Віталій Портников. Оксана Забужко про російську інформаційну експансію і книжку (Радіо Свобода)
- 17 Лют 2015 14:41
- 286
- 11 коментарів
«Еліти, які керують суспільством, – це люди з книжкою»
Український інтелектуал і суспільство. Як сьогодні взагалі сприймається ситуація і як суспільство має реагувати на ті виклики, які, можна сказати, впродовж останнього року є головними для української державності, для української культури, для українського народу, і чи можна захиститися від війни культурою? Наш гість сьогодні – українська письменниця, поетеса Оксана Забужко.
Продовження – тут.
11 коментарів
Відповідь на допис Ростислав Кіндратюк
Забужко так затято поборює мітологеми, що сама не помічає, наскільки вона узалежнена від них. Чого варта лише думка про те, що нинішня Росія вбила совіцьку культуру читання і створила культуру телебачення, ба – нав’язала її українцям. Оскільки актуальна пам’ять сучасного зомбованого телебаченням та інтернетом українця рідко сягає глибше десяти літ (і кричуща необізнаність більшості критиків і читачів “Літакценту” з літературними реаліями не таких уже далеких 90-х виразно це засвідчує), сьогодні мало хто, либонь, тямить, що обстоювана ОЗ мітологема про “самую читающую страну” була продуктом тих-таки совіцьких ідеологів. Та й “зомбоящик” в “нашім ріднім серусеру” працював несогірше американського чи европейського. Тут, до речі, час нарешті констатувати, що низку технологій зомбування населення як російські, так і українські ЗМІ успішно перейняли з-за колишнього “бугра”. Та ОЗ не любить про це говорити, оскільки належить до когорти людей, котрі з 90-х втовкмучують “лохуватим” українцям ще одну мітологему, згідно з якою на Заході панує царство абсолютної свободи і добра. Може, годі нам уже сприймати світ за маніхейськими стандартами американських кіноказок, де світ чітко ділиться на сферу “ідеального добра” і “сферу ідеального зла”? Як голосить один із славнозвісних законів Мерфі, маса розуму на землі є сталою величиною, а кількість населення (і, додамо, книжкової маси) невпинно зростає. Тому ще нікчемніше виглядають підперті вищевказаними мітологемами нарікання ОЗ на зіпсовану телебаченням читацьку авдиторію, котра нібито через це вже не в змозі “подужати забужківські речення”. Загалом, нарікання українських письменників на те, що їм хтось/щось перешкоджає, уже досягають рівня критичної маси, здатної породити нову конспірологічну мітологему. Тим, повертаючись до вихідної точки наших міркувань, мусимо визнати, що направду ніхто, в тім числі й ОЗ, не зацікавлений, аби в Україні (чи деінде) люди позбулися тотальної влади ідеологічних мітологем.
Шановний, багато з чим у Вас можна погодитися. Але поміркуймо ось над чим. Перебудову робили і Незалежність виборювали радянські читачі книжок. І Україна пройшла цей етап безкровно. Події минулого року робилися уже зовсім іншими читачами. Так, ніхто не може заперечувати права доведених до відчаю людей на протест. Але… чи можемо ми назвати ці події кроком уперед в сенсі результативності, нового інтелектуального і соціального досвіду? Або — не у всьому вдалим поверненням до історично віджилих форм «коліївщини», «пугачовщини», «разінщини», «кармелюковщини»…? І які книжки слід рекомендувати уже сьогоднішній молоді, щоб протест у майбутньому (а в буржуазному суспільстві без цього не обійтися!) був інтелектуально зрілим і політично ефективним? І, додам, зразком для Європи.
На жаль, книжки не є директивами чи підручниками з життєтворчості, тим-то радянські читачі книжок сотворили для нас таке майбуття, у якому ми лишень животіємо. На відміну від Вас, у мене немає ілюзій щодо цієї боротьби за виживання, принаймні допоти, допоки ми намагаємося провадити її у “взірцевому для Европи” руслі. Тому на ваші запитання я дозволю собі відповісти словами Ернста Юнгера (даруйте, в російському перекладі): “К самым опасным сомнениям человека в стадии становления, особенно в то время, когда подлость скрывается под маской высокой гуманности, относятся сомнения в реальности грёз, в существовании той области, где действуют ценности более смелой жизни… В часы, когда шевелятся внутренние крылья юности, пока её взгляд скользит по крышам домов лавочников, юность должна смутно осознавать, что где-то в дальней дали, на границе неизведанного, на ничьей земле охраняется каждый сторожевой пост”.
Молодь уже не знає, що був такий “Український рух” і що значна частина наших перших депутатів були письменники та їхні читачі: Павличко, Драч, Яворівський, Жулинський, Панченко… Втім, на Заході дійсно не розуміють нас, навіщо у школах вивчати “літературу”. Це, на їхню думку, суто радянська інерція, що література, взагалі мистецтво, якось впливає на формування особистості.
Ви, Твіттере, взагалі про що? На “Заході”, про який ви так впевнено пишете, літературу якраз вивчають дуже серйозно, а читають більше, аніж у нас.
Очевидно, Ви не в курсі щодо так званої міністерської наради в м. Пухівка із запрошенням європейських консультантів (2007), після чого МОН прийняло рішення анулювати самостійний предмет “українська література” та скасувати предмет “зарубіжна література” в українських школах “відповідно до практики, прийнятої в сучасних європейських cередніх навчальних закладах”, що спричинило масову протестну акцію київських вчителів під стінами МОН. Лише після зустрічі заст. міністра МОН з провідними вченими-літературознавцями і методистами української і зарубіжної літератури це дискримінаційне рішення було скасовано. Обидва літературні курси і досі залишаються чинними в школах України.
Ви мені про якісь чутки з 2007 р., а я вам про справжнє ставлення до вивчення літератури на умовному Заході.
Молодь ніколи не тримала в руках оригінальних збірочок “совісті нації” 60-80-х, цим все сказано.
Отут ви красунчик. Цілком згідний.
Тільки от комуністи наприкінці існування “серусеру” у протестувальників в Україні не стріляли. Це “аленька”, але дуже важлива відмінність. До того ж, оті захвалені вами “радянські читачі книжок” нічого особливо гідного за 23 роки не збудували. Окрім того, чимало з них теж були на Майдані під час революції. мабуть, їм набридло читати і стало ясно, що піснями і стояннями нічого не зміниш. Так що, ваша хвала радянцям трохи не в тему.
Що ж до “дуже начитаного” радянського суспільства, то у моєму класі моєї першої “елітної” школи у середмісті обласного центру читали “аж” троє дітей: я, лівчина-єврейка (згодом виїхала з України) та ще одна дівчина, яку точно не можу пригадати. А у людей “бібліофілів” у квартирах стояли “стінки”, а у стінках модні тоді багатотомники, у яких подекуди були навіть не розрізані сторінки. От такі ось “читачі самої начитаної країни світу.