Ідеальний роман?
- 12 Кві 2010 06:25
- 2,699
- 20 коментарів
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — К.: Факт, 2010
Для початку я хочу висловити щире співчуття всім рецензентам „Музею покинутих секретів”, які встигли зі своїми відгуками у перші ж дні після виходу цього надто довгоочікуваного роману. Далеко не всі з ваших рецензій я читала, але дуже добре уявляю собі невимовну тугу, з якою ви дивилися на оту цеглину у 832 сторінки, що їх мусили подолати за дві-три найближчі ночі, — „ради нескольких строчек в газете”. І розумію, чому більшість із вас уїдливо підраховували кількість сторінок, які займає той чи інший епізод, і висловлювали мрійливе побажання скоротити цей роман приблизно на чверть, а краще й на третину…
Так от, мені, на відміну од вас, пощастило.
Я читала „Музей…”, не збираючись його рецензувати, нікуди не поспішаючи і, звичайно ж, із певним упередженням, бо не вірю у літературні „довгобуди”, проголошені шедеврами заздалегідь. Але в певний момент зловила отой чудовий і останнім часом рідкісний, а по суті, нормальний читацький кайф — від хорошої грубої книжки, яка ще довго не скінчиться. І мушу констатувати: сучасна українська література взагалі забезпечила мені цей кайф уперше.
А тепер до справи.
Оксана Забужко таки справді написала роман, що особливо впадає в око на тлі проголошуваних сьогодні „романами” тендітних книжечок по 150-200 сторінок. Одразу видно: це інша вагова категорія, Кличко в оточенні підлітків зі спортшколи. Та справа, звичайно ж, не в обсязі. І навіть не в умілому самопіарі, що ним Оксана Стефанівна протягом семи років підігрівала інтерес публіки до свого твору (жодного хибного кроку!.. захоплююсь, проте не буду зупинятися на цій темі).
Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться.
Отже, що ми маємо у залах „Музею…”?
По-перше, класичну сімейну сагу, заявлену вже родоводами Дарини й Адріяна на початку книжки, докладними, аж до померлих немовлят. Майже всі персонажі твору пов’язані між собою родинними або міжродинними зв’язками, і це базовий момент, оскільки генетична пам’ять є наскрізним символом роману, про що пізніше. Але сімейна сага, основа будь-якої мильної опери — ще й запорука гарантовано гострого мелодраматичного сюжету, а крім того, найкраще тло для
історичного роману. Те, що новий твір Забужко — „про УПА”, ми знали ще років за п’ять до прем’єри. Знали, як ретельно письменниця збирала матеріал, як тяжко працювала над тогочасними реаліями і таке інше. Історичний роман — це серйозно. Історичний роман на суперечливу та дратівливу тему — це виклично: немає кращого способу розбурхати українську громадськість, як вкинути в інфопростір чергову історико-реваншистську дискусію; зокрема влада завжди так робить, на доступному їй рівні. Немає сумніву, що саме історичні твори будуть на тренді у нашій „високій літературі” найближчі кілька років. Проте Оксана Забужко ані на безпрограшній темі УПА, ані на другоплановій історичній лінії про задушливі часи застою не зупиняється.
Вона пише сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки — не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Відвертої публіцистики на сторінках роману більш ніж достатньо, жодна теза, що їх висловлювала пані Оксана в численних інтерв’ю, статтях і колонках, не зникла безвісті. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми,
— майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців — всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.
А ось фантастичне припущення грає у „Музеї…” сюжетотворчу роль. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою — але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнс-фікшн. Чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує.
А української літератури традиційно не буває без містики. Прокляття Бориспільської траси, що проходить через безіменне кладовище жертв Голодомору, неминуча розплата за гріхи предків і таке інше потойбічне замішане в один міцний коктейль
з детективом. Протягом роману Дарина розслідує принаймні дві смерті: Олени Довган і художниці Влади, а також таємницю зникнення картин останньої. До цього додається і політичний детектив — справа кримінального телешоу, яку героїні вдається подолати на рівні злочинного задуму: чудовий приклад будь-яким каменським! — і дотичні до цього секрети великої політики, проти яких вона, на жаль, безсила.
