Рита Кіндлерова: «Україна для мене – це доля…»

Завершення року минулого принесло добру звістку з Чехії: у видавництві «Kniha Zlín» вийшла антологія сучасного українського оповідання «Експрес Україна», унікального видання такого плану й обсягу (328 сторінок). Туди увійшли твори 30-ти письменників (народжених по 50-х роках минулого століття): Софії та Юрія Андруховичів, Володимира Діброви, Отара Довженка, Василя Габора, Тимофія Гавриліва, Олега Говди, Олександра Ірванця, Іздрика, братів Капранових, Євгенії Кононенко, Оксани Луцишиної, Тані Малярчук, Марії Матіос, Галини Пагутяк, Марини Павленко, Галини Пагутяк, Леся Подерв’янського, Любові Пономаренко, Василя Портяка, Тараса Прохаська, Миколи Рябчука, Василя Слапчука, Наталки Сняданко, Марини Соколян, Людмили Таран, Юрія Винничука, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Олександра Жовни (алфавітний порядок імен подано за чеською абеткою). Рита Кіндлерова, авторка проекту, упорядник антології (також перекладачка), в чиїй особі українська література має надзвичайно активного промотора, залучила до співпраці двадцять тлумачів.

Пропонуємо інтерв’ю з Ритою Кіндлеровою.

– Пані Рито, за яким принципом Ви укладали Антологію? Справа ж не лише в тому, щоб «донести найкраще з написаного»: треба було дібрати тексти, які були б цікавими саме чеському читачеві.

– Я просто читала й читала. Ідея видати збірку українських оповідань в мене дозрівала досить довго, але нарешті дозріла, і я з’ясувала, що зараз ідеальний час запропонувати чехам таку книжку. В мене зібралася досить добра бібліотека; українські книги купую з 1995 року, коли побувала в Україні вперше. Зверталась і до різних авторів, щоб надсилали свої твори. Тобто укладання «Експрес Україна» – це просто моя інтуїція, бо мати якесь уявлення за вже виданими українськими антологіями неможливо: там немає коментарів (максимально, що можна знайти – зовсім незрозумілі довгі перед- чи післямови, які претендують на академічну статтю). Завжди, коли перекладаю, передбачаю, що це – для чехів. Оскільки сама є чешкою (хоча на три чверті — німецько-австрійського походження), думаю: іншим чехам має сподобатися те, що й мені. Думаю, що чехи завжди цінуватимуть гарний гумор, сатиру, іронію, самоіронію та відвертість. Досить далекі для нас націоналістичні комплекси, але здорове відчуття самовпевненості потрібне. В цьому гумор дуже допомагає. Трохи мені бракувало рефлексій над історією, чого немає зараз, буде пізніше – дочекаюся. Новітня українська історія така страшна, що треба повільно увіходити в неї.

– З якими проблемами зітнулися, працюючи над Антологією (і скільки власне перекладання та підготовка книжки забрали часу?)

– Сама підготовка забрала майже два роки. Читала, читала й читала. Потім треба було вибирати, матюкатись, відпочивати, бо декілька разів я відчувала таку порожнечу, що страх, мусила зробити паузу: мені нічого не подобалося. Та потім знову налаштувалась і все йшло нормально. Наприкінці минулого року наділила інших перекладачів текстами, але тому, що тільки я сама постійно перекладаю і редагую, то в мене було більше роботи з виправленням і модифікаціями текстів.

– Наскільки мені відомо, Ви переклали поезії Антонича, Карманського, «Польові дослідження…» та «Сестро, сестро» Оксани Забужко, «Легенди Львова» Винничука і книжку українських народних казок «Помста Олекси Довбуша». У відгукові на останню книжку Микола Шатилов («Всесвіт», №11-12, 2007) зазначив, що в сучасній Чехії Ви – «найактивніша і найталановитіша перекладачка». Він відзначає Ваше «ґрунтовне знання мови, тонкий мистецький смак», стверджує, що Україна мала б пишатися і допомагати Вам… Що Ви на це скажете?

