Очікуючи на тоталітаризм

Коли письменники говорять, їх треба слухати – це і просто цікаво, і може бути мудро, і часто симптоматично, і не без моралі. Коли ж письменники говорять в такій ситуації, як нинішня, не звертати на них увагу недалекоглядно, дивно і взагалі – якщо на них не звертати, то на кого тоді звертати?? Особливо, якщо письменники російські говорять про Україну.

А письменники зараз дійсно все більше говорять: інтерв’ю, коментарі, публічні виступи, дебати. Якщо пишуть, то, як правило, в Фейсбуці, що теж варто сприймати наче свого роду говоріння – думки, які треба було б, по-хорошому, виголосити вголос, але в мережі почує більше люду. Така зміна роду занять також прикметна. Це характеризує і добу, і стан справ, і мутуючу роль класичної інтелігенції: не так совість нації (хоч це нікуди й не дівається) і творці ключових інтелектуальних пропозицій (із цим значно гірше), як коментатори й аналітики наявного стану справ.

Наприкінці 2013 року Вано Крюґер у своєму матеріалі «Big Brother Is Watching You!» на «Літакценті» здійснив схожу спробу поглянути на те, що станом на тоді говорили Й писали російські письменники про ЄвроМайдан (так, так, тоді ще було таке формулювання). Але, по-перше, він залучив далеко не тільки письменників, а й інших діячів культурної сфери, а, по-друге (і це головніше), часу і подій відтоді спливло стільки, що геть зовсім не зайвим буде глянути в той бік ще раз, і глянути дещо по-іншому. Йдеться не так про коментування їхніх коментарів щодо подій у нас, як про спробу такої-сякої типологізації літераторів у зв’язку з їхніми останніми заявами. І насамперед у контексті – назвімо це нейтрально – кримського питання.

Чому типологізація? Ну, бо взагалі це штука корисна: з одного боку, звичайно, відбувається певне спрощення і сплощення, а з іншого – це дає змогу панорамувати певні процеси, втрачаючи на деталях (для яких іноді просто не час), але вхоплюючи суть. Плюс несподівано вибудована типологізація може наштовхнути й на речі вкрай серйозні і важливі: пам’ятаєте, з чого у Фуко народився задум фундаментальної роботи «Слова і речі», що її присвячено парадигматичним для європейської культури станам і способам мислення? Він прочитав невеличке оповідання Борхеса, в якому той наводив класифікацію тварин з «одної китайської енциклопедії», і були там такі: ті, що належать імператору, набальзамовані, приручені, молочні поросята, сирени, казкові, бродячі собаки, ті, що входять в цю класифікацію, і так далі. І захопливо, і на роздуми провокує. Тож спробуємо.

І одразу зазначимо про те, кого ми тут не побачимо. А це дві категорії: не побачимо ми молодих і тих, хто займає, сказати б, серединну позицію (мовляв, Крим, за великим рахунком, має бути російським, але, люди добрі, не в такий же спосіб!). Молоді російські письменники не схильні до гучних публічних заяв (попри високий рівень злободенності в текстах), а якщо і висловлюються, то радше досить тихо й приватно, на рівні Фейсбуку. До того ж, для них це ще й можливість дистанціюватись від старших товаришів по цеху, авторитетів, що дратують і пригнічують; залишитись в тіні, але осібно. З іншого боку, їхній «молодий» авторитет не стимулює належної уваги медіа. А «серединних», вочевидь, не побачимо тому, що події такого рівня напруги місця для не-категоричної позиції просто не залишають, і якщо такі і є, то вони, швидше за все, перебувають у першій групі.