Градус читацької довіри підігріває елемент документалістики. Історія з палацом „Україна”, згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко (хіба зовсім недопитливий читач не задається тепер питанням: а що, між ними, власне, сталося?.. однієї письменницької чи жіночої заздрості або ідейно-стилістичних розходжень явно замало для аж такої ненависті!). Читачі, дотичні до політикуму, впізнають і прототипа Вадима: письменниця стверджує, що це збірний образ, але що вона мала б стверджувати у такій ситуації?
А ще, безумовно, це любовний та еротичний роман. Основна лінія кохання Дарини/Адріяна-другого перегукується з кількома додатковими — Олени/Адріяна-першого, Рахелі/Адріяна-першого, Олени/Стодолі, Влади/Вадима і навіть Дарини/олігарха Р. — на різних рівнях, від чуттєвого до філософського. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів «Польових досліджень» (підманувши тоді довірливих читачів), у „Музеї…” змальований докладно й різноманітно, на будь-які смаки: від банального „траху” на архівному столі до VIP-ігрищ із застосуванням страпона. Тільки ледачий не згадав у рецензії „мінет у криївці”, але всі чомусь випускають з виду, що оральний секс (від якого не вагітніють) в тій сцені симетрично обставлений двома традиційними актами: скажіть, міцний хлоп цей Адріян? Нічого, Адріян-другий потім зможе за ніч разів із вісім, коли не більше…
Проте, якщо серйозно, Оксана Забужко направду вміє писати „про ЦЕ” найкраще у сучасній українській літературі. Дуже точно, емоційно, відверто, щиро. Чесне слово, вона була б зіркою, навіть якби то було її єдине літературне вміння.
Але емоційно-чуттєве в цій книжці добре врівноважене раціонально-філософським. Це роман ідей, викладених, за платонівською ще традицією, в діалогах персонажів, на чиюсь думку, надто розлогих — але їхня функція це передбачає. Дарина бере велике інтерв’ю у Влади, подовгу розмовляє з матір’ю, з Вадимом, з Бухаловим та, звісно ж, з Адріяном. І „альтер-его” авторки, і її співрозмовники виговорюють свої світоглядні моделі, на зіткненні яких читачеві нібито пропонується відшукати істину.
І тут спливає той єдиний, але найсуттєвіший момент, де ми з авторкою розходимося кардинально. „Музей покинутих секретів” — відверто ідеологічний роман, відчуйте різницю. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна — ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно (!), чого теж ніяк не можна пробачити. Українство — категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці — вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст. Країні не вистачає національної ідеї, я розумію. І письменник, котрий претендує на роль морального авторитету нації, не може не запропонувати свій варіант — вже такий, який має.
І нарешті, здається, останнє й очевидне: це символічний роман. Суто дівчача, за пані Оксаною (не знаю, ми в дитинстві долучали до неї хлопчиків, і нічого) гра у „секрети”, закопані в землю, обростає у романі, як цибулина, багатьма шарами різнорівневої символіки. Плюс генетичний ланцюжок ДНК, ця безвідмовна машина часу, і жінки, які не перестануть родити. Все тримається саме на них, на жінках, котрі виростають з отих дівчаток, що погубили свої секрети — але ще мають шанс віднайти.
Письменниці вдалося найголовніше: витримати цю надскладну конструкцію у стрункій і жорсткій структурній формі, не дати їй розвалитися. Так само, як фірмові забужчині речення на кілька сторінок врешті-решт таки добігають крапки, так і кожна з багатьох сюжетних ліній та кожен зі смислових пластів роману дограні до кінця, до логічної коди. Авторка може дозволити собі розлогий ліричний відступ, відштовхнувшись від будь-якої деталі — але завжди повертає оповідь на магістральний курс залізною рукою. За що окреме спасибі пані Оксані особисто від мене, бо навряд чи вона дочекається його від когось ще у наших високих літературних сферах, де сюжетна ясність давно вже не вважається обов’язковою чеснотою.
