Григір Тютюнник – рік учителювання на Луганщині

Майже десять років життя Григора Тютюнника пов’язано з Луганщиною, адже в селище Щотове, де мешкав його дядько, Филимон Васильович Тютюнник, він потрапив ще шестилітнім у 1937 р., коли в рідному селі Шилівці на Полтавщині репресували батька. А ще  в Луганській області Григір Михайлович  працював учителем. Про один рік вчителювання (до цього часу маловідомий у життєписі письменника), який став визначальним у його творчій долі – ця моя розповідь.

Отже, 19 травня 1962 року відбувся захист дипломної роботи з російської літератури на тему «Психологізм у творчості Льва Толстого», виконаної студентом п’ятого курсу Харківського державного університету Григором Тютюнником, під керівництвом завідувача кафедри російської літератури професора М. Легавки.

Наказом №117 по Вошиловському районному відділі освіти від 15 серпня 1962 р. Тютюнника Григорія Михайловича  призначено вчителем російської мови і літератури середньої школи робітничої молоді міста Артемівська. Дружину – Людмилу Василівну Тютюнник – учителем української мови і літератури.

Артемівськ (до 1921 року – село Катеринівка) тепер належить до Перевальського району Луганської області. Звичний донбаський краєвид: шахтні копри, терикони, на пагорбі, де стояла вечірня школа (приміщення згоріло на початку 90-х років), – вулиця з невеликих будиночків, густо обсаджених деревами, так що ця місцина більше скидається на село.

У листі до Анатолія Кислого від 22 серпня 1962 року Григір Тютюнник детально розповідав, що колесо його фортуни зупинилося біля підніжжя шахтного терикону навпроти школи робітничої молоді. Він зрозумів переваги вечірньої школи перед денною, яка, до речі, стояла неподалік. Адже тут навчалися більш свідомі учні старших класів, порівняно нескладною була виховна робота, менше зошитів для перевірки. І два вихідні: субота, неділя. Викладатиме російську літературу в 5, 7, 8 і 10 класах. Особливо радий десятому, адже там вивчатиметься улюблена літературна епоха: Гончаров, Толстой, Некрасов, Чехов.

Артемівськ – недавнє селище, яких на Донбасі багато. Триповерхових будинків небагато, а більше ще довоєнних хатинок. Неподалік – балка, в ній ставок і криниця, із якої беруть воду й носять коромислами. Посередині містечка димить терикон, гуде вентилятор, на копрі крутяться колеса, дрижать витяжні канати. Завгосп школи знайшов для молодого подружжя квартиру – це окрема кімната в будиночку неподалік школи. До початку навчального року молодий учитель багато читав: роман Ю.Бондарева “Тиша”, спогади Чуковського про Купріна, комплект журналу “Новый мир” за перше півріччя. Учнями були здебільшого робітники шахти, часто розповідали про роботу, про життя-буття, і не підозрювали, що їх розповіді – це джерело для роздумів, літературних творів. Адже для них Г. М. Тютюнник був насамперед учителем, якого любили й поважали за приязнь, простоту й щирість у спілкуванні, вміння розуміти й відчувати співбесідника. Захоплено читав твори українських та російських письменників. Інколи після уроків збиралися разом,  відпочивали, особливо любили слухали, як гарно співав Григорій Михайлович українські народні пісні.

Коли ж в українську літературу прийшов письменник Григір Тютюнник, у періодичній пресі буде надрукований нарис “Шахтарська зоря”. Цей публіцистичний твір вирізнятиметься непідробною любов’ю до людей нелегкої  професії: “А ще я бачу і довго бачитиму шахтарську ранкову зорю після третьої зміни, коли на дереві кожний листочок мовби вималюваний тонким пензлем, коли далина така прозора, що ковилу в степу видно, і тиша така, і повітря таке, що рукам крильми хочеться стати. Тож хай світить вам, хлопці, щодень ясна і пахуча, як білий налив, ранкова зоря ”. До своїх уже колишніх учнів Гр.Тютюнник приїздив із Києва на зустріч випускників, яка відбулася на початку лютого 1964 року в місцевому Палаці культури. Про цю подію розповідала на сторінках шахтарської багатотиражної газети директор школи М. Рутківська.