– Дякую, гарні слова, я дуже за це вдячна, бо відгуків на переклади бракує. Зараз можу сказати, що наші видавці справді звертаються до мене як авторитету щодо українського. Але не думайте, що я некритично ставлюся до цього: я – великий критик і мене важко заспокоїти якоюсь балаканиною… Те, що, наприклад, (не)діється в українській культурі, я не розумію, хоча це можна пояснити певними моментами вашої історії. Однак не можна засинати і пробачити собі. Культурність, чи, краще сказати, незалежну культуру (і це не означає тільки якісь сюрреалістичні геппенінґи) треба всебічно розвивати, бо й культура також потребує конкуренції. Але я вірю, що в Україні це питання часу, бо український менталітет базується на культурі.

– В есеї, надрукованому минулого року в «Критиці», Ви зізналися, що спілкуватися з сучасними українськими письменниками – це свого роду збочення, тобто наша необов’язковість, незацікавленість у просуванні свого ж культурного продукту аж наскільки значна?

– Досить значна. Побоююся, що в багатьох випадках ідеться про снобізм і гордість, яка не до місця. Знаєте, сама собі часто нагадую про смирення, покору. В одному інтерв’ю я сказала, що буду перекладати Оксану Забужко, бо з нею добре співпрацювати. Вона, наприклад, давала мені книги, старі часописи, які не можна було десь знайти, допомагала з усіма труднощами, що виникали при перекладі творів тих авторів, котрі не «принизилися» навіть спілкуватися зі мною, не кажучи вже про співпрацю.

– Аби адекватно перекласти, важливе не тільки ґрунтовне знання обох мов, але й реалій – історичних, побутових тощо. Звідки черпаєте такі знання?

– Усе важливе, і особливо – знання рідної мови. Декільком зацікавленим, які хотіли перекладати, я мусила відмовити, їхнє знання чеської було настільки жахливе… Я постійно користуюсь інтернетом, де зараз можна знайти багато потрібної інформації, але в багатьох випадках найкраще про певні речі можна довідатися безпосередньо від автора, який єдиний може пояснити, що мав на увазі. Проблем є чимало, але все можна з’ясувати.

– Коли Ви почали перекладати з української мови і де, власне, її вчили? Хто з викладачів найбільше вплинув на Вас?

– Я почала вивчати українську філологію 1994 року в Масариковому університеті міста Брно. Найбільший вплив на мене мала Галина Миронова, доцент Київського університету імені Шевченка, яка в 1994 році приїхала як лектор і залишилася там викладати. Вона стала для нас, усіх україністів, чи не ріднішою, ніж мама. Завдяки їй брненська україністика стала, сказати б, справжньою. Але про академічне мені не хочеться згадувати, бо думаю, що пані Галина просто дає усім велику насолоду, хто хоче знати про Україну, українську культуру, мову… Вона ладна козачка затанцювати перед студентами, аби тільки вони зрозуміли те, що вона пояснює. Ясно, що досі ми з нею можемо сперечатися і сваритися, бо Галина також зі старої школи і разом із нами сама проходила етапи національного відродження, яке нам було зовсім чуже. Хотіла довести, що українська мова наймилозвучніша, найкраща у світі тощо, але думаю, потім зрозуміла, що цього не потребуємо. Раз я з товаришкою їй сказали, що ми любимо Україну й через те, що це для нас не найкраща країна у світі, що для нас існують милозвучніші мови й подібне. Такі докази не мають ніякого значення. Я просто хочу перекладати, інтуїтивно відчуваю, що маю це робити, що Україна для мене вже щось як доля, неминучість і все. І від такого таланту, який від Бога, не втечу, тому треба те робити якнайкраще…

– Чи виявляють чеські читачі зацікавленість українською літературою? Чим, на Вашу думку, вона вирізняється?