Звичайно, цей роман, єдиний на тлі нашої сучасної літератури, підточеної тотальною кризою у книговиданні, не може не дратувати, а найбільше задоволення для критика і читача — віднайти в ньому якісь дрібні невідповідності і ляпи. Та добре, „их есть у меня”, насолоджуйтесь: звісно, ліжко до підлоги прикручували у „Строкатій стрічці”, а не в „Баскервільському псові” (та, мабуть, покоління Оксани Забужко не зачитувало в дитинстві Конан Дойля до дір); звісно, досвідчена журналістка мала б знати, що таке ГМО і „технічні кандидати” у президенти (хоча хтозна, якого року це писалося, може, тоді й ми були ще не всі в курсі); а про дівчат, котрі вішаються на косах, розповідає лише народна творчість та письменники з короткими зачісками. Але все це та інше (невтомні пошуковці, you are welcome!) направду несуттєві дрібниці. А факт залишається фактом: в сучасній українській літературі нарешті з’явився справжній роман. Взагалі — роман — у правдивому сенсі слова.
Читайте. Думайте. Вчіться.
Від редакції. Це не перший на нашому сайті відгук про роман О.Забужко «Музей покинутих секретів» (див. Леонід Плющ «Чари з країни Оз»). І — не останній. Чекайте!
А щодо різнобою думок, то хіба без цього можлива об’ємність літературно-критичного бачення?
Яно, своїми категоричними висловлюваннями на початку рецензії ви жбурнули камінця у город нашого найпрацьовитішого ,,рецензента” Олежки Коцарева (у нього за 30 днів вийшло аж 5 рецензій лише тут! ) До того ж вам має бути відомо, що свавільні видавці вимагають від письмаків оці 150-200 стр., бо тоді це ,,неформат”, а якщо так, то видавайте його власним коштом. І не треба Забужко рівняти до інших знедолених -із її політзв’язками і можливостями.
Перелічені рецензенткою “складові” “Музею…” – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, “імєют мєсто бить”, але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось “уходів в бік”?
А мова роману! Іноді окрім жахлива – іншого й епітета не знайдеш!
З рецензії Дубинянської виходить, що роман тому явище літератури – що товстелезний! Чогось подібного й очікувала, передчуваючи, що укр. критики не посміють “недооцінити” твір або засумніватися в його вартістності – адже він такий ТОВСТИЙ і подібного ніхто не написав. Ну, і , звісно, ТАКУ тему зачеплено – УПА!
Днями прочитала книжку про Михайла Сороку – керівника “ОУН Північ” у Воркутинському таборі. Людину-легенду. І зловила себе на думці: “Добре, що Забужко вже “освоїла ” тему героїв УПА і не візьметься писати ще й про Сороку”. Чомусь страшенно не хочеться, аби вона торкалася Його.
Яно, гарно й дуже “внятно” написана рецензія. Дякую!
Для мене це також роман у повному сенсі цього слова. Може, подискутувала би трохи з приводу “ідеологічності” та її тлумачення, та з усім решта погоджуюся.
І хоч би там що казали наші літ. “музчини”, її таки не скоро хтось переплюне))
Щодо плювання, то їй немає рівних.
вчіться розуміти слова не буквально, а, так би мовити, фігурально:) в переносному значенні тобто. легше сприйматиметься і художня література))
Сама ж Яна своїм ,,Полковником..” давно, jazzy, переплюнула, як ви кажете, будь-яку прозову річ Забужко. У тому ж то й справа!
Курочка курочку хвалить та ще й прихвалює… :)
Ідеальний був би роман у тому випадку, якщо б Забужко і Андрухович, було, побралися, створили б якнайпотужнішу, мов вибух, родину. Ото була б літмафія. А так вони, здається, навіть і не знайомі особисто. Ну поберіться ж, і настане в Україні на літературній ниві мир та злагода.
А хто звернув увагу на мову цього роману?!
Таке враження, ніби письменниця або забула українську, або не знає її взагалі. Ото б краще викладала десь у школі ,,хвілосохвію”, аніж писати різні маразми та загравати з політиками.
Ще покійний Загребельний писав, що такі, як Оксана Стефанівна, нищать українську літературу своєю бездарністю.
