Про лишній стакан водкі

Жанр цього тексту я збирався визначити як «настовбурчені думки». Та оскільки думок у нім не так уже й багато (точніше, вона одна, але красиво подана), то й особливо настовбурчувати тут нічого. А ще – надто вже емоційно таке жанровизначення звучить, якось аж по-жіночому. А емоцій у цьому тексті не передбачається. Отож визначаю його жанр легше – «репліка з гальорки».

Щоразу, коли десь колись в якійсь країні (де захочете, там буде) комусь за щось вручають премію, навколо неї закручується балак (він же дискурс, він же дискусія). І точиться цей балак у двох частинах: у професійній та побутовій, що незрідка мімікрують одна під одну. А тоді вщухає до наступного разу. Закономірність тут іще й така: що поважніша премія, то більший балак. Маленькі премії здатні породити хіба невеличку балачку. Як правило, питання на дискусію виносяться такі: кому дали? Кому не дали? За що дали? Скільки дали? Скільки б могли дати, якби не (поважна причина)? А судді хто?

Візьмімо верхню премію – Нобелівську. Погана премія? Погана. Мало того, що вона стала загальним гумористичним місцем у творах українських сатириків, так її у світі ще й називають політично заангажованою. У 2001 році ще й не встигли як слід розвалитися нью-йоркські імпайр-стейт-близнюки, а нобелівки так і посипались на голови тих, хто щось кукурікнув проти арабського світу чи взагалі з того світу втік.

Ну, це було про сумне. Тепер про веселе. 1976 року Нобелівську премію отримав Сол Беллоу. За що? «За гуманізм і тонкий аналіз сучасної культури, які сполучаються в його творчості». Що воно конкретно означає – для мене це загадка Перченятка. Ну, написав він, зокрема, грандіозний роман «Герцог», який я, молодий-дурний-тверезий сумлінно гриз на іспит із зарублітератури. На іспиті мене не зарубали, хоч і вгриз я всього лише третину геніального романяки. Після чого успішно закрив того «Герцога», вирішивши, що знов його розкрию лиш тоді, коли похитнуся розумом не гірше за головного героя.

Втім, Нобелівську й без мене є кому хвалити, візьмімо краще рідну Шевченківську. Погана премія? Нікудишня! Мало того, що вона стала загальним гумористичним місцем у творах українських сатириків, так у світі її комітет іще й звинувачують у корумпованості, політичній заангажованості, кумівстві, співпляшництві і, даруйте за геронтологічний термін, маразматичності. Хоча прозові шлакоблоки Є.Пашковського та В.Медведя ні габаритами, ні читабельністю не поступаються безсмертному творінню Сола Беллоу, а гуманістичний пафос у «Сталінці» Олеся Ульяненка значно гуманістичніший і пафосніший.

Це було про сумне. Тепер про веселе. Минулорічна «народна Шевченківська» ясно показала, наскільки думка Шевченківського комітету збігається з думкою читачів – власне тих, для кого твориться література.

А нещодавно (і вже вкотре) про себе змусила говорити «Книжка року Бі-Бі-Сі». Погана премія? Абсолютно! Перше місце за поганість! Мало того, що це навіть не премія, а конкурс, так він іще й не спромігся стати загальним гумористичним місцем у творах українських сатириків. Ні довгий, ані короткий список найгеніальніших книжок 2008 року нікого насмерть не вразив. Можливо, тому, що вся геніальна література (репринтне видання Пересопницького євангелія) лишилася поза обома списками. Можна всі дванадцять раундів сперечатися, що попсовіше: «Москалиця» Марії Матіос чи «Молоко з кров’ю» Люко Дашвара (потворніший псевдонім тільки Веле Штилвелд), але текст моєї репліки – не місце для суперечок. Краще всім миром поміркуймо: а чи є в загальному списку Бі-Бі-Сі книжка, яку можна було б визнати справді подією 2008 року? Чи не є Москалиця й мама Маріца тієї ж Матіос усього лише черговими фігурами в галереї створених нею жіночих образів, які ні за трагічністю, ні за психологізмом не перевершать Солодкої Дарусі? І чи така вже глибокодумна й не попсова перша прозова книжка М.Кіяновської (нечитабельність як поширена передумова взяття премії тут до уваги не береться)?

Здається, балак довкола книжкового конкурсу Бі-Бі-Сі став би менш напруженим, якби організатори конкурсу зняли з назви оте пафосне «книжка року», яке й породжує купу зайвих питань. Був би це просто «Вибір Бі-Бі-Сі 200*» – і які до кого претензії? Бі-Бі-Сі вибрало експертів, яких собі захотіло, а експерти вибрали яку їм завгодно книжку. Все красиво і все суб’єктивно, як у премії за вірш року від Бу-Ба-Бу. Порада, до речі, стосується й усіх дрібніших рейтингових конкурсів, у яких фігурує подібний пафос і де експерти так само відстоюють свої суб’єктивно-смакові вибірки книжок.

Це було про сумне. Тепер про веселе. У книгарні «Сяйво» під касою прилаштовано великий акваріум, де плаває щось схоже на рибок. І тепер я заходжу в «Сяйво» помилуватись не лише корінцями книжок і дівчинкою на касі, а ще й рибками. Плавають собі мовчки, нікому не заважають. Хоча навіть якби в тому скляному ящичку сукала дулі покупцям весела бомбейська мавпочка чи ганяла носиками апельсинку парочка грайливих мангустів, нічогісінько б не змінилося! Тваринки були б до книжок та літературної ситуації в Україні однаково байдужі. Як і рослинки. Як і рагулі за вікном.

А тому – залікове питання: кому було б легше, якби в нас не було ні Шевченківської, ні Бі-Бі-Сівської, ні десятків інших, менш резонансних премій? Авторам? Читачам? Критикам? Чи організаторам конкурсів та засновникам премій у галузі літератури?

Уся біда, як видається, в тому, що в нас занадто серйозне до премій ставлення. Забуваємо, любі друзі та дорогі вороги, що будь-яке премійове відзначення – річ суб’єктивна, навіть якщо експерти – найфілологічніші доктори філософії та високолобі академіки всіх інших наук. І індикатор цього надміру серйозного ставлення – те, що поважні премії стають загальним гумористичним місцем у творах українських сатириків, а також періодично породжують довкола себе як не балак, то хоч балачку.

Літературну премію слід розглядати як разову фінансову допомогу для підтримання штанів, а конкурси на зразок «Книжки року Бі-Бі-Сі» чи «Коронації слова» – як заходи, спрямовані на популяризацію вітчизняного письменства. Бо ж не секрет, що саме почувши про розмір грошової частини тієї чи тієї премії, байдужі до літератури рагулі кидаються в книгарню з єдиною метою: «подивицця, за шо ж це дають медаль на грудь і стіки грубих дєнєг». А тоді глибокодумно винести вердикт: «Дак оце і єсть книга року?.. І за такє Шевченковську дають?.. Пхе! Лучче б я був лишній стакан водкі випив!»