Галина Крук: «Поїздки — це легалізований спосіб розширення свідомості»

Довідка: Галина Крук народилася 30 листопада 1974 року у Львові. Навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка (за освітою – філолог-медієвіст), де і працює на посаді доцента кафедри української літератури ім. М. Возняка. Кандидат філологічних наук (тема дисертації «Українське низове бароко: поетика стилю та жанру», 2001). Авторка поетичних збірок «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні твори Г.Крук увійшли до альманахів та антологій «Привітання життя’95» (1996), «Початки» (1998), «Протизначення» (2001), «Королівський ліс» (2001), «Ми і Вона» (2005) та ін., перекладалися англійською, німецькою, російською, польскою, хорватською мовами. Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996), «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програми «Gaude Polonia» Міністра культури Польщі (2003). Член Асоціації Українських Письменників.

- Творчий потенціал закладений у людині від Бога, однак дуже важливим є те середовище, у якому майбутній митець зростає, виховується, навчається… Що вплинуло на Твоє формування як літератора і яку роль відіграли роки навчання на філологічному факультеті університету?

- Знаєш, не завжди можна все розкласти по поличках і проаналізувати, що і якою мірою вплинуло на формування. Бо часом фактори, які заважають щось зреалізувати, набагато більше впливають на формування, ніж те, що сприяє. З дитинства мене тягнуло до малювання – малювала постійно, це мене надзвичайно захоплювало. Проте якось склалося так, що своєчасно не вдалося опанувати техніку – не було кому втаємничити в інструментарій, а доходити до всього методом проб і помилок було надто довго. З літературою сталося інакше, мова літератури виявилася для мене зрозумілішою і податливішою, ніж мова живопису.

Якщо ж про середовище, то довгий час його не було – доводилося бути наодинці зі своїми творчими інтенціями та експериментами. Тож саме зацікавлення літературою виникло радше з бажання опанувати секрети творення, зрозуміти закономірності, як із окремих слів виникає художній твір. Так я опинилася спочатку в Малій академії наук, а вже потім – на філології Львівського університету (шкода, що в той час не було спеціальності «літературна творчість», а то я вибрала б саме її). Через якихось 10 років, коли на філологічному факультеті виникла ініціатива створення такої спеціальності, придумуючи навчальні курси для студентів, я насамперед згадувала, про які «секрети творчості» мені самій тоді хотілося дізнатися. Та при бажанні і на філології можна було багато чого навчитися. Деякі мої однокурсники теж писали, ми навіть організувалися в т. зв. літературну дисоціацію «Нечувані», проводили поетичні вечори, експериментували. Проте в мене завжди був якийсь внутрішній спротив проти будь-якої колективізації, а крім того – лякала філологічна графоманія, до якої схильні студенти-філологи, що починають писати під впливом прочитанного, паразитуючи на чужих образах і думках. А контактів із дещо старшими від мене, проте вже вхожими до дорослої літературної тусівки, у мене тоді не було.

- Один письменник намагається бути якомога більше часу серед людей, аби черпати матеріал «із життя», інший, як висловився Валерій Шевчук, «тікає в себе». Що Тобі більше імпонує?

- Як на мене, і в тому, і в іншому випадку матеріал черпається з життя, бо навіть утікаючи в себе, ти знаходиш там досвід своїх контактів із життям. Це просто дві різні стадії – як, наприклад, у написанні дисертації – збір матеріалу і його осмислення. Обидві вони важливі для літератури. Якщо чесно, мені більше подобається перша стадія – життя з усіма його перипетіями, парадоксальними чи навіть банальними ситуаціями, почуттями і відчуттями. Але щоб стати літературою, цей матеріал треба певним чином осмислити, організувати, відфільтрувати (а таких можливостей у сучасному житті все менше і менше). Тож коли я відчуваю, що вже просто не даю собі ради з фразами і образами, які мене переповнюють, що вони починають мене мучити і заважають жити – доводиться «тікати в себе» і якось це, вибачай за слово, утилізувати. Хтось потребує для цього психоаналітика, хтось – міцного алкоголю, хтось – шопінгу, а ще хтось – ручки і чистого аркуша. Я, здається, із тих останніх.

