«Поезія»: відгуки журі «ЛітАкценту року – 2014»

Пропонуємо відгуки журі на книжки з короткого списку книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2014» в номінації «Поезія».

Василь Голобородько:

Якби спробувати визначити панівний пафос збірки Катерини Калитко «Катівня. Виноградник. Дім», то це, на мій погляд, трагічний пафос/настрій, який у збірці витримано від першого рядка до останнього.
Речі, які нас оточують, ситуації, які з нами, кожним, трапляються, набувають у поезіях авторки інших, незвичних, значень – дійсність набирає виміру, який був до знайомства із цими поезіями, нам недоступний.
Так звані кореневі рими, які так полюбляє авторка, натяки на рими, натяки на співзвуччя, як метафора домінуючої поетики авторки: натяки на відоме, культурні алюзії, уникання прямого називання, яке, як відомо, втрачає поетичну інформативність – така симпатична мені, сучасна поетика.
Невизначеність образного ряду, особливість поетики авторки, що наближає вірші до музики – ідеального стремління поезії.
Поезії трагічного звучання, що ми бачимо у поезіях Катерини Калитко.

Каша Сальцова:

Катерина Калитко вражає читача вмінням створювати живі і виразні сюжети – подекуди містичні, почасти реалістичні і моторошні, повнокровні, плотські, переконливі та яскраві. Це саме та надреальність, створювати яку до снаги тільки справжнім поетам.

Остап Сливинський:

Думаю, «Катівня. Виноградник. Дім» Катерини Калитко – це «глибинна бомба» в найновішій українській поезії. Ця книжка – надзвичайно далека від сльозливого ліризму і будь-якої сентиментальності, гостра, як лезо, надзвичайно серйозна. Серйозна і стримана в кожному рядку, кожній своїй клітині. Зазвичай брак іронії і хоч би тіні усмішки – слабке місце тексту, але в цих віршах переважно йдеться про таку концентрацію болю (болю, що переживається зараз, або болю, вже пережитого, зосередженого в минулому, яке кидає в піт і насилає кошмари), що навіть мовчання вже здається героїзмом, що там казати про усмішку. Мовчання тут, у віршах Катерини Калитко – це здатність не закричати. Мені кортить сказати, що ця поезія по-своєму релігійна, притому вона однаково близька як до християнства, так і до ісламу. Від християнства тут – усвідомлення очисного болю, болю як розгрішення, ідея смерті, що долає смерть. Від ісламу – умиротворення, яке настає після бурі серця. А ще над більшістю цих віршів нависає тінь пережитої війни. Ця війна – універсальна, хоч і постає (приходить «на пам’ять») у формі багатьох деталей-голок, імен-лез, колючок-топонімів. Ця війна – чоловіча, жіноча, дитяча. Ця війна – лихо будівель, які перестають бути Домом. Лихо речей, які перетворюються на сміття. Війна, після якої (якщо ти все ще здаєшся собі живим) мусиш позбирати себе назад слово за словом. Тому ця книжка ще й така важлива для нас саме зараз.

Василь Голобородько:
Збірка Маріанни Кіяновської «373» своїм обсягом більше нагадує вибране, або це сталося через те, що авторка давно не видавала своїх збірок.
Презентуючи читачеві таку кількість віршів, важко витримати якусь одну тональність від першого вірша до останнього. На радість читачеві, це авторці вдалося.
Численні поезії – пошуки спорідненої душі, такого співрозмовника, який би почув промовлене і зрозумів, тобто перейнявся співчуттям.
Такого співрозмовника авторка знаходить у постаті Бога.
І це стає великою метафорою великого порятунку.
Монологи – частини діалогів, де є адресант, що промовляє, але відсутній адресат, який сприймає (тільки не для авторки) – звернені до Бога.
Важко уявити, якою має бути поетика цих текстів.
Але чистий тон цих поезій – звернень до Бога – панує і в інших творах, звідки виникає довіра до мовленого авторкою.

Каша Сальцова:

Я отримала задоволення і від влучності у формулюваннях, і від драматургічних ходів всередині малих форм, і від вмілого поводження з ритмом і римою. Окремо хочеться зазначити багату словесну палітру автора – така поезія повертає до розмовної літературної мови такі точні і такі українські слова, яких нині нам бракує. Незважаючи на різноманітність тем, автор всюди сконцентрований, тому все читається із задоволенням – і присвяти іншим поетам, і поезії стосунків божественного і людського, і споглядання за природою, і власні рефлексії, і любовна лірика – всі ці твори гармонійні і сповнені сенсу.

