку не вірячи, що тут справді Вона, «живцем», вирішили, що в їхніх головах теж «дежавю» – відповідно до назви закладу.

В якийсь момент і мені здалося (не від кількості випитого!), що по залу, вже досить задимленому, почали літати важкі блискучі… мотоцикли. Річ у тому, що в тамтешньому інтер’єрі насправді висять над головами кілька блискучих японських мотоциклів, прикріплених до стелі. А під час її читання ви й самі мимохіть починаєте витати в повітрі – одне слово, це було, як завжди, прекрасно, навіть московські супутники Ахмадуліної — її чоловік, художник Борис Мессерер і поет, керівник Російського пен-клубу Олександр Ткаченко — забули тоді про час: лише коли до відправлення їх потягу  залишилося менше десяти хвилин, усі кинулися ловити таксі. І як вони встигли – дотепер загадка. Чи то потяг затримали, чи й насправді – диво?

Колись я вигадав для неї доволі точний, як мені здавалося,
титул-звання: «її воздушество» (саме так називалося й одне з наших давніх інтерв’ю). Щоправда, незабаром не без подиву дізнався, що таким самим титулом, точніше — «його воздушество» — величають у США більш ніж двометрового баскетболіста Майкла Джордана, який умів нібито зависати в повітрі перед кільцем. Не знаю, як вам, а мені донині здається, що Ахмадуліна більше відповідає такому титулові.

На її ювілейному вечорі у великому залі в Москві (на честь її 70-річчя) Ахмадуліна більше двох годин (!) читала свої вірші напам’ять, те саме відбувалося вже через рік і в київському Будинку кіно – давні й  нові вірші з пам’яті, жодного разу не присівши, – лише два-три рази їй підказували слова або її чоловік Борис Мессерер, або із залу! Словом, є чого повчитися молоді, яка частенько свої віршики читає з аркушика!

Під час мого передостаннього дзвінка до Белли Ахатівни (10 квітня, в її 73-й день народження)  мова поетеси була вже сповільнена, й відчувалося, що вона більше «вдивляється у саму себе», ніж у зовнішній світ. Зізналася тоді, властивим їй «старинным слогом»: «Вот… хвораю». Пізніше, вже влітку, вона повторила те саме «хвораю», і коли я запитав, як краще переправити їй текст саме цього нашого інтерв’ю для вичитки – поштою чи Інтернетом, — відповіла: «Слава, да зачем это, разве я вам не доверяю?!». Це були, власне, останні слова, почуті від неї перед прощанням… назавжди, як виявилося.

До речі, щодо її високого «старинного слога», який  багатьом здавався чужим і явно не соціалістичним, то ще 1959-го поетеса переконливо пояснила свою прихильність до нього:
Влечет меня старинный слог.
Есть обаянье в древней речи.
Она бывает наших слов
и современнее и резче.

І в цьому, й у всьому іншому вона залишилася вірною собі, творчості,
Долі… Сподіваюсь, не погрішу, якщо до цього мого останнього з Беллою Ахмадуліною інтерв’ю додам дві її відповіді ще з попередніх наших бесід, бо вони справді цікаві.

«Її воздушество і метрополь»