А в цю першу групу, очевидно, слід поміщати тих, хто в більшості з нас викликає виключно позитивні емоції своєю твердою позицією щодо російської влади і її «ініціатив», тобто тих, кого умовно можна назвати ліберальною інтелігенцією, хоч, певно, велика частина з них має на позначення себе інші дефініції. Але менше з тим. Їхні імена ми бачили останнім часом під двома зверненнями, що їх надрукувала «Нова газета» напередодні кримського «референдуму» 13 березня. Перше – з приводу проведення Конгресу інтелігенції «Проти війни, проти самоізоляції Росії, проти реставрації тоталітаризму», друге – антивоєнне «Не прогинатись. Не піддаватися брехні». Прізвища в цих зверненнях великою мірою дублюються, але які це прізвища! Серед письменників – Андрій Бітов, Дмитро Биков, Володимир Войновіч, Сергій Гандлєвський, Андрій Дмітрієв, Денис Драгунський, Віктор Єрофеєв, Олександр Ілічевський, Ігор Іртєньєв, Самуїл Лурьє, Лев Рубінштейн, Ольга Сєдакова, Людмила Уліцька, Григорій Чхартішвілі. Серед літературознавців і довколалітературних постатей – Костянтин Азадовський, Олександр Архангельський, Варвара Горностаєва, Борис Дубін, Ілля Кукулін, Марк Ліповецький, Ірина Прохорова, Маріетта Чудакова, Михаїл Ямпольський. Сюди слід додати і Даниїла Граніна, і Віктора Пєлєвіна, і Михаїла Шишкіна, які конкретно ці листи не підписували, але свою позицію з приводу поточних подій заявили сповна. Не забуваймо і про заяву літературознавця Юрія Барабаша, що нещодавно з’явилася на «ЛітАкценті».

Найперший ряд, вершки культурного процесу, дійсно совість нації. І заяви їхні – гострі, лобові, дуже категоричні в своїх положеннях. Важливо, що це таки не просто були заяви, а заяви на ґрунті яких, врешті, 19 березня відбувся Конгрес інтелігенції, де всі ті самі люди підтвердили свої позиції, закцентувавши, що цей Конгрес – не суто інтелігентський, він відкритий для всіх, вони лише ініціатори, які працюватимуть у цьому напрямі і надалі. Тобто це якраз ті, кого Путін у своєму зверненні до Федеральних зборів назвав «націонал-зрадниками» і «п’ятою колонною». Вже з цього можна зрозуміти всю міру потенційної небезпеки, в якій перебувають ці люди. Бо, по суті, остаточно легітимізується боротьба з інакодумством – їх уже марковано і на них уже вказано. Чому ж їх не відгамселити при випадковій зустрічі на вулиці??

Особисто я відчув значне полегшення, коли прочитав ці звернення і побачив список підписантів, багато хто з якого власне мені страшенно важить і як професіонал своєї справи, і як носій відповідних цінностей. Бо від початку «кримської кампанії» вже минало майже два тижні, а реакції такого штибу все не було, і я грішним ділом почав думати, що російської інтелігенції вистачило на підтримку радикальних змін в Україні, але їм забракло душевних сил, аби встояти перед шармом імперії, що знову випросталася в повен зріст. На якийсь момент я просто занепав духом. Як добре, що помилився.

Був іще один лист, зовсім непомічений у нас, але підписаний великою кількістю літераторів і теж вкрай симптоматичний. Це було звернення Спілки письменників Росії до Федеральних зборів і ВВ особисто. Їхня позиція ненова і вкрай зрозуміла – «Жодні економічні санкції, жодна міжнародна ізоляція не є небезпечними такою мірою, як реанімація коричневої чуми під виглядом «захисту свободи і демократії». Ні відняти, ні додати. Меседж викарбуваний на камені. Проте цікаво тут не те. Дійсно цікавим є саме список підписантів, серед яких рівно одне відоме ім’я – Валентин Распутін, досить непоганий пізньорадянський письменник, «дєрєвєнщік», який, щоправда, за останні два десятиліття нічого вартісного не видав. Інші – не просто другий чи третій ряд, а письменники, що існують зараз, як правило, лише в документації тої Спілки. Особливе задоволення – читати інформацію про них, приміром: Валерій Ганічев (Голова правління СП Росії, автор книг про адмірала Ушакова, Москва), Сергій Котькало (прозаїк, головний редактор сайту «Російське воскресіння»), Андрій Ребров (поет, гл. редактор журналу «Рідна Ладога», Санкт-Петербург), Юрій Пахомов-Носов (письменник-мариніст, підводник ЧФ, Москва), Андрій Печерський (прозаїк, головний редактор газети «Русь державна»). Чудо, а не список.

