Сізіфова праця не марна, або Опір з усмішкою на обличчі

Згадую рядки з першої поетичної збірки Михайла Стрельбицького «Незрубай-дерево» (1976):
Невже нас так і не навчать літа:
Йдучи в дорогу, зважувать погоду,
На березі ріки допитуватись броду
Й не ставити двозначних запитань
Від роду однозначно мудрим людям
(«Другові»).

Тема допитувань-перепитувань проступає грибами після дощу й у наступних книжках цього автора, уродженця лісового краю.

Тримаю в руках найсвіжішу книжку М. Стрельбицького «Школа перепитувань», яка вийшла у Вінниці наприкінці минулого року й стала приводом для розмови про, на мій погляд, високохудожню, творчість цього чомусь малопомітного (таких нині в Україні, може, з добрий десяток-півтора) письменника. Тут уже означена тема провідна. У назві першого розділу – підкреслена тавтологія («Під знаком питального знака»). А у віршах із цього розділу запитується:
Чому, ну чому бути Сізіфом – це так малопомітно,
особливо з того боку гори?
Чому, ой чом же, чом,
стікаючи потом, так мерзне він,
аж прошмульгана вишиванка
змушена сама заростати-залатуватись
на його ребрах нині і прісно?
(«Перепитування про Сізіфа»);

Десь третину товстенького томика  «Школи перепитувань» складають сонети – розділ «Сонетовоздвиження». І кожен сонет має додатковий, п’ятнадцятий, рядок із запитанням типу «Як не сонет, то що прихилить небо?». Або: «Де ген Євгени, де – Джамала ген?» (сонет «Григорій Гусейнов»). У цих запитаннях відчувається бажання діалогу, співпраці з читачем.

Друга книжка Михайла Стрельбицького називалася «Звертання» (1979). І нині, сподивляючи вже надвечірній обрій за вікном своєї робітні, він усе частіше полюбляє вести пряму мову з читачем, не надто дошукуючись тропів, які, правда, у багатьох його колег свідчать не так про вміння, як про позу. І все ж,  можна з таким підходом нарватися на якогось нинішнього поціновувача з молодших, який почне також перепитувати: а де таємничість, плекані багатьма відстороненість, індивідуалізм, де тут хоч обриси «башти зі слонової кості»?..

Були вони у цього автора, були. Знав я колись одеського студента Стрельбицького, — з химерним кучерявим чубом, якого не міг втихомирити жоден гребінець, «подібного до Анжели Девіс», — як невблаганного стиліста, начитаного естета.  Бігав по Одесі з купою книг у руках, не визнаючи портфелів та папок, бо коли заводив, то губив або їх у нього крали. Зустрівши на вулиці, можна було проговорити з ним зо півтори години – про «катарсис» у розумінні психолога Л. Виготського, теорію Ю. Лотмана, погромну статтю у товстому журналі і думку про все це молодого професора Василя Фащенка, аспірантом якого Михайло згодом став. Хвалився новопридбаними Вінграновським, Драчем, Лукашевим Лоркою, Незвалом ( у російськомовному перекладі), давав почитати «на два дні» то одне, то інше. За два дні вже читав власний вірш – «під Незвала»:
Тонкішої не відаю різьби,
ніж біла айстра в келисі дубовім.
На схилі літа, як на схилі віку,
нам чарку запорошену журби
пора дістать. Пора сказати слово
і випити. І той не оптиміст,
хто трунок з нами розділити не готовий…

Вірш і, подібні до цього, й складали перші збірки М. Стрельбицького. Памятаю, 1983 року в одеському видавництві «Маяк» видавали малоформатну колективну збірку віршів про Одесу «Місто моє рідне». Так от: серед прикладів важкуватого мислення «метрів» з усього Союзу вірш Стрельбицького у книжці – ніби дзвінкий кремінчик з одеського прибою:
Сидимо це на березі найчистішого в світі моря,
Забарилися чайки (не годиться без них строфа),
Хвилеріз виступає ніби в ролі дієз-бемоля,
Перехоплена хвиля незворушне доносить «фа».

Згодом М. Стрельбицький водночас писав і вірші, і дисертацію у професора В.Фащенка, друкував масу критичних статей і рецензій в обласній пресі, у «Літературній Україні», у журналах республіканських та всесоюзних. Закінчилося все це виданням монографії про творчість Олеся Гончара «Проза монументального історизму» (1988). Доводиться нині чути «перепитування» декого з кіл викладацько-професорських: а куди подівся критик Стрельбицький – ох же ж не вистачає?.. Працювати десь треба – також викладає. У Вінницькому технічному університеті . А до того ще було викладацтво на одеському філфаці…

