Безмитна зона роману
- 24 Січ 2013 10:00
- 2,901
- 18 коментарів
Оксана Форостина. Duty Free. – Львів: Кальварія, 2012
Дебютні романи рідко бувають справді добрими. Особливо ж, коли це перший прозовий чи, тим паче, перший літературний досвід автора. Кажучи «літературний», не маю на увазі журналістські статті чи навіть есеїстику, а власне те, підпадає під лаконічне, а з іншого боку, дуже розлоге західне поняття fiction. І, якщо не помиляюся, «Duty Free», який в анотації названо «романом-нарисом», є справді першим фікційним (чи, як прийнято казати в нас, – художнім) текстом Оксани Форостини – нині заступниці відповідального редактора часопису «Критика», а перед тим журналістки з досвідом роботи в «Львівській газеті» й на радіо «Голос Америки» (не кажучи про її доволі тривалу співпрацю з львівським мистецьким об’єднанням «Дзиґа», що безпосередньо пов’язано і з темою роману).
Так-от, «Duty Free», на мою думку, – один із тих дебютних романів, що є справді добрими. Тут є і майстерно вибудувана фабула, й цікавий головний персонаж (достатньо екзотичний для української літератури й водночас доволі упізнаваний і, головне, психологічно переконливий), і небанальна любовна лінія, і сліди давнішої та зовсім недавньої української дійсності, й гарне почуття гумору, і, last but not least, добрі мова та стиль. Як на мене, вже названого цілком достатньо, аби зацікавити чи принаймні заінтригувати.
Та це ще не все. Адже, попри невеликий обсяг (неповні двісті сторінок), «Duty Free» – роман, що, не типово для сучасної української прози, не обмежується якоюсь однією чи то навіть кількома «приватними» фабулами й виходить на рівень ширших узагальнень. І вже десь сторінці на двадцятій ловиш себе на думці, що роман насправді не про Елайджу Мельника – молодого американського бізнес-консультанта з українськими коренями, експата, котрий із цікавості приїхав попрацювати до Львова й закохався в це місто (і, звісно, також і в «неї» – талановиту львівську музикантку, загадкову й багатолику Ванду). І навіть не про Місто – Львів як реальний і міфологічний простір (хоч і це тут є; а окремі фрагменти про особливості львівського реального та уявного рельєфів змушують згадати і про братів-Прохаськів, і про ранніх Іздрика й Андруховича).
Але, крім того, «Duty Free» є романом про українську дійсність кінця 1990-х – 2000-х у найширшому розумінні: в тексті є безліч влучних спостережень про політичне життя (умовно кажучи, від часу перед «Україною без Кучми» до пост-«помаранчевого» періоду), побутові реалії, економічно-соціальну ситуацію і, звісно, культуру. Й гострота окремих рефлексій тим виразніша, що йдеться про погляд особи ззовні, яка чутливіше реагує на багато звичних для місцевих речей, частіше помічає їхні комізм або ж абсурдність. І навпаки: є в романі й погляд на тих-таки іноземців «ізсередини», до того ж, показаний у динаміці – як він змінювався з плином часу, разом із самими українцями.
Крім Елайджи та Ванди, є тут і чимало інших персонажів із дуже різних середовищ: від вічно активної львів’янки Феї, котра в 1990-ті «відчайдушно займалася видаванням усіляких нікому не потрібних перекладів західних інтелектуалів», чи «геніального графіка» Дамського (за яким вгадується реальний прототип – львівський художник Володимир Танський), який був «дизайнером інтер’єрів за освітою та халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком», до, скажімо, Феїної мами Іди Марковни – колоритної російськомовної «старушки» періоду «визволителів», чиї стосунки з донькою є такою собі софт-версією «Піаністки» Єлінек.
А ще є добрих кілька десятків принагідних персонажів (майже типажів), які з’являються в романі раз або двічі, щоб запам’ятатися якимись яскравими деталями: львів’янки з Сихова, які полюють у напівбогемних клубах на іноземців; напівкримінальні «боси» з галицьких обласних центрів; студенти-«революціонери», котрі, перерісши ідеалістичний вік, стають чиновниками; старші й молодші музиканти, колишні актори, журналісти, художники й інші представники місцевої богеми.