- Ти неодноразово була лауреатом літературних стипендій різних країн. Що для Твого творчого зростання дають такі поїздки?

- Якось воно дуже піднесено звучить – оте «творче зростання». Більшість літературних стипендій чи якихось програм найперше дають можливість елементарного творчого існування. Не секрет, що багато українських літераторів заробляє на життя не літературою (і я вважаю, що саме це дає шанси українській літературі, бо в умовах неухильної комерціалізації літератури дуже легко перетворитися на літературного раба, а якісна література потребує часу). А якщо приділяти левову частку свого часу абсолютно іншому заняттю (навіть якщо це викладання літератури чи переклад), до того ж бути незамінним коліщатком у механізмі під назвою родина, виконувати всі ці соціальні ролі, в яких ми щохвилини опиняємося, то можливості «утекти в себе» і помедитувати практично не буває. У багатьох європейських країнах це розуміють і тому там передбачені творчі стипендії для того, аби, працюючи над своїми літературними творами, письменники могли якийсь час не перейматися зароблянням на «хліб насущний». Наприклад, в Естонії акцизний збір з продажу алкогольних і тютюнових виробів складає Національний фонд, з якого оплачують річні стипендії естонським митцям. Шкода, що таке не передбачене в Україні. Підозрюю, що навіть якби щось таке і було в нашій країні, то гроші явно не доходили б до реального і вартого митця, осідаючи по дорозі в паразитуючих інстанціях різного рівня. Одного разу я їздила на фестиваль коштом міністерства культури, так потім довелося ще місяць збирати різноманітні папірці, аби мені повернули гроші за дорогу. Та не будемо про сумне.

Поїздки однозначно дають дуже багато, це фактично легалізований спосіб розширення свідомості. Ситуація мандрів є для мене дуже креативною, будучи в дорозі, я ніби позбуваюся тих рамок і обов’язків, які накидає на мене перебування в звичному середовищі. Крім того, мандрівка – це можливість побачити і відчути набагато більше, ніж відкривається людині на її буденній траєкторії руху. Тому я дуже легка на підйом і охоче відгукуюся на запрошення десь виступити чи взяти участь в якомусь фестивалі чи письменницькій зустрічі. Я навіть зауважила, що чим химернішою, карколомнішою обіцяє бути мандрівка, тим більше вона мене приваблює. Коли ж доводиться надовше зависнути на одному місці без можливості кудись поїхати, це починає мене мучити. Тоді почуваюся як дика тварина в тісному вольєрі.

- Ось уже кілька років Ти пишеш літературу для дітей. Це Твоє творче бажання? Чим воно спричинене?

- Кілька років – то далеко не точне окреслення, якщо йдеться про 10 років. Більшість людей звертається до дитячої літератури з появою в їхньому житті конкретних і реальних власних чад. Якщо, звичайно, їх це чадо справді цікавить. У юному віці майже всі діти творчі й допитливі. Якщо ними займатися – розповідати, читати. На жаль, багато батьків не мають на це або бажання, або часу, або ще чогось (чим зазвичай виправдовуються самі перед собою і що потім незмінно вилазить боком). Моєму малому завжди подобалося імпровізувати, ми часто разом вигадували якусь казку або віршик. Саме ця спільна творчість чи якісь смішні синові вислови лягали в основу того, що потім виходило на гора уже як дитяча література. Так, наприклад, з’явилися такі персонажі моїх дитячих історій, як хрумлики Голяк і Босяк, домашня Чхундра, Маленький Яблучний Дракончик та інші.

