«Та з’явиться він у жебрацькім лахмітті, і греки під ним упізнають царя…»

Від редакції. До IV випуску альманаху «ЛітАкцент», який невдовзі побачить світ, включено цілий блок матеріалів про поета-шістдесятника Миколу Холодного. Серед них і спогад Михайла Каменюка, одного з найближчих друзів поета. Подаємо на сайті фрагмент спогаду — повний його текст читайте у IV випуску нашого альманаху.

Я добре знав сего потужного чоловіка, який мав нагоду і одвагу констатувати власну смерть. «Я помер 1972 року» – так назвав свою автобіографічну повість бунтарський поет Микола Холодний, котру, як і багато чого іншого, привіз на пробу до Вінниці наприкінці 1980-их. Звісно, ми з друзями одразу заходилися її друкувати.

Вінницю Холодний ще з часів свого заслання сюди вважав своєю творчою лабораторією, тут, у літинській районній газеті, його вперше надрукували після нестерпних років замовчування, що було рівнозначно смерті. Дивовижно, але це сталося в 1973-ому.

А він «помер» в 1972-ому…

А ще кажуть, що двох смертуй не буває. Неправда це.

З 1972-го – року його арешту, запроторення до каземату – Україна відвернулася від нього: з боязні, з підозри, з розгуби чи безсилля.

З часу його реабілітації, солодкоустого привіту, конторського прийому до Спілки письменників – Україна знову відвернулася від нього: з байдужості, з ренегатства, з заздрісного лукавства.

То коли ж він помер?!

Спогадів про нього, переданих ним мені недокінчених творів, листів, ессеїстичних роздумів вистачить на цілу книгу, і я мушу її написати. Це мій борг перед ним.

Радію, що ще живим прочитав він мої рядки про себе у триптихові «Мій тризуб» (про Богуна, Гоголя і Холодного )

Микола Холодний
Наставивши вуха уважний радар,
він ловить страшні паралелі.
Йому залишився останній удар –
він вистрелить ще на дуелі.

Вогонь свій пекельний з холодним, чужим,
він в’яже осліпло удвоє.
Стрілятися хоче з поетом режим,
але одібравши набої.

Від Ніцше до Кафки пробігти не зле
умом, що не прагне окраси.
Держава помітить поета, але
спочатку пошле в свинопаси.

Живий-бо ж не той, хто під себе гребе,
з підозри вцілілий і трусу.
Студентського боргу в один крб.
не встиг повернути він Стусу.

Валюти настригти не встиг з ЦРУ,
як всюди вищали писаки,
не встиг він провідати неньку стару,
врубати їй в грубку гілляки –

за Вінницею у Холоднім яру
чекали його гайдамаки.

Свого часу ми з Миколою, невтомного на всілякі творчі витівки, за- виграшки взяли інтерв’ю один в одного. Розмова зі мною, яку він спочатку озаглавив «Інтерв’ю у камері смертників», перейменувавши згодом у «Інтерв’ю в камері Устима Кармалюка», була  надрукована чи то в дуже шанованому ним журналі «Кур’єр Кривбасу», чи то в журналі «Березіль».

Інтерв’ю з Холодним мені вдалося видрукувати в приватній газеті «Фото правда», котра виходила в Києві. Саме цим інтерв’ю хочу доповнити свій сьогоднішній спомин про мого товариша.

Крик крота
“Кріт історії риє добре”
Карл Маркс

Якогось літа в чорноземних вінницьких селах було спостережено унікальне явище природи. З розпеченої небаченою спекотою чорної землі серед білого дня на сліпуче сонце стали масово вилазити кроти. Вони мовчки і безпорадно гинули під ударами селянських сап та лопат, в зубах собак та котів простісінько  на очах в ошелешеної дітвори.

Спека! Кошмарна спека 2003-го! Старі люди скрушно похитували головами: подібне спекотне літо було на їх віку один раз та ще за далекої пам’яті. В пересохлі без жодної дощинки поля хлібороби подекуди не ризикнули сіяти ярину: пропаде насіння ні за цапову душу. В тріщинах, якими були помережані ті поля, можна глибоко засунути долоню.

