І здужав вивільнити надію…

Казімеж Бурнат. Вивернути час на ліву сторону: Вірші / Упоряд. і перекл. з польської Ю. Завгороднього.– К., 2008

Що ми знаємо про сучасну літературну герменевтику? Герметизм поезії Емми Андієвської чи прози Євгена Пашковського, дослідницьких студій Юлії Крістевої? Я не маю на увазі явища літературної герменевтики як теоретичної проблеми, що, успадкувавши засадничі ідеї В. Дільтея і Г.-Ґ. Гадамера, Г.-Р. Яусса і П. Рікера, останніми роками досить активно знаходить місце на українських теренах – з’явився цілий ряд видань, тематичних збірників, які побачили світ у Києві і Тернополі, Львові і Донецьку, а зовсім недавно у видавничому центрі «Київський університет» опубліковано однойменну монографію Ю. Ковалева.

Я кажу про те, чи часто послуговується наша літературна критика інструментарієм дослідника-герменевта, чи часто ми бачимо аналіз художнього твору з позицій герменевтичних? Особливо ж, коли для адекватного розуміння того чи того твору найбільш відповідним мав би бути погляд саме з таких позицій.

Не ставлю собі за мету в цих коротких нотатках осягнути герменевтичний вірш відомого польського поета Казімежа Бурната, однак хотілося б привернути увагу читачів до самобутньої постаті цього автора, про герметизм творчості якого неодноразово писали його співвітчизники, такі відомі польські дослідники, як Ельжбета Новосельська, Урсула Бенка, Діаріуш Лебеда та ін. Сьогодні твори К. Бурната широко друкуються в багатьох зарубіжних виданнях. Лише протягом останніх двох років побачили світ поетичні збірки автора в інтерпретаціях німецькою, чеською, українською мовами. «Герметичним поетом-філософом» називає К. Бурната Юрій Завгородній, упорядник і перекладач українського виданная автора «Вивернути час на ліву сторону», яке з’явилося минулого року в київському видавництві «Задруга».

«З нещільних суджень вислизують голі слова» – цей однорядковий вірш-сентенція, певне ж, і не претендує на єдино «правильне» потрактування, бо і для самого автора «голі слова», думається, мають різне значення, хоч би залежно від того, наскільки ця оголеність є суголосною думці і почуттю в певній життєвій ситуації, суголосною правдивому єству митця, коли, як це спостерігаємо в одному з інших віршів, він «розшукує наших слів набраклих в осерді думок», ще в іншому каже: «відаю хворим є слово сенс розпорошено степом».

У поезії К. Бурната парадигма слова «вміщує» сенс життя і сенс пам’яті, де життя – над вічний сховок холоду, з черговим днем боротьби і прощальною молитвою, в якій «щораз тебе меншає», де пам’ять є душею, котра «може на краєчку небес збирати плоди з молитов наших». У «ятках пам’яті» ліричного героя – голос матусі й видиво ранку з пахощами туману і квітучого збіжжя, радісний трепет дитинства посеред яблуневих садів, а ще – плоди почуттів, зібрані з перебігу років, припорошених сивиною… Через пам’ять і час – «до верховин світла», до сонця, навіть «без надії на погоду». І все це – життя, яке в одній миті «вміщує» і те, коли «ані злетіти вгору ані кудись відлетіти», як «останній міст зливається з горизонтом», і коли «з березовою галузкою у руці – …стежкою коника до скупчень дозрілих трав щоб на схилі дня втамувати прагнення пахощами скошених луків».

Світ поезії К. Бурната гротескно-незбагненний, але, як і в усякого правдивого митця, він на вісі добра і зла, радощів і болю. Больовий поріг автора надзвичайно низький. З одного боку: «не наближайся потребуємо дистанції певного болю». З другого: «від твоїх радощів біль спокорнів». Критики, говорячи про дивну сув’язь протиріч у поезії К. Бурната, де «очевидність постає надреальним образом, а зв’язки між деталями болісними, заважкими для сприйняття», зауважують: єдиним заспокоєнням на тлі всього нестійкого, що становить загрозу, буває лише близька присутність іншої людини». Розуміння останнього, на жаль, нерідко буває знівельованим у житті, і про це йдеться в поезії:
До людей приїхав
а вони ж як птахи –
відлетіли

Тому в творчості К. Бурната «над усім постає сповідальний вірш, вимовлений у сутінки або до когось іншого, кого на цю мить разом із поетом приголубила самотність» (Д. Лебеда).

Авторова філософема «ми є в опозиції до життя з погляду на його тимчасовість» ґрунтується на осмисленому розумінні жертовності життя, зовсім не в догоду тим, котрі «прописані тимчасово а влаштовуються як на вічність у світі що треба лишати щоб осягнути Таємницю». Простір безберегого, «розгойданого світу» К. Бурната щільно заселений деревами, птахами: «птахи відчиняють небо у верховітті»; «верховіття дерев лоскоче стопи хмар дощ». Для поета є цілком природними такі поняття, як «борг світу» і «врода світу». Простір світу постає тим горизонтом очікування, коли для «вільготного боргу світу» завжди «вільною зостається кватирка», «коли розлука знаходить шпарину простір сягає зеніту світає врода світу зволожена слізьми ночі».

Накладання асоціативних кіл на певний образ дає змогу зримо відчути рухомі паралелі композиційної структури вірша, де, наприклад, «довкруг коріння стелиться листя й жінки», а мужчини лисі пні частують живицею. На основі інтимних асоціацій побудована поезія «На краю ночі» – динамізм образу творить загальну динаміку вірша:
На краю ночі
поєдналися подихи
аби у повному місяці
останню межу спалити
застав їх світанок
повернутими до себе
плечима.

Нерідко такий динамізм витворюється на внутрішніх зчепленнях розрізнених віршів, де спільним підґрунтям у пошуках екзистенційного сенсу буття лишається віра автора – через сумнів-зневіру: «єдина моя опора – крижина що тане хапаюся край води; і віра – над сумнів-зневіру: «Здужав вивільнити надію тепер день і ніч мають ту саму силу що костьол заповнений співом».

Здіслав Лачковський, один із дослідників творчості К. Бурната, говорить про правду і віру як визначальні чинники поетової присутності в цьому світі, бо «довколишній світ заповнений хаосом, злом, він потребує захисту від руйнації,.. потребує хоч би «дрібки віри» – тієї, що втрачена через людську пиху, а, може, через плин цивілізаційних «клопотів», бо, за словами критика, правда і віра «мусять товаришувати із кожним митцем». Таке «товариство», органічне, не привнесене ззовні, в контексті поезії К. Бурната, при всьому її герметизмі, дозволяє вбачити проникливому читачеві ту справжність слова і образу, без чого, зрештою, не існує поезії.