Пояснювати таку заяву виключно звичкою до вірнопіданства не варт, ніхто цього від них не вимагав, нічого їм це вже не дасть. Тут цікавіше навести версію Дмитра Бикова, про якого ми ще не раз згадаємо і який, як на мене, дуже влучно цей випадок препарував. На його думку, письменникам, які давно нічого доброго не писали або не написали нічого доброго взагалі, дуже потрібні для підзарядки позалітературні фактори: чи то алкоголь і наркотики, а чи екстаз від падіння, яке можна влаштувати собі, підписавши такого штибу пасквіль. І оця ситуація – «бути поганим» – на певний час рятує, дає відчуття повноти життя, навіть відчуття єднання з історією й народом. Звичайно, це ненадовго, але ефект є. Хоча в цьому випадку все одно нічого доброго вже не напишеться (припустімо, що щось непогане у них таки є), хоч скільки підписуй. До цієї категорії слід віднести і популярного фантаста Сергія Лук’яненка, який у дуже різкий спосіб прокоментував події в Україні і навіть заборонив перекладати свої тексти українською. Талановитий першокласний автор так само «підкручує» себе такими діями і словами, бо категорична риторика – це сильна риторика, вона дає ілюзію правоти і «самозначущості». Що вдієш – література вимагає жертв.

Вкрай цікава історія з тим єдиним письменником, який підписав сумновідомого листа російських діячів культури, що виступили зі схваленням дій Росії в Криму – отой безруківсько-газманівський «маніфест». Письменник там дійсно один, звати його Андрій Константінов (прикметне нині прізвище) і він автор – увага! – циклів нарисів «Бандитський світ Росії», «Корумпований Петербург» і «Бандитський Петербург», що ліг в основу однойменного серіалу. Спеціально такого і не вигадаєш… Окрім нього жодного письменника там нема – і це важливо.

Остання група (у нас остання, а так їх, очевидно, можна і більше назбирати – і борхесівські «ті, що бігають, наче скажені» і «ті, що розбили квіткову вазу» знайдуться; просто ці найхарактерніші) дійсно найпроблемніша. До неї з певною долею умовності можна віднести трьох письменників – це Захар Прілєпін, Сергій Шаргунов і Герман Садулаєв. Так би мовити, російські ліві, дуже умовні й такі, що все більше виламуються зі своїх початкових систем координат. Приміром, Шаргунов, автор минулорічного і нашумілого роману «1993», про події того року в Москві й розстріл Єльциним Білого дому. Від початку журналістської й літературної діяльності – відвертий лівий, який навіть свої преміальні гроші за «Дебют» перевів на адвокатів тоді підсудного Лімонова (що його теж конче слід помістити в цю обойму як крайній випадок), але в 2007-му році вступає до «Справедливої Росії», що до лівих має таке ж відношення, що й Жиріновський до опозиції. І от нині він заявляє таке: «Я би хотів сказати виключно від свого імені, людини, яка не за владу, а за Росію.. Чи повинна щира громадянськість мати на увазі відмову від своєї країни і захисту співгромадян? Не думаю». І це певний ключ до розуміння позиції всієї цієї групи літераторів.

Прілєпін. З одного боку, він є лідером націонал-більшовицького руху, що постійно критикує існуючий режим; автором роману про героя нашого часу «Санькя», який є нацболом і не словом, а ділом бореться з системою (добре, що на хвилі гучних антиукраїнських заяв Прілєпіна його роман у нас таки деким було прочитано, бо він дійсно важливий і по-своєму парадигматичний для російської літератури останнього десятиліття); був активним учасником маршу Незгодних; підписантом звернення російської опозиції в 2010 році «Путін має піти». Разом із Садулаєвим, до речі, виступав в 2012 році на мітингу за чесні вибори в Петербурзі. А з іншого – запеклий критик «жидо-бандерівців» на Майдані, палкий прибічник «кримської кампанії», той, хто навіть Губарьову спромігся симпатизувати. Тобто режим-то паскудний, але держава ж не може прогнутися під «фашиствующих молодчиков».