Перші дні й місяці учительської праці приносили не тільки радощі, бо кожен учитель був зобов’язаний насамперед дотримуватися вимог навчальної програми, за виконанням якої ревно слідкувала дирекція, численні перевірки провадив районний відділ освіти. Зберігся класний журнал 8 “А” класу середньої школи робітничої молоді Артемівська за 1962-63 навчальний рік. У цьому класі навчалося двадцять п’ять учнів. З російської літератури, яку викладав Гр.Тютюнник, за підсумками навчального року п’ятірки й четвірки отримали шістнадцять учнів. Вивчалися всього чотири твори із російської літератури ХХ століття: “Молода гвардія” Олександра Фадєєва, “Доля людини” Михайла Шолохова, “Як гартувалася сталь” Миколи Островського, “Василь Тьоркін” Олександра Твардовського. Звісно, що для творчої, неспокійної натури вчителя цього було замало. Найбільше вадило принизливе для педагогів адміністрування: “Треба починати щось для себе, для душі. Школа – це не те. Давати уроки, розповідати щиро і широко – подобається. Але ж плани, канцелярська робота, якась дурна і непотрібна директорська манера (мабуть, усіх директорів у світі) говорить з учителем як з солдатом, засмічує розум; відчуття таке, немов у душі усихає самий любий серцю паросток ”.

Епістолярна спадщина Гр. Тютюнника вирізняється майстерними художніми описами, де відчутно бажання творити. У листах до друзів нерідко зустрічаються філософські розмисли, враження про нові книжки і, що найважливіше, скупі повідомлення про власну творчість. Так само, як і в студентські роки, відкидає ті  книжки, в яких  про життя читати куди приємніше, ніж, скажімо жити в Лозовій або в Артемівську й читати самому книжку життя, не прикрашену почуттями й думками письменника. Тому радить перечитати роман “Вир”, – він народний до сліз, до гомеричного сміху, до величного пафосу. Із сучасної літератури виділяє вірш Євгена Євтушенка “Наследники Сталина”, повість Б.Антоненка-Давидовича «За ширмою», вперше опубліковані щоденники Олександра Довженка. Про повість О Солженіцина “Один день Івана Денисовича” зауважує, що не читав і читати не хочеться. Зовсім недавно, кілька років тому, аплодували “мудрій тиранії ідіота”, освистуючи розум, а тепер схлипують, читаючи, як правдиво описана тюрма, і аплодують правдивому зображенню варварства. “Ні, не в силах я читати “Один день…”. Я читав “Записки из мертвого дома”.  Навіщо повторюватися?”

Роздуми про сьогодення пов’язані з плакатністю та ідеологічною обмеженістю так званого газетного Донбасу – тодішніми героями праці Кольчиком, Мамаєм, Стахановим, і, разом з тим, неповторного краю з оригінальними пейзажами, небом, людьми.

Грудневий лист 1962 року. Згадує про напружену роботу над оповіданням, назва якого “Глухомань” “уже крутиться”, а бажання походити Шилівськими дібровами зумовлене тим, що там “Олесь розважався”.

У листі від 27 лютого 1963 р. до Анатолія Кислого, врешті-решт, остаточно сказано про національні переконання митця, які пробуджувались, відроджувались і розвивалися впродовж усього життя: “І ще одно, я, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою. Та й життя російського я не знаю, бо в донецькому краї живуть не нації, а якісь перевертні, і звичаї тут одноманітні до скреготу зубового: пить і лаятись, робить і матюкатись. <…>

Зараз штудіюю Грінченка й перекладаю на українську мову „Олеся”, „В сутінки” і „Глухомань”. Один [сюжет] ґрунтовно обміркований, оповіданнячко було б таке: „Божі коровки” – про чоловіка з одбитою ногою, який щонеділі шмигає на протезі кудись за селище в ліси, до річки, де було колись село і домівка, а тепер на дворищі забур’яненому лежить камінь, через який ниточкою снують божі коровки. Вони живуть у призьбі і не полишають дворище ніколи. Головна думка − любов навіть до стеблини з рідного гнізда. Ото і є любов до Батьківщини”.

Отож тепер можемо з упевненістю сказати, що “Олесь” – то початкова назва оповідання “Дивак“ (першодрук – у газеті “Літературна Україна”, 1 жовтня 1963 року). Його головний герой, хлопчик Олесь, найбільше полюбляв зимовий бір біля річки. Оповідання “Глухомань” у першодруці (“Жовтень”, 1965, №9) стало називатися “Гвинт“. Розгадкою першої назви є ключове речення: “Село перестало бути глухоманню”.  Згадане оповідання “Божі коровки” відоме під назвою “На згарищі”,  (першодрук – “Дніпро”, 1964, №5). Усі ці твори увійшли до першої книжки Тютюнника “Зав’язь”.