Ніколи про це не чула, але згодна повністю. У Родена (здається) якось спитали: “ЯК ви робите свої скульптури?” – “Я беру брилу мармуру і відсікаю все зайве!”-відповів митець. А з “Музеєм..” було інакше: Забужко взяла “брилу мармуру”, розбила його на шматки і потім зліпила їх розведеним цементом, адже роман просто розсипається на якісь окремі шматкі та історії. Деякі глави написані, як мені здається, у стилі “потока сознанія”. Але “поток сознанія”, приміром, Марселя Пруста і Оксани Забужко – це, як в Одесі кажуть, “двє большіє разніци”. У Пруста в одній з книг “У пошуках втраченого часу” головний герой згадує своє дитинство в провінційному Камбре, згадує бабусю, тіток, батьків, і раптом починає розповідати про місцеву церкву, збудовану десь у 13 ст. Пруст ТАК про неї розповів, що захотілося кинути все і поїхати на цю церкву подивится. А в “Музеї…” , потрапляючи у ці безкінечні “сповзання з теми”, запитуєш себе: “НАЩО вона взагалі про це тут написала?”
Мікеланджело
Коли з тебе за допомогою цемента ліплять генія, то рано чи пізно сам повіриш у свою геніальність. Це така зараза, від якої не втечеш, як від тіні.
Зараз БІЛЬШІСТЬ ГРОШОВИТИХ письменників намагається собі купити в літературі МІСЦЕ КЛАСИКА. Дехто платить за те, щоб сказали про нього, що він ЖИВИЙ класик, шалені гроші.
Але ж треба ВМІТИ ПИСАТИ І МАТИ БОДАЙ ЯКИЙСЬ ХИСТ ДО ЦІЄЇ СПРАВИ!
Я можу на пальцях порахувати тих, хто пише ЛІТЕРАТУРУ. Ті люди на своєму місці. А більшість – що робить? Певно, лише заважає.
Загребельний так сказав про Забужко й Андруховича.
Про засилля графоманії.
Минули ті часи, коли в літературу приходили за покликом. Сьогодні це звичайний базар, де все швидко виготовляється, широко рекламується і дешево продається. Головне не якість, а кількість і багато галасу з нічого.
Є професійні графомани – вони стоять в перших рядах на Парнас. У них гроші, мафія, міжнародні зв”язки, спонсори, меценати… Це – дояри і доярки. Можливо, колись на їхніх могилах і закаркають ворони. Оце все, що вони досягли.
Уявімо, що пані Оксана звичайна письменниця, не обтяжена ,,визнанням”, приїла з Луцька, де працює, скажімо, у бібліотеці, і привезла рукопис цього роману до Києва. Походила по видавництвах, почитала уривки, що б вона почула у відповідь?.. Ось це й було б правдивою рецензією на її роман, який би нихто не видав. А ви там кажете про мову, сюжет і образи.
А видання за кордоном фінансує Мінкульт, де у Забужко є ,,свої люди”. Все просто, аж нудить.
Це той випадок, коли, начебто, у тексті відбувається боротьба з гламуром, але, насправді, гламур цвіте та пахне. Між іншим, хто звернув увагу, попри “симпотний дизайн”, – книжка не має запаху і корінець у неї картонний. Це дуже показово. Ну, і в тексті маса “пробуксовок” з точки зору художньої логіки. Звичайно, є там свої знахідки й вдалі моменти. І комусь це, напевно, й цікаво. Але мені все це поблискує (порно)гламуром – з відповідним рівнем осмислення. На жаль, немає у романі справжньої глибини. Тому я дочитав роман до 333 сторінки і відклав. “Не (до)читав, але скажу” :)
А мені ще було б цікаво знати справжній, а не той, що позаду намалювалю, наклад. 500 примірників?:-)
А розповсюджуватимуть знову через студентів-заочників, які хочуть отримати іспит та залік?..
Достоєвський, Ман, Драйзер, найголовніша подія року, права купили австрійці, ще з десяток видавництв лише й прагнуть, щоб перевидати цей шедевр. В натурі.:-)
Черговий гіпнотичний сеанс: як з Мухи зробити Слона.
Із рекламою там все нормально. І до того докладається як сама автор, так і Фінкельштайн і ще багато іншого народу. Зрештою, і читається воно – попри багатослівність – досить плавно. Затягує навіть – як я чув за враженнями читачів. Казав один дуже відомий та поважний критик й літературознавець, що, нарешті, українська література має модерний роман. Ну, тут він добряче спізнився з таким твердженням. Але роман є новаторським в іншому – в іншому стильовому ракурсі. Це перший якісний порногламурний роман в українській великій прозі. І тут Забужко вправно обійшла Андруховича, давши приклад нового стильового утворення. Тільки от мені це не цікаво :(