Власне, крім Львова, дія роману відбувається ще в трьох українських містах: Івано-Франківську, Тернополі та Києві. Ба більше, «вітчизняним» контекстом роман також не обмежується, адже після кількарічного життя у Львові Елайджа певний час проводить у рідному Чикаґо. І хай навіть ця частина роману є дуже лаконічною, через головного персонажа читач має нагоду побачити й фраґменти його американського світу, зокрема й українсько-діаспорне життя в його класичному наборі («недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-Malanke Pub Night, День прапора» тощо).
Що ж до структурної специфіки роману, то розповідь у «Duty Free» вибудовується як чергування епізодів із минулого (від 1996 року, коли Елайджа вперше приїздить у Львів) та «сучасного» (аж до 2009-го, коли він після перерви знову опиняється в Україні), щоб завершитися відкритим фіналом, який остаточно зводить докупи різні часові пласти.
Розповідь у романі ведеться від імені імпліцитного оповідача, через якого читач почергово бачить світ очима Елайджи, Ванди й усіх інших згаданих і не згаданих персонажів.
Екзотичність же самого Елайджи в контексті сучасної української літератури пов’язана не лише з його статусом іноземця, а й не меншою мірою із його відверто не-гуманітарною професією. Що вже казати про те, що головний персонаж – чоловік у романі, написаному жінкою, – теж досі дивина в наших літературних широтах, де критики так часто закидають письменникам надмірний автобіографізм.
Комусь Елайджа, звісно, здасться не дуже типовим бізнес-консультантом: він добре знається на музичних стилях, щось розуміє в мистецтві, українською читає навіть поезію (а під впливом Ванди добирається і до підбірки «Сучасності» початку 1990-х), та й коло його спілкування у Львові переважно мистецьке.
Лінія його роману з Вандою також по-особливому лірична: те, що починалося з пристрасті в львівських декораціях, поступово затихло, залишивши слід у пам’яті обох, аби знову відновитися вже наприкінці 2000-х у Києві – відновитися без особливих шансів на якесь спільне майбутнє, але й без фаталізму.
Елайджа жалкує, що народився надто пізно, аби 1989-го бути свідком історичних подій у Берліні, й коли опиняється в мистецькому Львові 1990-х, йому раптом здається, що він таки потрапив у «сам центр світу і що тепер життя компенсує йому надто пізнє (…) народження». Та на початку 2000-х, коли все довкола починає тьмяніти, і Львів засмоктує його, як болото, він повертається в Америку і, за іронією долі, пропускає Помаранчеву революцію (аби знову відчути, що щось найсуттєвіше пройшло повз).
В Елайджи взагалі доволі філософське сприйняття світу (чого варта хоча б його теорія про «вселенський ґуґл», що зберігає всі наші розмови). А його внутрішній монолог в один із чиказьких вечорів – це вже ледь не поезія в прозі (аж хочеться процитувати його повністю): «У цьому світі, повному болю, горя і страждань, тобі випадає стояти на мосту між Балтійським морем і озером Меларен, дивитися, як відбиваються вогні у воді, – думав собі Елайджа. – Тобі випадає слухати Орфа, сидячи під величезним небом Середнього Заходу, бачити, як у цей час загоряються вікна у хмарочосах на Медісон Авеню, тобі випадає дивитися на захід сонця з вікна потяга чи їхати кудись, залишаючи за вікном авта міста і села, сплячих мешканців, їхні сльози й їхню глупоту, дріб’язок і жах, і це значить, що ти, курва, на добрій стороні цього світу, тобі навіть дають секунду чи дві, аби відчути, як цей світ рухається, дихає, як народжується протяг на сусідній вулиці, як піднімається тепло з підземки і як піднімається людське тепло на рок-концерті – у прохолодний вечір над стадіоном це помітно у світлі прожекторів. І хто би то скаржився після такого на життя».
Важко не погодитися з епіграфом до роману: чим, як на саторі, пояснити такі поетичні прозріння бізнес-консультантів?
На цьому можна б і поставити крапку. Але до чого тут duty free, – логічно може спитати читач, адже в самому романі пояснення назви й справді немає. Натомість є воно вавторській післямові, в якій оповідачка (чи то вже реальна Оксана Форостина) пише про власну візію раю. І, здається, навіть заради того, аби розкрити цю останню інтригу, роман таки варто прочитати.