Якщо Росія отримує шанс відродити колишню славу (читай – стати повнокровною імперією), тоді на засоби (читай – Путін) нам начхати. Тоталітаризм тут (а не розуміти, що до нього йдеться, вони не можуть) виступає синонімом поновлюваної міці знищенної лібералами в 1990-ті держави. І краще він, краще «сильна Росія», ніж гра в демократичні розшаркування із Заходом і «нова Росія». Самоізоляція може допомогти відродити автентичність (хоч би що це означало) – ось про що також ідеться. Самоізоляція – це шлях до справжньої Росії, в якій жили і творили класики російської літератури. Дуже стара, дуже відома і дуже проблемна теза про те, що лише за таких умов Росія видає на гора геніальні культурні здобутки, бо природа її така і найкраще їй саме в такому стані. Тому «повернення» Криму в цій візії – початок тріумфу. І якщо з Прілєпіним, який воював в Чечні, все зрозуміло, то зрозуміти чеченця Садулаєва, який належить до особистих ворогів Кадирова, вкрай складно.

На очах відбувається цікавезна метаморфоза: ліві, хай навіть нацболи, які так розносять націоналістичний Майдан, перетворюються на таких самих правих радикалів, які кричать у Москві «Росія!» ще затятіше (і до того ж, агресивно), ніж у Києві вигукують «Слава Україні!». Плюс до цього: Прілєпін раптом починає активно говорити про шкоду націоналізму для Росії, киваючи на українські реалії, і закликаючи до «освіченого лівого консерватизму». Типу «з криками «ура!ура!» добре Крим відтягати, але потім треба різко заднього вмикати, аби не загратись». Вигадливо. І розумно.

Та попри це, російський патріотизм, як правило, дуже антикультурний, отаке «відродження Росії» через відродження тоталітаризму, «сильної руки» позитивної культурної динаміки геть не передбачає – моноліт на те й моноліт. Це, до речі, єднає оцю групу загалом сучасних прогресивних авторів (поки вони не починають говорити про Росію й Україну) з отими спілчанськими письменниками, для яких усе сучасне, актуальне і, отже, суперечливе – підрив патріотичних основ.

Чи читати цих авторів? Справа кожного. Моя особиста думка: бойкотувати російські товари слід, бойкотувати російську літературу хай у яких проявах – дурість і недалекоглядність. Якщо комусь муляє їхня «махрова російськість», можна скористатись старою доброю приказкою: «ворога слід знати в обличчя». До того ж позиції мають властивість різко змінюватись, і ейфорія, як уже безліч разів показала історія, довго тривати не може. Шаргунова і Садулаєва можна не читати з тої простої причини, що вони не аж такі великі письменники, добрих текстів там катма. А от Прілєпін – все таки один із найкращих у сучасній російській літературі, і на його новий роман «Обитель» про Соловки 1920-их років, що вийде незабаром, особисто я чекаю.

Ще одне побіжна думка про російський патріотизм правого штибу і російських письменників. Я не аж такий прихильник швидких висновків про схожість російського президента на одного німецького фюрера, і про те, що в Росії конструюється саме специфічний нацизм, а не тоталітаризм більш сталінського штибу. Але ось що бачу: у ВВ нема жодного великого письменника, який би художньо виправдав його режим. Що мається на увазі: у Сталіна був письменник рівня Булгакова з «Майстром і Маргаритою», який давав вождю зрозуміти, що він, Сталін, – це те, що потрібно цій землі, те, що вона заслужила, і митці це розуміють, але їх чіпати не слід, вони ще згодяться і взагалі. Сенс «Майстру і Маргарити» саме такий. Та й сама радянська література 1920-1930-х років (Платонов, Пастернак, Маяковський, Зощенко, Пільняк, Олєша, в Україні – Хвильовий, Семенко, Поліщук, Плужник) засвідчувала величезні потуги нового режиму як каталізатора культурного поля.