– Думаю, що чеські читачі помалу добираються до української літератури. Про сучасну українську літературу не знають. Сподіваюся, що антологія в цьому зарадить. Як відрізняються наші літератури? Важко сказати, кожна своєрідна. Існує спільне й відмінне. Як казала вище, в українській мені бракує гумору та самоіронії.

– Як плануєте організувати презентацію Антології в Чехії, в Україні?

– В Україні не планується з нашого боку нічого, книга чеською мовою і для чехів. Але хочу, щоб про неї в Україні знали. В Чехії вже відбулося три презентації: на університетській конференції у Брно, на семінарі Спілки судових перекладачів, у Слов’янській бібліотеці в Празі. Хочемо ще в Оломоуці та Ліберці (там прекрасна міська бібліотека). Ще щось буде. Видавець на моє прохання надрукував книжкові закладки, які розносимо по різних кав’ярнях, бібліотеках, книгарнях.

– У Чехії українці переважно асоціюються із чорноробами (копачами, ремонтниками доріг) та мафією. Чи нині щось змінюється?

– Ситуація трохи змінилася, але, на жаль, самі українці для зміни ставлення до них мало що роблять. Наприклад, мають розмовляти українською. Якщо говорять російською, то чехів беруть усі чорти (так говоримо) – маємо свій досвід із росіянами. І, зрозуміло, саме через культуру можна багато зробити.

– Чи існують інституції (в Україні та Чехії), які фінансово підтримують переклади української літератури? Ваша праця – це, фактично, «голий ентузіазм»?

– Ха-ха. Всі переклади з «малих мов» – на ентузіазмі. В нас підтримку на цю справу надають різні фундації, але не конкретно на якусь мову. Міністерство культури підтримує переклади чеської літератури за кордоном. При посольствах різних країн часто існують культурні центри, які також фінансово підтримують переклади творів своїх авторів. Україна, на превеликий жаль, такого не має, і це сумно, бо українців у Чехії багато – і як вони мають відчувати підтримку власної країни, якщо та для них нічого не робить? Вихідці з України потім втрачають зацікавлення до будь-чого українського і купують, наприклад, російські книги, бо їх можна в Чехії придбати. А де українські? Мої українські друзі позичають українські книжки в мене!

– Розкажіть трішки про себе. Знаю, що Ви – музично обдарована людина, захоплюєтеся співом доби бароко (і виконуєте ці складні твори), грали на піаніно, володієте грою на флейті. А також виходжуєте вуличних котиків… Як усе це поєднується?

– Усе можна поєднати, якщо добре спланувати час. Маю від батька «германський ген», я – менеджер часу, досить педантична людина, дуже люблю порядок, планування і вмію поєднати багато різних діяльностей. Великою насолодою для мене є, коли після великих зусиль бачу результат, хоч би невеликий. Перекладання навчило мене терплячості. Я зовсім не була такою, хотіла все зразу. І те, щоб усі відразу зрозуміли, що українська література цікава і її варто друкувати. Життя мене навчило і за це я йому вдячна. Все це – складання маленьких сходинок, які підносять до неба (усміхається. – Л.Т.) Щодо тварин, в мене були дві мрії: зробити притулок для вмираючих тварин або мати ферму з козами (їх дуже люблю, окрім кицюнь). Поки що працюю редактором в економічному тижневику, отож опікуватися вуличними котами складно. Зараз їх назбирала шість і всі «кльові». З допомогою одного притулку шукаю їм господарів. І ще маю свої чотири кицьки. Уявіть собі: вихідні, темно, вдома тепло, коти по різних диванах, на піаніно, вікнах, столах, сплять (якщо не хворі, скільки вже їх померло…), тихо, аромалампочка гарно пахне, і я за леп-топом перекладаю. Повне щастя!

Розмовляла Катерина Гребець