Визначення “фікційний текст” мене вбило.
Бо перша асоціація з фікцією, а не з fiction :)))
але в літературознавстві це поняття використовують)) і вже не перший рік
Тим гірше для літературознавства :)))
дурниця! читайте Яусса про фікційне-фікціональне-реальне – все прозоро і зрозуміло. до того ж, будь-яка притомна людина вміє розрізняти на лексичному рівні фікційне і фіктивне.
Я читав цей роман. Дупа повна, як висловилася про нього й сама авторка. Цей твір свідчить про те, що “Кальварія” остаточно зійшла на пси. Шкода… непогане було видавництво.
Але “Кальварія” нещодавно видала й “Російський сюжет” Є.Кононенко. Я читав, мені сподобалось.
То ми ж про Оксанину дупу говоримо…
Так это же Кононенко – у нее всегда есть что читать, действительно, писательница. Это Вам не пресная Форостына
Так называемая “рецензия” выглядит традиционно писаниной в стиле “своих”, “знакомых” хвалим (не исключу, что даже написанная “по просьбе”), не зависимо от того, что так называемый роман Duty Free – очередное некачественное писалово, да и еще и скучное и какое-то неоделанное, морально устаревшее, с размытым недосюжетом, но авторшу уже так и тянет “прозвездеться” (лучше бы пошла поучилась криейтив райтингу)
Так, видно, що рецензія дружня, хоча насправді підсовує авторці свиню, бо прочитавши таке кволе сюсюкання про книжку, не дуже й захочеш її читати.
Может это писала сама авторша книжки (либо с ее слов писалось): видно желание все “разжевать”
Шановні, от спершу прочитайте-таки роман – і матимете власну думку. Роман справді добрий, достеменно передано атмосферу зоврема Львова, який є, сказати б, чи не головним героєм твору.
Да, к сожалению, читали ж, точнее назвать этот процесс – промучили. А насчет атмосферы, то мои старшие коллеги-львовяне выразились с точностью до наоборот и даже грубо, ну, типа “редиска”, а не книжка
Я так розумію, що “Роксоляна Свято” (???) прізвище самої Форостиної?
Роман читався швидко. Постійно втрачала контакт з текстом. Читаєш-читаєш і враз усвідомлюєш, що давно думаєш про своє. Повертаєшся, перечитуєш абзац, часом кілька – нічого не розумієш, думаєш – нащо ця писанина? Але хотілося дочитати, бо десь у коментарях хтось писав, що ця книга – “бестселер”, а ще перший “роман-нарис”. Як на мене роман-нарис – “Музей покинутих секретів” Забужко, а це якась пародія, та й біля бестселера ця книга навіть не лежала. Ну от нічим не зачепила, ні на грам – ні сюжетом, ні художністю, тобто її відсутністю, ні лексикою. Щодо “гарного гумору”, то посміялася над “спітнілими манжетами”. Хіба манжети можуть пітніти? Мало не вивернуло від слова “кобітячість”, мабуть у значенні “жіночність”. Домучила, благо, що швидко.
Мені не сподобалося. Та й забагато елементарних коректорських помилок як на такий невеличкий
Роман сподобався. Сподобався настрій тексту, зміст, стиль… Спочатку боялася присутності ‘опису’ життя 90-00х, повіяло недавньою книгою Костенко, і я вже боялася побачити хроніки паскудного українського життя. В романі всі сюжетні лінії та герої зображені без надмірної тяги до стереотипів (окрема подяка): митці тут не такі маргінальні та неосяжні, Львів не такий кавовий і богемний до нудоти, американець не такий тупий та наївний, любов не така банальна, а розчарування не такі фатальні. Загалом, раджу нікого не слухати, а прочитати книгу, особливо тим, хто цікавиться укрсучліт. І зовсім не раджу тим, хто страждає на ‘комунізм головного мозку’ і ‘русскій мір’, пролетарям і пуританам всіх мастей.
Добра книжка і добра рецензія. Я загалом уже скучила за тим, що автори добре пишуть. Не будують сюжет (хоч із сюжетом тут наче все ок), не пропрацьовують деталі без пропрацювання всього разом, а красиво і смачно працюють із мовою. Ось за це я дякую. А ще за те, що він дуже перегукується з тим, що відбувається у країні тепер. Історія має звичку повторюватися, такі справи.