Я й подумав: побачив би це Микола Холодний, обов’язково б написав якусь поезо-дивовижу. Колись так народився у нього вірш “Колорадські жуки” – скептичний погляд на спотворену українську дійсність. Колись йому, ще задалеко до Гончаревого “Собору”, написалося: “ Сьогодні у церкві коні…”. Колись з’явилися в нього й “Балада про чорну птицю”, про “тридцять третій рочок”…
Холодний – нехарактерний характерник мученицької української поезії знаменитих і гіркотних 60-их ХХ століття. Класик нового авангарду. Цькований футурист Хрещатика і Вінниці, Одеси і чернігівського Остра. Остер – його Болдіно і його Мангишлак. Він так ще і не відбувся в рідній культурі, давно упевнено ставши хрестоматійним автором  української діаспори, і це поки що незамінима втрата для всіх нас.   Я   так   боюся,   що   його  пришестя ( справжнє і повне ) до українського читача, як це завше в нас буває, настане не за життя автора. Не доведи Господи!

Його квартира в Острі вперто не відповідає. Самоізоляція утомленого генія? І я беру в нього це інтерв’ю, почерпуючи відповіді зі стосів написаних ним для Вінниці, але через самозберігальну обережність редакторів так і не надрукованих есеїв, інтерв’ю, спогадів і просто дружніх листів.

Фрески старої клуні

-    Миколо, твої поезії, які ми в молодості вивчали напам’ять з прослуховувань передач “забугорних” радіостанцій, таки справді схожі на фрески. Я колись казав тобі за вечерею в ресторані київського готелю “Славутич”, де відбулося кілька наших “конспіративних” зустрічей, що твій стиль і кіностиль Параджанова – це фрески, головний сюжет яких – тривога, насиченість криком і болем, фрески, що їх залишає далека нічна пожежа на чорному беззоряному небі.
- Я полюбив Параджанова співоберта. Мені припала до душі його вбивча заява чиновникам від культури, яку він зробив, з’явившись на кіностудії імені Довженка: “ Я розстріляю вас своїм талантом”. І що — не розстріляв? Та ще й як!.. Навіть в Африці місяцями з демонстрування не могли зняти в кінотеатрах “Тіней забутих предків” – весь час переповнені зали. Навіть негри підпорядковувались українській параджановській магії, як, скажімо, діти, які на виставках картин Сальвадора Далі зазнавали глибокого обмороку під враженням побаченого. Саме тоді нам “вправляли роги” хрущовські піонервожаті…

-    І ми, радянський народ, простягали руку помочі братньому Китаю, тулили до свого лона сотні братських партій, які смоктали з того лона мільйони доларів на свої революційні оборудки. Ти, здається, тоді сміливо написав: “Їжте китайський рис. Носіть китайські піжами. Все рівно розпишемсь колись На серці вашім ножами…”
- Щось таке було, — наша студентська (Київського університету) художня самодіяльність. Прилюдне читання таких частівок дуже лоскотало нерви юнаків-кагебістів, які були в залах під час наших виступів чи не найуважнішими слухачами. Ну, просто тобі студенти-практиканти. Та й свої добряче закладали нас, сусіди по кімнатах у гуртожитку.
А Параджанов ставився до мене як до потрібного його творчості сценариста. Він розумів мої вірші, здається, по-своєму: як сценарій з новел для майбутнього фільму. Він дуже своєрідно повчав. Іноді мовчки, жестом, вчинком. Як святий. Якось він повернувся із закордонного відрядження, покликав мене в гості до готелю, де зупинився. Я переступив поріг, роззувся, аби не наслідити в келії генія. Він щось там посопів, мовчки взяв мої черевики, уважно розглянув підошви і… викинув у вікно з десятого поверху.
Я ще не встиг оговтатися від такої несподіванки (“як повертатися до гуртожитку, надворі осіння сльота?…”), як Параджанов добув із валізи фантастичні шкіряні американські краги, простягнув мені, даруючи. Мовляв, зоставляй тільки свої, єдині на весь Київ сліди. Ось таке з нами було!…

- Здається, я тепер розумію окремі, пізніше не характерні для тебе в поезії твої мотиви:”Розтерзаний, цілую п’яти в Рязані Сергієві. Всохлу поезії дійку обвиваю вужем. Друзі, коли зустрінете мене на вулиці в Києві – вдарте мене, будь-ласка, під ліву лопатку ножем…” Ще одна фреска. Рязань. Єсенін. Почуття зради рідного і вини з приводу цього?.. Єзуїтське заперечення інтернаціональних порухів, як сказали б ті ж розумники з КДБ?
- Наше “рідне” тоді, в шістдесятих, було силувано декоративне, прикрашувальне. Ну, чисто тобі фрески старої клуні. Все інше – абстракціонізм. Це було словом-страшилкою, прокльоном, клеймом, з яким тобі світа не бачити в літературі. Хрущовсько-сусловські проробки за абстракціонізм перекинулися з Москви на республіки тодішнього Союзу рівноправних. Вишуковували абстракціоністів у всіх обласних центрах України, бо кожен чиновник прагнув відрапортувати першим про знайдення і викорінення зла. На Закарпатті в абстракціоністах ходив сивий художник Федір Манайло, який показував мені під Ужгородом щойно закриту церкву… У Донецьку за антисталінського вірша били Євгена Летюка. До чорних списків потрапили Володимир Міщенко та Микола Колісник. У звіті про республіканську нараду творчої інтелігенції та ідеологічних працівників республіки “Літературна Україна” 9 квітня 1963 року писала про те, що “харківське обласне радіо надало свій мікрофон Борису Чичибабіну (згодом його поновлювали в СПУ), який у своїх, з дозволу сказати, віршах намагається проповідувати анархічні погляди”.
На зустрічі з Джоном Стейнбеком у Спілці письменників ми сиділи біля Стейнбека з Віктором Некрасовим (у війну – сапер, старший лейтенант, захищав у Сталінграді знаменитий Тракторний завод, чистилище смерті, там вступив до партії, з якої його повоєнні чистильники пізніше виключать). Поки Некрасов про щось із ним бесідував, Олекса Ющенко попросив в Олеся Гончара слова для запитання Стейнбекові, — боронь Боже, проявити самодіяльність в розмові з капіталістичним письменником. Гончар порадив Ющенкові вийти в коридор і гарно обмізкувати своє запитання. Врешті-решт, Ющенкові надали слово.

-    Як Ви ставитеся до американських абстракціоністів? – запитав Ющенко, і я помітив, що обличчя Гончара почервоніло.
-    Кого Ви конкретно маєте на увазі? – перепитав Стейнбек і Ющенко збагнув, що вихопився, як Пилип із конопель… На вустах Некрасова, який бездоганно орієнтувався в зарубіжному мистецтві, пробігла легенька посмішка…

Одна з “історичних” зустрічей чи зборів (назви варіювалися, але суть залишалася та ж) відбулася в лекційній залі Жовтневого палацу культури Києва. Колись тут містився Інститут благородних дівиць. Потім благородних дівиць витіснило НКВД, і в 30-ті роки в підвалах будинку розстріляно тисячі діячів української культури, інших “ворогів народу”, чиї трупи вивезено і таємно закопано у Биковнянському лісі біля столиці. У 60-их роках на стінах тих підвалів ще виднілася кров.

У президії зібрання сидів Олександр Корнійчук (де б він не з’являвся, він завжди, мов далай-лама, сидів у президії) і ще два-три літературних начальники. Перед цим організований при Палаці і невдовзі розігнаний клуб творчої молоді – КТМ (на його засіданні я  з друзями вперше почув “Червону руту” з вуст Соні Ротар та Володі Івасюка) провів з ініціативи молодого тоді режисера Леся Танюка вечір репресованого драматурга Миколи Куліша. На тому вечорі я читав свої вірші. Корнійчук теж сидів у президії, немов на власних похоронах. Бо “вийшло” так, що упродовж всього вечора ніхто не згадав імені Олександра Євдокимовича.

Тому на теперішній “зустрічі” Корнійчук передусім вилив  бочку помиїв на попереднє “націоналістичне зборище” (інших слів у лексиконі класика української радянської драматургії не знайшлося), а потім переключився на “абстракціоніста” Некрасова, його опубліковані в “Новом мире” подорожні нотатки “По обидва боки океану”:
- Що це Ви надумали помирити нас із капіталістами?

У своєму творі Некрасов не показав образу ворога, як належало б радянському письменникові. Нотатки були написані рукою людини, у серці якої ще збереглася пам’ять про зустріч на Ельбі. І, очевидно, про співробітництво молодої Радянської країни з Америкою за життя Леніна. Про це, власне, заявив і сам Некрасов, коли йому на цьому судилищі надали “останнє слово”. Але Корнійчук злякався, аби раптом зібрання не пішло “не в тому напрямку”, схопився і закричав, неначе енкаведист у підвалі Палацу:

- Ви з якого фронту сюди з’явилися?
- Со Сталинградского, – спокійно відповів Некрасов. – А Вы с какого, Александр Евдокимович?…
Розлючений оратор позбавив Некрасова слова. Пізніше за підписання “листа 137-ми” на захист дисидентів Некрасова виключили з партії, піддали шаленому остракізму. Ось такі були наші рідноукраїнські фрески.