24 січня 1963 р. в сім’ї Григорія і Людмили Тютюнників народився син Михайло. Ми виявили й опублікували листи Гр. Тютюнника до тещі – В.Д.Корецької, тітки Н.І.Рябовецької та двоюрідної сестри В.Ф.Кулачкіної, О.Ф.Черненко, А.А. Кислого, де з великою радістю і гумором новоспечений батько розповідає про щасливу подію.

“Сталася в моєму житті надзвичайно велика й радісна подія: народився син, Михайло Тютюнник. А з ним прийшли й інші справи, й інші обов’язки – обов’язки батька й, до деякої міри, няньки. Отож нянчусь тепер. Але знамено нашого роду, котре в останній час так загрозливо похитнулось, тепер – будемо надіятись – не впаде в ЛЄТУ, син підхопить. Варто ради цього недосипати ночей і припинити на якийсь час пошуки образу і думки? Безперечно!”.

На початку березня 1963 р. опубліковано рішення урядового республіканського комітету про присудження премії імені Т.Г.Шевченка (тепер Національна премія України імені Тараса Шевченка) 1963 року за видатні досягнення в галузі літератури і мистецтва. У галузі літератури премію присуджено Володимирові Сосюрі – за книжки лірики “Ластівки на сонці”, “Щастя сім’ї трудової” і Григорію Тютюннику – за роман “Вир”. У галузі музики лауреатом став Георгій Майборода за оперу “Арсенал”.

Схвильований від того, що талант старшого брата здобув офіційне визнання, Гр. Тютюнник писав до О.Ф.Черненко: “Інші – Сосюра, Майборода – дякують за поздоровлення, а в нас нікого вітати і нікому дякувати»

Не раз у листах ввн ділиться думками про сучасну літературу, досить вразливо й водночас критично сприймає зміни в житті суспільства. Найбільше турбує, чи не буде повернення до сталінської деспотії, зневаження творчої особистості й повернення до літературних творів типу “Кавалера Золотої Зірки”, якого зневажив ще в юності. Тому й оповідання скоро назве “Смерть кавалера ”. А поки що – сумне передбачення у листі до П.Коленського від 22 березня 1963 р.: “Добридень, Кумколіно! Де се ти запропастився, чого замовк? Хай мені заціпило, так у мене ж син народився, і завештався я, як муха в окропі. А в тебе – що? Значить, син, Михайло Тютюнник. Вік – 2 місяці, вага 5 кг. <…> Натури козацької. Над ліжком у нас висить бабина картина. На ній зображено вишивкою книгу у квітках, а на книжці – чарка стоїть. Так він очей з цієї картини не зводить! В кого б це він?.. <…>

З величезною тривогою прочитав я матеріали зустрічі письменників з керівною силою. Ти розумієш, до чого все це було затіяно? Кільце в рило вставляли, щоб не рилися. Ех!.. Знову кайдани на слово. А теорійку ж яку придумали! Ті, мовляв, хто буде ремствувати на керівні заходи начальства, – ті є обивателі. Авансом, значить, щоб ярличок був на вільнодумців. Яке це все знайоме з часів так званого культу. У Панаса Мирного, в “Хіба ревуть воли…” є глава під назвою “Старе та поновлене…”. В ній розповідається про те, як Чіпка після спокійного господарювання знов почав розбишакувати. Отак можна назвати недавно почату сторінку сучасної історії літератури. Ну що ж, нехай ідеться, куди ведуть. Подивимось, яке там завчорнішки гузно попереду.

Трошки про себе. 1). Твердо взявся за вивчення рідної мови. Гризу словник Грінченка, перекладаю. 2). Школа насточортіла, як і увесь Донбас взагалі: п’янка, бійка, матерщина – завить би!”

Як бачимо, у листі йдеться про новий етап компартійного  ідеологічного засилля, яке Гр. Тютюнник добре зрозумів, передбачивши тяжкі наслідки для сучасної літератури. Недовгий період відносної демократизації в житті суспільства закінчувався.  “Висока ідейність і художня майстерність – велика сила радянської літератури і мистецтва” – з такою промовою виступив М.С.Хрущов на зустрічі керівників партії і уряду з діячами літератури і мистецтва 8 березня 1963 року, де наголосив на тому, що треба привести в бойовий порядок усі види ідейної зброї партії, до яких належить і такий могутній засіб комуністичного виховання, як література і мистецтво. Керівник держави ще раз застеріг, що мистецтво належить до сфери ідеології, тому в радянському мистецтві не можуть мирно уживатися соціалістичний реалізм і формалістичні, абстракціоністські течії.

