Вірші 60-х: від авторства залежить доля

На відкриття виставки «По той і по цей бік ґрат» Іван Драч приніс жовтуватий аркуш із самвидавним віршем «Пам’яті Вишенського», який, за його словами, «у списку ходив як вірш Стуса». Драч зачитав вірш, проте імені автора так і не назвав. Із запитання про цей текст виросла ціла розмова. Колись вона могла вартувати життя, або ж свободи.

— Іване Федоровичу, ви говорили, що вірш «Пам’яті І. Вишенського» був опублікований під кількома різними іменами, називали Стуса…

— Так. У циклі віршів Василя Стуса в одному з альманахів чи журналів я побачив цей вірш. Тоді ходили в самвидаві вірші Симоненка, Вінграновського, Василя Стуса, Івана Драча. І тільки допитливі, ушнипливі літературознавці, як-от Степан Крижанівський, якого каґебісти викликали на розмови, могли по творчому почерку, образній системі сказати, кому він належить.

— Це ваш вірш?

— Так.

— А чому він потрапив до самвидаву, чим міг не сподобатися радянській критиці?

— Іван Вишенський, його гостра стилістика містять нападки на духівництво. А мій вірш звернений до бюрократичного апарату. Релігійна боротьба барокової доби у вірші перенесена на тодішню бюрократичну.

Поте цікавішою є історія з моєю-таки поезією «Куди йдемо?». Мені її прочитав уже покійний Чорновіл, який тоді повернувся з тюрми, а потім також прочитав Михайло Горинь.

Куди йдемо? Яка в нас віра
Жене на кам’яні вітри?
Якого діждемося звіра,
Щоб з ним сконати до пори?!

Атомні цвяхи, мудрі бляхи,
Та філософські манівці,
Та сита морда Костомахи
З кривавим прапором в руці…

Це – 1962 рік. На початку 1966-го, коли мій фільм «Криниця для спраглих» поклали на полицю як антирадянський, а нас із Іллєнком проробляли на пленумі ЦК, якось підсів до мене на кіностудії один такий чоловічок, про якого знали всі, що він працює зі службами. І почав читати цей вірш… «Ти щось можеш сказати про цей вірш?». Кажу: «О, якийсь такий цікавий вірш». Він: «Ходять чутки, що начебто ти маєш якусь причетність до цього всього діла». «Ну, знаєш, тут такі якісь слова, що я їх всі не знаю. І наголоси неточні. Чогось «ато’мні цвяхи», а треба ж «а’томні цвяхи». Я грамотніший би був, ніж чоловік, який це писав…»

Я зрозумів: зі мною може статися щось «веселе». Якраз було Різдво, я поїхав додому, до батьків. Думаю, хоч востаннє з’їжджу додому (я з села Теліжинці Київської області). Була завірюха, зима, я таки допався додому, побачив батька-матір. Вернувся — і думав, що мене також десь загребуть, бо вірші ходять, мене розпитують, фільм заборонено. Але доля розпорядилася інакше – мене із Павличком забрали в делегацію, що їхала на Генеральну асамблею ООН. Так вирішила влада розмежовувати наліво і направо: одних — у тюрму, інших — за кордон, щоб дивитися, хто на них буде виходити, з ким вони контактуватимуть. Одного дня у Нью-Йорку щез мій записник, і з’явився через тиждень-два.

— А що було в тому записнику?

— Адреси нью-йоркських та американських знайомих. Коли ми з Нью-Йорка їхали через Канаду, у Вінніпезі у нас відбулася зустріч, на якій були присутні і канадські комуністи, і націоналісти. І звідти прийшов на мене донос. Один комуніст написав листа на ім’я секретаря ЦК Компартії України Андрія Даниловича Скаби. Прізвище цього комуніста — Крельц. Я цього всього тоді не знав, але через років 18-20 я був у Канаді – і раптом до мене підходить жінка, сивенька, старенька. Плаче й каже: «Іване Федоровичу, я мушу покаятися перед вами за свого покійного чоловіка. Я йому дала слово, що перед вами вибачуся, бо він написав на вас листа на ім’я секретаря ЦК Компартії України».

І після тієї поїздки у 1966 році дев’ять років мене нікуди не випускали за кордон. Я не знав причини.

Отака історія із цим віршем. Він мене кинув у вир цих спогадів, і ви мене змусили згадати історію, яка була із тими самвидавними віршами.

У книжці «Вогонь з попелу» ще є вірш і про голод 33 року – «Розмова з бабою історією», написаний у 1963 році, на річницю голодомору. На одному з прийомів наш дипломат (я його прізвища не знаю) мені цей вірш прочитав напам’ять. Я кажу: «Звідки ти знаєш?». Каже, що ходило це все в самвидаві і було пов’язано з голодомором, а тема була табуйована, тому вірш і запам’ятався.

— Як ви наважувалися писати ці тексти?

— Наважувався, бо ми були авантюристи. Я виростав справжнім піонером, чесним, самовідданим комсомольцем. І був щасливий, коли мене прийняли в комуністичну партію. Був затятим ленінцем і воював із сталіністами. Але одночасно мене викликали в КДБ, і я був кандидатом у члени КПРС, і вже був студентом університету. І я не міг цього зрозуміти. Я побачив двоїстість тієї системи, і це в мене викликало дуже великі сумніви. То була перша серйозна зневіра в системі, ленінському вченні.

Ось така історія розгорнулася з одного вірша. На щастя, працівники КГБ не мали філологічної освіти. На щастя, не всі письменники потрапили до таборів. А вірші «Памяті І.Вишенського» та «Куди йдемо?» опубліковано в збірці «Вогонь з попелу (з шістдесятих – у дев’яності)» уже під прізвищем Івана Драча.