Натомість Третій Рейх жодним видатним письменником похвалитись справді не може: всі або виїхали, або залишились і були в підпіллі, або їх просто вбили. Гітлер свого Булгакова мати не міг у принципі (Ріфеншталя до уваги не беремо, то інше мистецтво зі своїми законами). Нацистський Рейх на клітинному рівні відторгав інтелігенцію і особливо письменників: в своїй величі він був банально нецікавий і межево вульгарний. Революція в Росію приходила Месією, а в Німеччину – реваншем за затамовані образи, та й то не революція, а зміна еліт. От я і кажу: не видно ренесансу російської літератури протягом останніх 10 років.. А про реванш ВВ за розпад Союзу як геополітичний програж говорять нині найвдумливіші аналітики. Може, розуміючи це, Прілєпін і починає відігравати назад, акцентувати на «консервативній лівості». Долю інтелігенції і культури в крайніх правих суспільствах він, як людина дуже освічена, знає добре.

***
Хтось спитає – чи читати взагалі російських письменників, без оглядки на типологію і «партійну приналежність», їх – хай навіть «м’яких агентів впливу»? А такі питання лунають. Та вони нерозумні і небезпечні, і відповідь тут лише одна: обов’язково читати, особливо, якщо література хороша. А в Росії такої – Україні на заздрість. Як не крути, як ти не мудруй, а іншої настільки близької нам літератури нема і не буде. Про польську і починати розводитись не слід. Російська література може показати нам і їх, і те, чого ми бачити там не хочемо, і те, чого ми просто не сподівались там побачити. І якоюсь мірою нас самих. Без сумніву, у неї свій шлях, у нас свій, але прискіпливо спостерігати за нею ми приречені. Бачити, які можливості втратили (особливо в 1990-х), на що не спромоглись, а в чому вирвались вперед і де можемо повчити їх. Взагалі, нам треба більше читати російської художньої літератури – в достатніх кількостях і різної. Ми багато чого не розуміємо про них, бо просто нічого сьогоднішнього не читаємо. Так, обов’язково маємо знати блискучу англійську літературу, дуже злободенну американську, все цікавішу польську, але й так занехаювати знання російської ми права не маємо. В Росії, до речі, останні два роки був справдешній бум української літератури, її дуже активно перекладають.

Так, російських літераторів іноді мучать фантомні імперські болі і час від часу вони підпадають під гіпноз ефемерної, але вражаючої величі. Та то дійсно іноді і далеко не з усіма. Ми ж, між іншим, часто параноїдально відшуковуємо за кожною їхньою реплікою про нас тінь хижого двоголового орла. Зуб за зуб. Тим паче, у них попереду величезні виклики, спокуси і безодня можливостей для відчаю – ми, натомість, з під уламків потроху вибираємось.

Їздити туди нам не обов’язково, та й не сильно хочеться – нехай приїздять до нас, бо у них напевно буде ставати все темніше і моторошніше. До якогось моменту. Слід зробити схожий Конгрес за участю і російських, і українських письменників – така ідея і в заяві була задекларована, але ж куди наші зараз поїдуть… І робити їх, такі конгреси, регулярно. І це буде правильно, а головне – корисно. Уявляєте круглий стіл за участі Андруховича, Жадана, Забужко, Винничука, Сорокіна, Уліцької, Бикова, Шишкіна? Або Агеєвої, Гундорової і Еткінда з Дубіним? Щастя.

Страшенно цікаво, хто перший і як напише про нинішні події – а про них обов’язково будуть багато писати і тут, і там. Чи, приміром, набуде розвитку жанр антиутопії: російські літератори могли б опертися в своїх пошуках на першокласний аксьонівський «Острів Крим», а ми – спробувати відійти від абстрактних мельниківско-антиповичівських конструкцій і написати антиутопію злободенну – хоч про себе, хоч про них. І де буде більше пафосу: переможного тут чи пораженського там, а чи навпаки. Одне слово, слідкувати варто.

На кінець запропоную можливу сьогоднішню відправну точку – роман Дмітрія Бикова «Орфографія», першокласний і вкрай актуальний. Про інтелігенцію й імперію, про сценарії співіснування, а чи їх відсутність. Про можливості, що дає імперія, і про ціну, яку неодмінно слід колись буде за це заплатити. І про Крим, елегійний і тривожний. Неможливо сьогоднішній роман. Хоч і написаний десять років тому. Коли імперія зароджувалась.

«Я – за Росію, за цільну і велику Росію, але не за Росію за будь-яку ціну. Краще їй загинути, ніж виродитись».