Прикро, що часто батьки та й сучасні реалії життя намагаються якомога раніше позбавити дітей їхнього світу фантазії, збіднюючи їх на все життя. Бо якщо у віці 2-3 років дитина не вірить, що можна жити в намальованій хатці, значить у дорослому віці вона просто не зможе вірити в такі абстракції, як добро, милосердя чи інші нематеріальні цінності. З іншого боку, для кожного віку є своя книжка і своя література – не всі батьки беруть це до уваги. На українському ринку дитячої книги ніша від 2 до 5 років, як то не дивно, є найменш заповненою якісними та потрібними з точки зору тексту книжками. Є норми щодо якості паперу, розміру шрифту, проте немає норм щодо якості тексту та його відповідності запитам дітей саме цього віку. Я говорю насамперед про книжки українською мовою, де економія на редакторові чи коректорові часто призводить до розтиражованих кільканадцятитисячним накладом мовних покручів на зразок «поросятка Ниф-Ниф» чи «Журналу для стильних дівчинок». Це набагато гірше, ніж дитячі іграшки китайського виробництва, проте від цього ніхто не застерігає. Іншою проблемою є жанровий спектр дитячої літератури, яка видається у нас. Наприклад, практично не видаються зараз неказкові жанри – те, що англійською зветься «emotional story» (зразком цього, наприклад, в часи мого дитинства були оповідання Є.Гуцала). Видавець не ризикує, воліючи видавати або перевірену часом і досвідом казкову класику, або різного роду довідкові видання, які обов’язково матимуть попит.

- Розкажи, будь ласка, про свої дитячі книжечки, що вийшли за кордоном.

- У 2006 і 2007 роках у мене вийшло дві книжечки – «Важко бути найменшим» і «Марко мандрує довкола світу» – у перекладах 15-ма мовами. Це був конкурсний проект голландської асоціації «Step by Step», вони вибрали 50 найкращих книжок типу «emotional story», зробили переклади, підібрали ілюстраторів – теж із різних країн (так, одну з книжок оформив литовський художник Роландас Білінскас, а другу – грузинка Манана Морчіладзе). Їх можна собі замовити через Інтернет-мережу «Амазон». Це багато ілюстровані книжки з дуже лаконічним, проте добре продуманим текстом, який допомагає дитині дати раду зі своїм емоційним досвідом. Сподіваюся, що рано чи пізно й українські видавці звернуть увагу на книжки такого типу.

- Здається, маємо в українській літературі другої половини ХХ ст. яскравий приклад зміни поколінь: шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’ятдесятники, ось тепер уже двотисячники. Якого характеру зміни у цих літературних поколіннях Ти могла би відзначити (хоча такий поділ надзвичайно умовний)?

- Ти дуже слушно зазначив – поділ надзвичайно умовний і щораз більше схиляюся до думки, що він надається хіба що для первинного сортування матеріалу – у межах кожного з названих літературних поколінь насправді відмінностей не менше, ніж спільних рис. Бо яким чином створюються ці літературознавчі уявлення: береться якийсь часовий зріз, аналізуються твори якогось кола авторів цього часу, виявляються в них спільні риси, а потім усі ті твори і всіх тих авторів, які з тих чи інших причин не вписуються в ці рамки, відносять до іншого літературного покоління або просто намагаються не помічати, аби не псувати картини. Це виникає через брак фахової літературної критики, яка б не лише розсортувала матеріал за персоналіями, приналежними до тих чи інших поколінь, а й оцінила його художні якості. Наразі, як на мене, важко говорити про якісь такі риси, які притаманні усім представникам того чи іншого покоління і абсолютно відсутні в інших поколіннях. Найважливіше, що література живе, вовтузиться, розвивається, що вона дуже різна і ще сама від себе не знудилася. Можливо, через якісь там років 30-40-50 стануть помітнішими всі ці поколіннєві відмінності, а поки що вони є чимось на зразок прогнозу погоди. Поживемо, побачимо. Я вірю, що в українській літературі попереду ще стільки цікавого і непередбачуваного, що не варто розмусолювати те, що є. Можливо, це погляд невиправної оптимістки, але я в це вірю.

Розмовляв Данило Ільницький