Остап Сливинський:

У збірці «373» Маріанни Кіяновської немає ні передмови, ні післямови, ні навіть анотації. Мабуть, і не потрібно. Пригадую недавню зустріч з Маріанною Кіяновською у Львові, під час якої вона лише читала вірші. Без вступів, коментарів. Це – поезія доволі самодостатня і цілковита. Яка сама собі – контекст. «373» – це збірка вибраного за 20 років, тому можна сказати, що в ній – Кіяновська per se, Кіяновська в есенції, у чудовому своєму концентраті. Водночас цю книжку впорядковувала сама авторка, а отже, є спокуса дошукуватися внутрішніх сюжетів. Сюжети, зрозуміло, є – все ті ж, перевірені й важливі для Кіяновської: віра, яка тісно сплітається з тілесністю, сексуальністю; любов, яка з еротичного регістру відкривається на християнську любов і самопожертву; осяяння, що його в підсумку дарують розлука і усамітнення; «розвернена куртуазія» – лицарський етос, побачений з позиції Дами – наділеного серцем символу. З огляду на спосіб «розписування партитури» це – поезія дуже інтимна, яка відбувається між «я» і «ти», але весь час у присутності неназваного третього, ні – неназваного першого, божественної істоти, світла, творіння, початку і кінця, місця, в якому замовкають голоси. Від інтимного (еротичного) до метафізичного тут – короткий місток. Так було майже завжди в поезії Маріанни Кіяновської, тому так є і в «373». Кіяновська – поетка консервативна в найкращому сенсі цього слова, в сенсі, який вберігає її (і її читачів) від Сцилли самоповтору і Харибди невдалого експерименту. Чи є Кіяновська інша, не зовсім типова, не «вивірена» як у сенсі форми, так і в сенсі образів і тематики? Є, і її варто шукати – в інших збірках (як-от «Звичайна мова»), в журнальних публікаціях. Але не тут.

Василь Голобородько:

Багато читачів заскочені дивними назвами збірок Ірини Шувалової: давнішої «Ран», наступної «Ос» та третьої «Аз», відразу ж беруться тлумачити їх, знаходячи якісь відповідники поза самими збірками, і не здогадуються, що вони означають саме ті збірки поезій, які вони тримають у руках, а поза збірками нічого не означають.
Так само, як і кожен окремий вірш є планом вираження того змісту, який заявлений у назві вірша.
Самі вірші – паноптикум різних відхилень від природного, фізіології, потвор, маргінальних ситуацій, де не виявляється людське, гуманне, гуманістичне, а лише бестіальне, темне, безнадійне, без початків – тільки кінечне, без народження – тільки відходи.
Погляд авторки спрямований на зовнішнє, переважно, а якщо і звертає увагу на внутрішнє, то бачить його як один із елементів, проявів зовнішнього.
Це все – знак рівності між зовнішнім і внутрішнім (якщо воно береться до уваги).
І в цьому – відсутній порятунок.
Дивують елементи макаронічної мови, макаронічні образи (не як система породження тексту, а як спорадичні явища) – хибно зрозумілий інтелектуалізм, у якому і екзотичні реалії перетворюються на лексеми макаронічної мови (англіцизми та інші варваризми, імена реалій, значення яких не в компетенції мовників, а у Вікіпедії).

Каша Сальцова:

Книга Ірини Шувалової – це дуже ретельна, по-хорошому реміснича, якісна робота, в яку вкладено багато поетичної праці. Автор демонструє потужний арсенал поетичних засобів – і володіння різними формами віршованого письма, і багатство образів. Прекрасні зразки сучасної жіночої любовної лірики

Остап Сливинський:

Ірина Шувалова любить давати своїм книжкам назви-ієрогліфи, короткі, односкладові і загадкові, подібні своєю лаконічністю на знаки східної каліграфії. Спочатку був «Ран», тепер – книги-близнючки, різнояйцеві близнючки, «Ос» і «Аз». Поезія Ірини Шувалової подібна на східну графіку і каліграфію ще багато чим. По-перше, вона традиційна і дуже точна з огляду форми (можливо, я не помилюся, якщо скажу, що Шувалова – найкращий версифікатор з-поміж авторів свого покоління). По-друге, вона візуальна, дуже закорінена у зорових образах. По-третє – що, можливо, найхарактерніше – вона іконічна, тобто зав’язана на традиційних образах культури, коріння яких варто шукати в міфологічному епосі і казках, традиційних похмурих історіях-лякалках (на зразок японського «кайдан») і сентиментальних баладах. Водночас ця поезія дуже сучасна, тому всі ці образи переломлені через поп-культуру, зокрема, знов-таки візуальну (як-от кітчеві гравюри, графіка гральних карт, естетика тату тощо). Поза всяким сумнівом, «Ос» і «Аз» Ірини Шувалової – це дуже оригінальні і дуже якісні поетичні артефакти.