Мабуть, академічні заняття якось діяли на поетичні задуми й стилістику М.Стрельбицького. «Я – апологет дощу», – починає він один зі своїх молодечих віршів. Типова тодішня Михайлова інтонація   відчувається  у вірші «Діалог при нагоді», написаному в 70-ті:
– Художньо незавершений
На Україні березень.
Художньо недовершений –
Повнісінько води.
Є форма. Але ж змісту в нім –
Пучок тендітних пролісків
Та ключ птахів знесилених…
Відсутній, власне, стиль.
– Не згоден, заперечую.
І лебедині речення,
І проліскові оклики
Таж неповторні є.
– Скажіть ще – геніальнії,
Красніші за конвалії,
Півонії.
– Й скажу.
– Даремне сердитесь.
Бо хист – іще не все.
Потрібна зрілість.
– Юному?!
– Ну спрощувать не будемо.
Життя – складний процес.
Навіщо стільки простору –
Незрілому йому?
– Оригінальний просто він:
Уже! Забув зиму.

Спочатку було написано: березень — «ідейно недовершений». Під тиском видавців мусилося двічі вжити «художньо…». Усе одно наголос на запереченні регламентованого мислення у вірші, як на мене, зостався. Лишився іронічний погляд на ситуацію в радянському мистецтві слова, зокрема, на стиль  тодішніх критичних виступів.  Так і повелося у Стрельбицького-літератора: спротив тискові та іронічний аналіз усього, що видає життя. А може, перепитаю, то був двоєдиний процес: опір тихий, спокійний, розрахований на роки – опір з усмішкою на обличчі?

Визначення – обмежує. «Спротив», «опір», звичайно, є завузькою характеристикою того, про кого пишу. Але це я так відчуваю його творчість. Міг би знайти й інші терміни. Однак перепитаю: хіба навіть описи дитинства в літературі не є для авторів засобом проти непам’яті? Тобто спротивом непам’яті?.. На початках свідомості ліричного героя нашого автора чи свідомості його самого видніються люди й дерева. Або дерева й люди, – у такій послідовності виростав досвід.

«Лісова Черешня», «Груша Пізнання», корова Мазьоха стали для малого першими вчителями, такими, що їм згодом присвячено або низку віршів, або поему. «Дуб-нелинь» щось підказав у юності («Дуб-нелинь сам радий позбутись листя, Воно ж тримається, не обліта»). Справжнім мотто для долі молодого віршника стало «Незрубай-дерево»:
Не здригнеться, бо не лякається
Ні сокири, ані коліс.
Не виламується, не ламається,
Бо, скажу, зберігає ліс.

Задум не бозна який оригінальний. Пригадаймо Драчеве: «Дерева мене чекають…». Або у Роберта Бернса – «Дерево свободи». Але для Стрельбицького це – своє осяяння. Правда конкретного життя, позиція… Безумовні відкриття були попереду: поема-феноменологія «Іван Ходяча Совість», аналітичні поеми «Армія Пресвятої Покрови», «Йоцемидаєсія», «Летюча галера», поема з героєм «Гальчевський» та чимало іншого.

Іван Ходяча Совість є образом збірним, його прототипами стали рідні та двоюрідні Михайлові діди, трохи молодші за них вінницькі та летичівські хлібороби. Автор, пишучи «Івана Ходячу Совість», наче вказує на свої власні джерела сили. Адже й самому було непросто тривати, випрацьовувати житейський стоїцизм… У книжці «Наука вдячності» (2006) до цієї поеми автором додано післямову, з якої дізнаємося: «Уцілів «Іван Ходяча Совість» відсотків на сімдесят. Цілісний рукопис розтринькався по редакціях. У видавництвах погибав знов-таки промовисто.

Спершу рецензенти радянські різали його за абстрактний гуманізм та моралізування. Згодом один поет-дисидент авторитетно рубонув за… радянськість та колективізм. Але нема лиха без добра: тут мені відкрилося раз і назавжди, що у тріаді Ідеологія – Етос – Інстинкти будь-які рецензенти ставлять на рівень поверхневий – ідеологічний. Інстинктами («життєвою конкретикою») можуть і посмакувати. Етос же «убивають» або ігнорують здебільше. Хоча об’єктивно він-то і є неубієнний. Його й викупляли кращі митці підрадянської епохи ціною ідеологічної данини».

Ще сильний «Іван Ходяча Совість» своїм фольклорним корінням. Так само -  і поема «Летюча галера», що є посестрою українського казкового «Летючого корабля» та аналогом «летючого голландця». Пливе «Летюча галера» в океані часу і простору:
Ловить вітрило вітри зусебіч
і, мішковинне, не рветься,
ловить щодня на просторах сторіч,
ловить на виспівах серця.
З хвилі — у хвилю, з миті — у мить
кличем звитяги чи згуби
грізно над хвилями цілить-стремить
гострий таран тризубий…

Утекли братчики з кормиги турецької, а на «тихі води, ясні зорі» так і не виплив. Розумій кожен по-своєму: не захотіли додому, бо земля рідна ще не позбулася кормиги?..»

У поемі «Армія Пресвятої Покрови» йдеться про боротьбу УПА. Твір цільний, без різночитань. Кожен розділок починається документальним свідченням, яке продовжується авторським білим або римованим віршем. Початок такий: «Ще не пролунав ні один постріл зі сторони УПА у ворога, ще сама УПА не була створена, а могили Дем’янового Лазу під Станіславом уже були наповнені тисячами невинно розстріляних і закатованих українців…». Олесь Зеленюк, лікар повстанців із Чорного лісу, «Пастер»… А фінал поеми, «Піднебесну пісеньку», знову ж складено в народно-пісенному стилі, як питоме твориво сільського галичанина:
Оббрешуть мя, моя нене, та й стануть брехати,
ой, що йшов я людські діти в керниці вкидати;
що повстав я з товариством, щоб у хащі сісти:
чужу мерзлу бараболю під землею їсти;
а що ївши бараболю від тризни до тризни,
шукав, кому запродати бодай шмат вітчизни;
бо не вмів, бач, шанувати з-за Уралу брата,
того брата, що у нього в самого не хата;
ой, не хата, не стодола, й аніяка ґражда, –
одна пильність та відвага, та до брата вражда;
ой за теє ж тая вражда, що був сам собою:
не мінився, не хилився, а ставав до бою;
в бою впавши, й на тім світі собою лишився:
од Христа не одцурався, Марії молився.
Не журися ж, моя нене, й-а всміхніться, доні:
що я в раю собі гою пробиті долоні;
а там, в пеклі, всі здорові, але безутішні:
брешуть, вуха затуляють від моєї пісні.

З «Армією Пресвятої Покрови» перегукується поема М. Стрельбицького «Гальчевський», героєм якої  є отаман, що його загін у 20-х роках оперував проти більшовиків у теперішньому Летичівському районі.

Якщо ж мовити про «веселі» твори автора, то на першому плані, звичайно, вимальовується поема «Йоцемидаєсія» (1999). Читач дізнається з неї, що якісь люди, діставши політичну волю, довго безладно бродять та все перепитують: «Йо це ми?». Сусідам північним нарешті урвався терпець, і вони гаркнули: «Да!». Та народ усе не приходить до тями. Тоді з-за океану доброзичливці гукають: «Йес!». Бідні «йоцемидаєси», громадяни «Йоцемидаєсії», маючи всі ці визнання, усе одно продовжують жити, як у тумані… Описуються кумедні ситуації, даються характеристики освіти, господарювання, ще більше – політики, ментальності цього народу (здогадуємося, звісно, якого). Один сміх побиває інший…

«Поема колорадського жука»,  великий блок «Байок вінницьких», чималий цикл пересміхів російською мовою «Месячник России» (2003) доповнюють розуміння читачем спроможностей М. Стрельбицького яко гумориста і сатирика. І в багатьох його віршах, через два у третьому, виловлюєш якийсь дотеп чи півдотепу. І складається часом враження, що той Стрельбицький тільки те й робить, що жартує.

Гай-гай, живий же чоловік. Дуже рідко, але вириваються в його речах і гіркі зізнання. Як от у поемі «Я – сад», де автор порівнює себе із занедбаним колгоспним садом. Алегорія поступово вичахає і переходить у глибокий сум:
стежки і тропи, всі – туди-сюди, –
чужі свята, відсутність мого свята,
чи хоч півсвята,
хоч вряди-годи.

І хочеться гукнути з Одеси до Вінниці: «Михайле, агов! Таж ти сам вибрав своє, і славно ж ідеш, добре робиш! Як мандрівник мандрівникові, космічному пілігримові, кажу: політ нормальний, ситуації штатні. Тримайся і, якщо змога, продовжуй…»…

Стрельбицькому написав Віктор Савченко, і лист опубліковано як післямову до «Школи перепитувань»: «Не переживайте, що наші книжки виходять малими тиражами.

Головне те, що ми їх надумали. А думоформи, як відомо, не зникають». Бачу в цій формулі виявлення нових суттєвих зв’язків у діях людських, на цьому саме й акцентує дніпропетровський письменник-філософ.  Бачу переконливий привід для оптимізму нашого літератора, хоч би в якому стані він не перебував: думоформи не зникають! Головне робити кроки. Сізіфова праця не марна!

Писав усе це ще й для того, аби зменшилося нарікань на «укрсучліт» (який «милий» термін узяли до ходу!). Ті нарікання  –  від незнання. Краще б усіма силами долали ми роз’єднаність мистецьких сил. Та через «не можу» дізнавалися, чого, скажімо, досягли в Одесі Олекса Різників чи Василь Сагайдак (другий уже дочасно помер – хай буде йому Царство Небесне).  Цікавились: що робить у Чернівцях Віталій Колодій? А що у Дніпропетровську – Віктор Савченко? А що у Вінниці – Михайло Стрельбицький?.. Скільки можна самобичуватися?.. Цими перепитуваннями й закінчу.