Антонич – Стефанович: несподівані паралелі

Богдан-Ігор Антонич та Олекса Стефанович – поети різної долі. Цьогоріч у жовтні відносно широко відзначатимуть столітній ювілей Антонича. Про якесь широке відзначення в цьому ж жовтні 110-річного ювілею Стефановича майже ніхто не говорить. До речі, й століття Стефановича десять років тому відзначалося лише на рівні місцевому, себто —провінційному.

Антонич і Стефанович народилися у різних куточках України: перший – на Лемківщині, другий – на південній Волині, Острожчині. Жили вони в різних державах. Антонич народився в Австро-Угорщині, потім був громадянином міжвоєнної Польщі. Дитинство і юність Стефановича припали на той час, коли доживала останні роки Російська імперія. Далі він жив у міжвоєнній Чехословаччині, в окупованій німцями Празі, а в післявоєнний період – у Західній Німеччині, аж поки опинився в США.

Різну мали вони освіту. Антонич — світську: навчався у Сяноцькій гімназії, потім студіював у Львівському університеті. Стефанович же отримав релігійну освіту – спочатку духовне училище в Клевані, потім Житомирська семінарія. Вищу освіту здобув у Празькому університеті.

За своїм характером, стилем поведінки це були різні поети. Антонич — такий собі «львівський батяр», зосереджений водночас на власному «я». Можна навіть говорити про його нарцисизм. Стефанович, навпаки, замкнена людина, про нього, в кращому разі, знали лише те, що він існує. Але за всієї своєї «закритості», інтимності, у поезії О. Стефанович реагував на ті події, що стали знаковими для національно свідомих українців. Тому є сенс говорити про його громадянську поезію. Наслідком саме таких «ідейних позицій» поетів стало те, що в радянській Україні, попри обережне ставлення до Антонича, його вірші не були під забороною, чого не скажеш про поезію Стефановича, якого сприймали як поета націоналістичного. У певному сенсі, так  воно й було. Патріотичні поезії Стефановича часто звучали на акціях «Просвіти», а також на ностальгійних зустрічах представників української діаспори по той бік Атлантичного океану.

Ще одна відмінність: Антонич прожив коротке, проте феєричне життя; Стефанович, навпаки, жив довго, але в його житті не було яскравості.

Попри ці відмінності, все-таки в Антонича й Стефановича є спільні моменти. Обоє вони народилися в священицьких родинах. На обох мала великий вплив східна християнська традиція, що знайшло відображення в їхніх поезіях. «Засвітилися» Антонич і Стефанович у 30-і роки ХХ ст., видавши тоді свої прижиттєві збірки поезій. Кожен із них написав відносно небагато, але кожен прагнув високого мистецтва.

Читаючи Антонича й Стефановича, мимоволі натрапляєш на чимало спільних образів, паралелей. Наприклад, образ «природного», «зеленого» листа. Звісно, писаний лист – це щось неприродне, те, що є творінням цивілізації. Проте таке творіння поети намагаються «оприроднити». Наприклад — так:
Співали ранком білі теслі,
на веретенах сміх ткачів.
Палючі строфи хлопець креслив,
весни дванадцять обручів.
Листар носив листи зелені,
листи шуміли. Ех, весна!
Плету пісні на веретені
про молодість, що промина.
(Б.-І. Антонич. Елегія про ключі від кохання).

У Стефановича образ листа менш «органічний». Спостерігаємо лише намагання вписати цивілізаційний артефакт у природне середовище:
Летіте, голуби ви сизі,
Переганяй верству верства,
Бо я везу отут у книзі
Дорогоцінного листа!
…І от я сам на ціле поле,
З твоїм листом нарешті сам,
Лише пшениці наоколо
Про щось нашіптують житам.
(Спомин).

І для Антонича, і для Стефановича природне, «нецивілізоване» середовище – одна з найбільших цінностей. Це можна зрозуміти. І один, і другий були «сільськими дітьми», які опинилися в місті. Побачивши контраст між «природним» селом і «штучним», значною мірою —  індустріалізованим містом, вони відчували ностальгію за «втраченим раєм» села.

Важливим елементом цього «втраченого раю» була сільська (формально — християнська) релігійність. Тому в Антонича й Стефановича часто бачимо використання християнської символіки. Очевидно, давалося взнаки родинне виховання у священицьких сім’ях.

Відомо, що Антонич підготував збірку «Велика гармонія», до якої увійшли вірші на християнську тематику. Щоправда, окремим виданням збірка не вийшла. Що ж до Стефановича, то в нього також чимало віршів християнського спрямування.

Однак, насправді, «сільська» релігійність за формально християнським фасадом приховувала сильні «язичницькі» пласти. Вони так чи інакше «проривалися» у творчості поетів. Антонич уже в своїх «зрілих» «Трьох перстенях» не лише звертається до «язичництва», а й відверто оголошує себе «поганином»:
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.
(Автопортрет)

Є в Антонича й «суто язичницькі» вірші, наприклад, «Зельман». Власне, Зельман – язичницьке божество, яке, ймовірно, мало фракійські корені, а видозмінений його культ зберігався у Карпатах до початку ХХ ст. Антоничів Зельман – це і божество весни, й, водночас, «весільний бог»:
День зелений, день хрещатий,
герці радісних лошат.
В пісні важко передати
те, чим крилиться душа.
Їде Зельман білим возом,
Тропарями дзвонить ранок.
Ой, скажи весільна лозо,
чому в серці хмільно й п’яно.

У Стефановичевих віршах «язичництва» теж не бракує. Хоча, на відміну від Антонича, він не декларує своє «поганство». Як правило, в цих віршах органічно поєднуються три складники: язичницька символіка, опис природи і якась дика, нестримна сексуальність. Прикладом може бути вірш «Лісун», котрий можна сприйняти як опис акту зґвалтування. У Антонича ж «язичницька сексуальність» більш стримана.

І Антонич, і Стефанович намагаються адекватно представити сільську релігійність, у якій перепліталися християнство й язичництво. У Антонича є вірш «Зелена Євангелія», де немає нічого євангелічного, зате звучать слова «ти поклоняйся лиш землі…». За бажання їх можна трактувати саме в язичницькому сенсі. Є в Антонича й вірші з нехристиянським, фактично —  язичницьким баченням знакових християнських свят. Це – «Різдво» і «Коляда». Наприклад, у «Різдві» читаємо:
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

У Стефановича теж є вірші різдвяного циклу зі своєрідною «українізацією» християнства, з використанням язичницьких мотивів. Ось як це виглядає у Стефановичевій «Коляді»:
Тепле – сіно, та не досить, –
Загорнути Його в коси б…»
Теплу ніч у Бога просить
Йому Йосип.
Просиш, Йосипе, не всує –
Круторогі у хліву є, –
Нім – язик, та вухо чує:
Бог вартує.
Ось вони все ближче, ближче,
Сиві, гливі і які ще…
На дитину кожен дише,
Щоб тепліше…

Цікаво, що Антонич і Стефанович ніколи не зустрічалися. Що ж до паралелей і збігів, то вони навряд чи були випадковими. Деякі спільні моменти біографії поетів, схожий мікросвіт, середовище, майже один і той самий час, на який припав період їхнього творчого розквіту, – певно, в цьому ховається причина «містичних» подібностей.