Одним із тих, з ким учитель Гр. Тютюнник  листувався найчастіше, був літературознавець П.Гаврилов. Так, у травні 1963-го Гр. Тютюнник  розповідає про недавню поїздку до Львова. Там вийшла поетична збірка Григорія Тютюнника “Журавлині ключі”. Мголодший брат “збирав її  по одному віршику, а було таке, що й по рядку, дав їй назву і тому вона мені особливо рідна”. Тому й при читанні ілюзія особистого спілкування з автором була неймовірно сильна.

Знову в листі звучить щире зізнання в неприйнятті тодішньої школи і своєрідний самоаналіз власного духовного світу. “Вчителювати не хочу. Вчити – люблю, учнів ще більше. Спостерігати, як людина на твоїх очах починає мислити – це найбільше щастя для мене. Але не терплю шкільної атмосфери. Отих дурних ієрархічних стосунків між учителями, завучем, директором, побудованих на суто інтелігентських покидьках моралі, не люблю моралізувати на тему відвідування школи дорослими людьми (я працюю в вечірній), бо дуже поважаю принцип: кожен знає, чого йому треба, а якщо не знає, то життя його навчить краще, ніж сама найморальніша мораль. Мораль – це вже щось прикладне. Не люблю звітів, насилування своїх знань методичною еквілібристикою, на яку зараз мода; не люблю ськати в газетах речення ультрасучасного змісту, щоб втовкмачувати учневі в голову мовний шаблон і прописну істину, написану на скрижалях народної етики ще Христосом, але названою сьогодні “Моральним кодексом”. Ось скільки речей, яких я не люблю. І говорю про них, наче до цього є комусь діло!

…Тепер мені залишається зломити в собі русака. Це для мене, пане добродію, ціла революція. Адже на протязі п’ятнадцяти років я по зернині збирав російську мову, триєрував те зерно, сушив і вже почав був сіяти – хай невміло, пригоршнею і проти вітру, але почав. Сіяти почав на камінь, як апостол Петро, бо російський побут, російський характер знав далеко гірше, ніж рідний, український. Йшов навмання. Їздив, дививсь. Але що таке – побачити і що – пережити? Що таке раз пройтись стежиною і що – роздавити на ній кожну грудочку ще дитячою босою п’ятою! Не хочу, не можу цідити життя через соломину, хочу пити його ківшем!

Для цього треба знати мову не лише побутову, шилівську, а й літературну, – ту мову, яку хотять стерти, як з столу крихти після обіду. І хто хоче! Нація, сама нація… Чи помічали Ви, що українець, коли він виїде за межі свого села, скажімо в Донбас або Харків, обов’язково починає ламатись і русить: “А зачем це ти, мамо, коноплю тіпаєш, кода у нас в Попасной полотна уже ніхто не берёть?”, – каже він, гадаючи, що оте “кода” зробить його людиною вельми розумною і культурною. А мати слухає та радіє: син приїхав у шляпі та ще й “по-руському” ріже, як по писаному.

Город – носій культури – русифікований, Донбас – давно, ще за Петра І, село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки… Можна, звичайно, про це не думати, писать – і точка. У всякому разі мова нас переживе. А все ж тяжко, бо не пухом отеє на серце лягає, а каменем. Оце Вам і творчі справи”.

Врешті-решт, повідомляє, що знайшов аж дві редакторські роботи: у Львові та в Києві, які пообіцяв Анатолій Дімаров, головний редактор видавництва “Радянський письменник”, а ще редактор і автор передмови до роману “Вир”.

Не залишились осторонь талановитого й проникливого погляду письменника проблеми тодішньої школи, складного духовного світу дітей і підлітків. Коли 1963 року Гр. Тютюнник приїхав до Києва і почав працювати в редакції газети “Літературна Україна”, його літературним дебютом стало оповідання “Дивак”.
Перший і єдиний рік учительської праці став ще одним рушієм до остаточного ствердження для себе рідної мови як основоположної в образному світовідчутті, а значить, і в письменницькій творчості…

З 1988 року в загальноосвітній школі №12 міста Антрацита в селищі Щотове діє літературний музей Григора Тютюнника. Тепер він має звання зразкового. На шкільному подвір’ї споруджено пам’ятник видатному митцеві, автор якого – луганський скульптор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України І.М.Чумак.

У Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, починаючи з 1987 року проводяться Тютюнниківські літературні читання, наукові конференції. Наступного року, до 80-ліття від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного українського письменника Григора Тютюнника, відбудеться Міжнародна наукова конференція «Текстологія, поетика, методика вивчення творчості Григорія і Григора Тютюнників», яка відбудеться 1– 2 грудня 2011 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка.