Вірші 60-х: від авторства залежить доля

Поділитися
Tweet on twitter

4
На відкриття виставки «По той і по цей бік ґрат» Іван Драч приніс жовтуватий аркуш із самвидавним віршем «Пам’яті Вишенського», який, за його словами, «у списку ходив як вірш Стуса». Драч зачитав вірш, проте імені автора так і не назвав. Із запитання про цей текст виросла ціла розмова. Колись вона могла вартувати життя, або ж свободи.

— Іване Федоровичу, ви говорили, що вірш «Пам’яті І. Вишенського» був опублікований під кількома різними іменами, називали Стуса…

— Так. У циклі віршів Василя Стуса в одному з альманахів чи журналів я побачив цей вірш. Тоді ходили в самвидаві вірші Симоненка, Вінграновського, Василя Стуса, Івана Драча. І тільки допитливі, ушнипливі літературознавці, як-от Степан Крижанівський, якого каґебісти викликали на розмови, могли по творчому почерку, образній системі сказати, кому він належить.

— Це ваш вірш?

— Так.

— А чому він потрапив до самвидаву, чим міг не сподобатися радянській критиці?

— Іван Вишенський, його гостра стилістика містять нападки на духівництво. А мій вірш звернений до бюрократичного апарату. Релігійна боротьба барокової доби у вірші перенесена на тодішню бюрократичну.

Поте цікавішою є історія з моєю-таки поезією «Куди йдемо?». Мені її прочитав уже покійний Чорновіл, який тоді повернувся з тюрми, а потім також прочитав Михайло Горинь.

Куди йдемо? Яка в нас віра
Жене на кам’яні вітри?
Якого діждемося звіра,
Щоб з ним сконати до пори?!

Атомні цвяхи, мудрі бляхи,
Та філософські манівці,
Та сита морда Костомахи
З кривавим прапором в руці…

Це – 1962 рік. На початку 1966-го, коли мій фільм «Криниця для спраглих» поклали на полицю як антирадянський, а нас із Іллєнком проробляли на пленумі ЦК, якось підсів до мене на кіностудії один такий чоловічок, про якого знали всі, що він працює зі службами. І почав читати цей вірш… «Ти щось можеш сказати про цей вірш?». Кажу: «О, якийсь такий цікавий вірш». Він: «Ходять чутки, що начебто ти маєш якусь причетність до цього всього діла». «Ну, знаєш, тут такі якісь слова, що я їх всі не знаю. І наголоси неточні. Чогось «ато’мні цвяхи», а треба ж «а’томні цвяхи». Я грамотніший би був, ніж чоловік, який це писав…»

Я зрозумів: зі мною може статися щось «веселе». Якраз було Різдво, я поїхав додому, до батьків. Думаю, хоч востаннє з’їжджу додому (я з села Теліжинці Київської області). Була завірюха, зима, я таки допався додому, побачив батька-матір. Вернувся — і думав, що мене також десь загребуть, бо вірші ходять, мене розпитують, фільм заборонено. Але доля розпорядилася інакше – мене із Павличком забрали в делегацію, що їхала на Генеральну асамблею ООН. Так вирішила влада розмежовувати наліво і направо: одних — у тюрму, інших — за кордон, щоб дивитися, хто на них буде виходити, з ким вони контактуватимуть. Одного дня у Нью-Йорку щез мій записник, і з’явився через тиждень-два.

— А що було в тому записнику?

— Адреси нью-йоркських та американських знайомих. Коли ми з Нью-Йорка їхали через Канаду, у Вінніпезі у нас відбулася зустріч, на якій були присутні і канадські комуністи, і націоналісти. І звідти прийшов на мене донос. Один комуніст написав листа на ім’я секретаря ЦК Компартії України Андрія Даниловича Скаби. Прізвище цього комуніста — Крельц. Я цього всього тоді не знав, але через років 18-20 я був у Канаді – і раптом до мене підходить жінка, сивенька, старенька. Плаче й каже: «Іване Федоровичу, я мушу покаятися перед вами за свого покійного чоловіка. Я йому дала слово, що перед вами вибачуся, бо він написав на вас листа на ім’я секретаря ЦК Компартії України».

І після тієї поїздки у 1966 році дев’ять років мене нікуди не випускали за кордон. Я не знав причини.

Отака історія із цим віршем. Він мене кинув у вир цих спогадів, і ви мене змусили згадати історію, яка була із тими самвидавними віршами.

У книжці «Вогонь з попелу» ще є вірш і про голод 33 року – «Розмова з бабою історією», написаний у 1963 році, на річницю голодомору. На одному з прийомів наш дипломат (я його прізвища не знаю) мені цей вірш прочитав напам’ять. Я кажу: «Звідки ти знаєш?». Каже, що ходило це все в самвидаві і було пов’язано з голодомором, а тема була табуйована, тому вірш і запам’ятався.

— Як ви наважувалися писати ці тексти?

— Наважувався, бо ми були авантюристи. Я виростав справжнім піонером, чесним, самовідданим комсомольцем. І був щасливий, коли мене прийняли в комуністичну партію. Був затятим ленінцем і воював із сталіністами. Але одночасно мене викликали в КДБ, і я був кандидатом у члени КПРС, і вже був студентом університету. І я не міг цього зрозуміти. Я побачив двоїстість тієї системи, і це в мене викликало дуже великі сумніви. То була перша серйозна зневіра в системі, ленінському вченні.

Ось така історія розгорнулася з одного вірша. На щастя, працівники КГБ не мали філологічної освіти. На щастя, не всі письменники потрапили до таборів. А вірші «Памяті І.Вишенського» та «Куди йдемо?» опубліковано в збірці «Вогонь з попелу (з шістдесятих – у дев’яності)» уже під прізвищем Івана Драча.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.