— Белло Ахатівно, під час останнього за часом приїзду до Києва Ви навряд чи встигли роздивитися наше місто, — отож, запитаю так: чим для вас є Київ?
— Справді, нелегкий переліт, далі виступ, відпочинок уночі та ще півдня – часу до відльоту майже не було, на превеликий жаль. До цього міста у мене декілька почуттів, і всі вони дуже важливі: справа в тому, що людина, мабуть, завжди живе з Києвом у душі, думає про нього, як ми думаємо про Рим, давню Грецію, Єрусалим – як про щось початкове. Думки про Україну – це ж і думки про землю, де пригнічувалися національні почуття, де функціонує мова, яка ближча, ніж російська, до старослов’янської основи. Це для мене дуже важливо. Київ – столиця душі, столиця печалі. Це – Булгаков, звичайно ж, Лєсков, Ахматова, Осип Мандельштам, Надія Яківна Мандельштам, яка взагалі родом звідси. Мені доводилося бути поряд із нею, особливо в останні роки її життя, і вона ніяк не могла забути це місто. А Віктор Некрасов! Адже з ним востаннє ми теж говорили про Київ, Булгакова, Ярослава Мудрого. Ми сиділи в Парижі в кафе «Домого», і як говорили! Я навіть йому написала: «Ніщо на світі не могло нас розлучити». А ще ж Параджанов… Він був тут і зазнавав важких обставин. Нічого хорошого в житейському значенні він у Києві не відчув, але мистецтво його тут. Все це трагедійно. А ще Київ – це Бердяєв, Шестов, які були вигнані Леніним із СРСР і вимушені шукати щастя на чужині… Шкодую, що ми в той останній за часом приїзд абсолютно не встигли Київ розглянути: прилетіли, коли вже темніло, а ще ж забула, що на ранок була прес-конференція, вже потім – виступ, далі – збори до відльоту!.. Та Київ назавжди для мене залишається столицею душі, столицею печалі, і перед очима я завжди легко відновлюю той світлокупольний Київ, який знаю. А новизну доведеться оцінювати вже наступного разу, якщо ще випаде такий шанс. Але так чи інакше, для мене Київ – величина стабільна в нашому нестабільному і суєтному світі.

— Цікаво, який рік у Вашій долі виявився  найважчим? Мабуть, такий випав після розгрому альманаху «Метрополь»?
— Скоріше за все, це 1980-й. Усе сталося якось одразу. За «Метрополь» вони вже готові були мене пробачити. Але після моєї тодішньої статті про Сахарова (я вимушена була опублікувати її в «Нью-Йорк Таймс», бо в СРСР надрукувати слово про переслідуваного академіка було неможливо), звичайно, переді мною зачинилися всі двері. Я виїхала до села і ні про друк, ні про що інше вже не думала. Тоді ж помер Висоцький, а інші близькі мені люди були змушені виїхати. А за Георгія Владімова я сама писала листа: «Нижайше прошу вас, как подобает просителю… «, щоб його вислали. Своєю рукою просила про можливість від’їзду, оскільки знала, що його повинні заарештувати. Це якраз той окремий випадок, коли я не зі своєї волі влізла в політику. Було дуже важко, і мені тоді навіть доводилося заробляти гроші своїми концертами. По великих столицях не дозволяли виступати, але звідкись було відомо, що в центрі не можна, а, скажімо, в Кишеневі можна. Дозволяли, щоб знати: куди вона все-таки поділася і чим займається – адже друкуватися заборонено, згадувати не можна. Втім, я ніколи пристрасно не прагнула друкуватися, займатися легітимізмом. А от із виступами їздила.

— Чи можете Ви серед нинішніх поетес назвати продовжувачку Ваших традицій, спадкоємицю або просто близьку за духом?
— Із тих, хто молодший, можу назвати такого чудового поета й абсолютно оригінальну людину, як Єлєна Шварц. Ми з нею, скоріше, не так уже й схожі, вона, здається, вільніша, краща. Просто її поезія близька мені. Взагалі ж, сьогоднішня поезія досить жива, хоча і втратила деякі властивості, додані їй у шістдесяті роки. Тепер поезія не так голосно звучить, її заглушують на екранах і в залах якісь шоу-дівчатка або співачки, але сам рівень поезії від цього не стає гіршим.

— Кілька років тому в альманаху «День  поэзии» поряд із вашими Віршами я прочитав цікаву «Белладу», яка  закінчується словами: «Не бывает Беллы Второй. // Белла — Первая». Їх автор Андрій Вознесенський — дорога для мене Людина й Поет, який іще 1979 року врятував мені життя і якого щойно не стало. Ви з ним у моїй свідомості залишаєтеся завжди поруч як найбільш близькі  між собою шістдесятники, сказав би навіть словами одного з рівноапостольних братів Кирила та Мефодія, що стосувалися їх самих,  – „аки волы», запряжені на ниві словесності й духовного розкріпачення…
— Такі втрати підкошують, звичайно, бо ти, дійсно, втрачаєш і частину себе. На жаль, останніми роками  не часто ми  з Андрієм Андрійовичем бачилися: справді, мені похвалитися тут особливо нічим. Проблеми з голосом і взагалі із здоров’ям у нього тривали не один рік. І бачилися ми значно рідше, ніж раніше. Таке мене, звичайно, не прикрашало – частіше, спілкувалася по телефону й переважно з його дружиною Зоєю. Це ще й тому, що у Андрія Андрійовича, як ви знаєте, в останні роки майже повністю пропав голос, причина цього так до кінця й залишилася нез’ясованою навіть для європейських медичних світил. Але він увесь час продовжував творити, і це було найголовніше.

«Сни про Грузію» і реальність

— Давно відоме Ваше небайдуже ставлення до Грузії, де Вас навіть переховували в радянські часи, – це і Ваша солідна збірка «Сны о Грузии», і маса створених Вами перекладів і поетичних присвят тамтешнім чудовим  поетам – від Симона Чиковані до Анни Каландадзе й інше. Питання з не дуже приємних: деякі відомі грузини мені вже не раз говорили: «Ось Ахмадуліну, Вознесенського у нас завжди любили, могутньо видавали з хорошими гонорарами, а вони, починаючи з часу перебудови, ні слова в нашу підтримку…
— Я не політик, і Грузію я продовжую любити, у чому дійсно продовжую зізнаватися у своїх віршах. І ніколи не забуду, як вона мене рятувала-виручала у важкі роки, коли в Росії не друкували. Але керівництво Грузії разом із якимись зарубіжними приживалами, здається, відштовхують своїми діями багатьох. У всякому разі, в Росії так вважають майже всі.

— Тобто, в цьому недавньому кавказькому конфлікті, по-Вашому, не має  рації Грузія?
— Думаю, самі грузини терплять у цьому плані від свого нинішнього лідера, і якщо судити по його діях, то так, саме Грузія, тобто її політична надбудова, цього разу, скоріше, не права. Бо так зневажливо ставитись до абхазького й північно-осетинського народів не можна, як на мене.

— Іще в минулому столітті Ви весело розповідали мені про те, як, одержуючи звання академіка Американської академії, до іскр в очах стукнулися, одночасно піднявшись з місць, із відомим тамтешнім письменником Джоном Апдайком. А які нагороди Ви одержали відносно недавно?
— Якщо говорити про зарубіжні, то от в Італії присудили престижну премію. Це вже вдруге Італія одаровує мене премією. Навіть не знаю й чому: може, тому, що мова італійська співуча, мелодійна, в чомусь близька до наших мов, і це полегшує переклади віршів. А от переклади  моїх віршів на англійську, як і раніше, переважно дуже погані. Ще Йосиф Бродський мені про це прямо свідчив, він навіть називав їх відверто жахливими. Адже він тонко відчував нюанси англійської, живучи в тамтешньому середовищі.

Серед приємних, так би мовити, нагород у Росії можу назвати кілька нових книг, які було випущено недавно: „Белла-Борис” (її подарував-склав Борис Мессерер,  прикрасивши видання своїми фотографічними й живописними роботами) і ще величезна книга під назвою „Таруса” – з моїми віршами і прозою.

Як боялися нагород

— Відомо, що свого часу Ви вплинули на Василя Шукшина — причому не тільки у виборі того, що йому читати, але — навіть на його фільм «Живет такой парень», в якому Ви зіграли роль журналістки.
— Так, хоча коли мені подзвонили, я навідріз відмовилася зніматися. Шукшин ненавидів міських, і роль журналістки в тому сценарії відповідала його первинному задуму: то була негідниця, така огидлива міська „штучка”. Але за випадковим збігом мені було знайоме становище моєї майбутньої героїні. Справа в тім, що коли мене виключили з Літературного інституту, я виявилась наче виключеною з життя. І якраз тоді мені подзвонив Сергій Сергійович Смирнов, батько кінорежисера Андрія Смирнова, і запропонував поїхати до Сибіру — подивитися, розвіятися. Він розумів, що поета травили ні за що. І я поїхала. І стала, по суті, тією ж журналісткою — коли проходила по Металургійному комбінату Кузнецька, дивилася на дими Новосибірська, які мені здалися, звичайно, дуже красивими. Але я, до речі, вже тоді побачила, що відбувається з Байкалом, сибірськими промисловими гігантами, як там люди живуть і гинуть. Потім усе це розповіла Шукшину. І Вася передумав: із негативного персонажа журналістка перетворилася на позитивний, із міської мерзотниці — на сором’язливу людину зі своєю трагедією. Тобто, Шукшин зробив фільм інакшим. Про це багато писали. Він, звичайно, мріяв і далі знімати, розривався: писання, кінематограф…

— Як усе-таки вдалося вам, на відміну від багатьох поетів-чоловіків, уникнути в своїй творчості віршів про Сталіна й партію, героїчні новобудови, мудрі рішення?
— Знаєте, навіть Анна Андріївна Ахматова писала щось подібне, щоб врятувати сина. Але ж все одно це не применшує її таланту! До того ж, треба враховувати „особливості” тодішніх часів. Коли Сталін, вибачте, подох, я ще вчилась у школі, й у мене була можливість багато читати. І тоді ми інакше до цього ставилися. Скажімо, людина мого покоління (хоча він і старший) — Василь Аксьонов. Уявіть та порівняйте досвід Аксьонова і мій: у нього  посадили батьків, Магадан, брат узагалі невідомо як і де помер. До речі, потім ми дізнались, що й на самого Аксьонова, коли йому виповнилось лише двадцять років, було зібрано досьє, і Васю повинні були знищити. Але помер Сталін. Почали повертатися з таборів люди. Коли в 1956-му сталася кривава трагедія придушення свободи в Угорщині, ми не все ще до ладу усвідомили. А от у 68-му, після Праги, закінчилися всі ілюзії. Втім, власне ілюзій і не було, а були молодість, радість життя. Та в 1968-му році все кінчилося. Довелося замислюватися. Це був кінець молодості мого покоління. Хоча не всі так гідно, як Булат Окуджава, потім витримали випробування славою…

— Ви з ним „синхронно” отримали ордени?
— Це був один із найнеймовірніших випадків у нашому житті. Булат Шалвович народився 9 травня 1924 року. У сімнадцять років пішов добровольцем на війну, був у піхоті. І те, що він вижив, — диво. Бог урятував. Він був поранений, знову  повернувся на фронт. Окуджава не любив усі ці вульгарні розмови, спекуляції на темі війни. І мав на це право: адже він не з інтендантів. Булат знав, що це таке, і нікого з убитих не забув. Просто не терпів сюсюкань на цю трагічну тему. Тому дуже боявся, що на його 60-річчя можуть нагородити. Так і говорив: „Як ти гадаєш, вони ж не можуть насильно дати мені орден?” Ми втішали, як уміли: „Ні, Булате, в жодному разі”. Йому дійсно нічого не дали і навіть не привітали з днем народження. А потім ми сиділи й курили, а тут приходить із пляшкою шампанського Борис Мессерер і каже: „Поздоровляю, орденоносці!”. Ми спочатку вирішили, що він взагалі жартує. Але він показав газету, де ми значилися у списку нагороджених орденом „Дружби народів”. На вручення ми не пішли. Спитаєте, чому? Розумієте, ми не проти „Дружби народів”, і цей орден, мабуть, відповідав нашій суті: адже в обох нас стільки крові намішано. Ми не хотіли нікого образити, а ордени нам видали пізніше – й заходили ми не з парадного входу. Просто я вважаю, що поетові не треба давати орденів.

Загадки родоводу

— Ви сказали про перемішану кров. І, мабуть, до місця буде запитання: як глибоко знаєте Ви свій родовід?
— По батьковій лінії досить коротко. Він – Ахмадулін Ахат, а дід — Валей. Ахмадула – мій прадід. До часу мого народження батько був якщо не обрусілим, то все-таки вже цілком москвичем, хоча народився в Казані. До речі, моя мати звала його Аркадієм, і лише незадовго до батькової смерті я попросила його сказати що-небудь по-татарськи. Він не був на своїй батьківщині більше, ніж я не була в Казані. Тому що я спочатку опинилася там в евакуації, куди мене відвезли без свідомості (я дуже хворою була). Жили ми там погано, голодно. Родичі мої казанські говорили зі мною по-російськи. Я ж вихована на Пушкіні й Гоголі. По материнській лінії — росіянка, але теж багато крові намішано. Скажімо, моя бабуся – від народження Стопані, італійська кров. Навіть була якась романтична історія про музиканта-шарманщика з мавпочкою. По цій же лінії серед предків є лікар, який брав участь в Кримській кампанії. Далі углиб мені нічого не відомо, хоча я цікавилася.

— Ось звідки, мабуть, виникли у Вас італійські  мотиви і, зокрема, «Пісенька шарманщика», яку я дуже люблю у виконанні Олени Камбурової: «В саду личинка // выжить старается, // Санта Лючия,// мне это нравится! Горсточка мусора // – тяжесть каримана. // Здравстуйте, музыка //
и обезьяна!..».
— Загалом, так – там чується відгомін саме тієї романтичної італійсько-російської історії з шарманщиком, точніше — її витоки:
Милая Генуя
нянчила мальчика,
думала — гения,
вышло — шарманщика!
Если нас улица
петь обязала,
пой, моя умница,
пой, обезьяна!

А водночас там проявляються й  сумні мотиви  вічного протистояння владі з боку «вулиці» з її непідконтрольною музикою і потяги до свободи.

— Стало вже звичним, що дівчата-поетеси пишуть від імені чоловіка. А колись Ви мене здивували, і навіть через Вас я якось парі програв після того, як Андрій Миронов заспівав чудову пісню про місто, але я не міг повірити, що вона саме на Ваші слова, бо, по-перше, текст — від імені чоловіка: „Что было – то и будет — // Пускай судьба рассудит, // Пред этой красотою // Все суета и дым…// Бродяга и задира, // Я обошел полмира, // Но встану на колени // Пред городом моим…». По-друге, там звучить зворушливе зізнання в любові хоч і до чудового, та все-таки не до Вашого рідного міста…
— Дійсно, адже там в одному місці ще є і вказівка на конкретику:

…Но возвращался, как домой,
В простор меж небом и Невой.
Не дай мне Бог, не дай мне Бог,
Не дай мне Бог иного…

Звичайно, це Петербург, з яким пов’язані такі наші видатні попередники, як Блок, Ахматова, Мандельштам і десятки інших, і де нині є безліч чудових друзів-колег. Він дорогий сам по собі. Але щодо цього тексту, то тут я була поставлена в умови, коли треба було вживатися в канву фільму «Зелений фургон», і слова співатимуться гшероєм-чоловіком, конкретно – світлим і дивовижним виконавцем Андрієм Мироновим. Всі, хто був причетний до створення фільму, повинні були, звичайно, працювати на його цілісність і переконливу канву. Андрюша і з екрану співав, і в житті, мабуть, цілком міг сказати: «Не знаю я, известно ль вам, // что я певец прекрасных дам, // но с ними я изнемогал от скуки… //А этот город мной любим, // За то, что мне нескушно с ним. // Не дай мне Бог, не дай мне Бог, // не дай мне Бог разлуки…». Андрюша Миронов теж  зовсім не пітерський, але такий талант може легко донести любов до будь-якого вартого, рідкісного міста, погодьтеся, — чи то Пітер, чи Париж…

— А з ким би Вам особисто якнайбільше не хотілося розлуки? І з чим для Вас пов’язане поняття «Батьківщина»?
— Звичайно, перш за все, не хотілося б розлучатися з дочками, чоловіком Борисом, друзями, багато з яких, як незамінний Булат Окуджава, Василь Аксьонов, а тепер і Андрій Вознесенський, на жаль, уже пішли від нас. Не хотілося б розлучатися з цінителями  поезії. Поняття «Батьківщина», не в останню чергу, для мене пов’язане з людьми і, перш за все, — з носіями культури. Хоча коли чуєш саме слово «Батьківщина», чомусь раніше від усіх інших зазвичай спливає перед очима одна й та сама картина з дитинства воєнних часів. Я побачила її в евакуації біля Казані: це степ із високими травами, що вже підсохли, і вдалині – самотній блакитний кінь…