Непоґвалтована література : перемога й безсилля одної літпремії
- 27 Лют 2014 13:46
- 1,110
- 14 коментарів
Фото з сайту myjulia.ru
Король помер – хай живе король! 2013-й літературний рік своє відбув, починає набирати обертів літературний 2014-й. Але поки це ще не стало надбанням історії літератури, кинемо останній, прощальний погляд на проминулий рік, спробувавши врешті зрозуміти, що там було не так – чи карма найгіршої цифри, а чи ще щось. І поглянемо на це не абияк, а крізь призму (хронологічно) останньої авторитетної премії, що закриває собою підзвітний період.
Одразу зазначу: мені цьогорічний (саме цьогорічний!) «ЛітАкцент року», його підсумки і тенденції вкрай близькі і симпатичні, і завданням буде не стільки прицільне «прокльонокидання» (а це в контексті даної премії, можливо, найулюбленіший жанр людей небайдужих), скільки обґрунтування такої симпатії і солідарності.
Оскільки осердям цієї статті задумано зробити аналіз результатів в категорії «Проза» і «Есеїстика й літературознавство» – тих номінацій, що, на мій скромний погляд, найкраще – особливо цього року! – корелюють між собою, являючи різні боки одної шоколадної медалі, то почну з того, що лишається.
Я, попри те, що маю маленьку доньку, досить посередньо обізнаний з дитячою літературою і тому, певно, і є ти одним «критиком», що утримався від голосування в цій номінації – ну зарано нам іще читати ці книжки. Але найбільше компліментарних відгуків чув таки про книжку Прохаськів, а це, погодьмося, теж сякий-такий показник, і я тут спокійний. От якби палімпсестний Гаврош переміг, я б насторожився, а так – усе нормально.
В «Поезії» мені б догодили всі, окрім Махна. Занадто він, як на мій смак, вторинний і неоригінальний, занадто штучний чи що. Як казав мені колись один професор, підтверджуючи мої туманні інтуїції, «Махно страшенно залежить від поетики Римарука, надто вірно їй слідує». Отже, є така думка. Перемога Лаюка, за якого голосував і я, стала ще одним підтвердженням ваговитості того поетичного капіталу, що ним володіє Мирослав – без сумніву, дуже самобутній і потенційно великий поет, що приємно вирізняється на тлі такої різношерстої «смолоскипівської» тусовки.
Кандитат на «Золоту бульку» в мене був свій, який, на жаль, не переміг. Чого гріха таїти – це Іздрик з його першою (якби ж і останньою…) збіркою поезії «Ю». Правий Андрій Дрозда, пишучи про суть «Бульки», – неспівпадіння очікувань і результату, але не просто очікувань, довільних і суб’єктивних, мовляв, ми тут на роман грубезний чекали, а ви нам есеїстику впарюєте? А очікувань, що ґрунтуються на потенціалі автора, на рівні його попередніх книг. І от навіть попри стільки книжок з ґаджетоцентричними назвами, я все одно, пам’ятаючи «Воццека» і «Леона», продовжую чекати такого ж рівня і вірити в нього. Натомість отримую збірку посередніх, вимучених, хоч і швидко написаних, поезій, що її личить видавати далеко не всім молодим поетам. Правда, з шикарною поліграфією, що втім не перекриває враження від рядків, з якими я цілком тут солідаризуюся: «не долетіло/ і не дійшло/ все що так довго чекали ми/ не докульгало/ не доповзло».
З іншого боку, така збірка Іздрика зайвий раз вказує на давно зрозумілі, але від того не менш симптоматичні речі: «станіславівський феномен» загалом і його найкращі представники зокрема розтратили, хоч як це сумно, рештки колишньої художньої потенції, ідеально втіливши дух фіґлярських і сміливих 1990-их і зламу століть, але геть не змігши запропонувати чогось іншого, чогось нового, для іншого і нового часу. Вкрай прикметно, що близько десятиліття, а то й більше, кістяк феномену в лиці Андруховича, Іздрика і Прохаська не випустив жодного роману, та й взагалі – хоч скількись відчутної прози. Щоб залишись у процесі, треба було знайти нову нішу, якою і стала врешті комбінація з перекладацтва і есеїстки. Та якщо Андрухович зміг повноцінно віднайти себе навіть поза межами художньої літератури, то, приміром, у Прохаська це виходить далеко не завжди. Його «Однієї й тої самої» особисто я страшенно волів би бачити серед номінантів на «Бульку», а не серед переможців премії Шевельова, але про це слід говорити окремо.
Що стосується Сняданко, то й це не велика несподіванка. Коли на початку осені, з наближенням сезону літпремій достойника і близько не було видно, в середовищі критиків все гучніше почали лунати істеричні смішки. І поява роману, та й ще сякого-такого романного обсягу, викликала значне пожвавлення. Трудова міграція, нетрадиційне кохання, авторка, що давно зарекомендувала себе як «міцний середняк», – фаворит намітився миттєво. Але подальше стрімке розчарування полягає навіть не виключно в химерному горизонті очікувань. Закладена безпосередньо в романі художня потуга, що від початку заінтригувала і здивувала, врешті не спрацювала, призвівши до пробуксовування і поламки добре вигаданого, але посередньо сконструйованого прозового механізму.
Тому й так, великі і зовсім небезпідставні очікування перетворюються на розчарування, а подекуди й гнів, що клекоче в горлі і виходить булькою з…ні, не з носа, а просто – булькою розбитих мрій. За якою, думаю, письменники все ж мають приходити, тим самим щорічно оздоровлюючи і без їхніх образ зболений літпроцес. Приходив же Пол Верховен за «Золотою малиною», а там дійсно дають за найгірше, а в «ЛітАкценті» – лише за те, що могло бути значно кращим. Саме тому на «Бульку» й не номінувався письменник надзвичайного працелюбства і послідовності Мирослав Дочинець – які тут можуть бути очікування?? Панове, будьмо розважливими і милосердними.
Тепер переходимо до найцікавішого і дуже проблематичного. І якщо за попередні думки полетить каміння гніву, то тут мусить зійти вогненна лава праведної помсти. Можливо, правила присудження премії варто в наступному році скоригувати, можливо, це треба робити кожного року, апробуючи різні варіанти або й взагалі зробити змінюваність правил конститутивним принципом – чом би й ні? Головне, що цього року формат і принципи голосування дали можливість максимально об’єктивно оцінити літературний рік. 2013-й – дійсно вкрай бідний на хорошу прозу, про першокласну навіть не йдеться. Декілька, до десятка точно, текстів на слабку чи тверду трієчку просто таки вимагали графи «не підтримую жодну книгу». Саме в цьому – перемога премії «ЛітАкцент року»: їй вистачило зухвалості і прозорливості, аби віднайти той механізм голосування, який зміг відобразити цей прикрий факт. Чи радше тенденцію.
Бо для тих, хто хоч якось слідкував останніми роками за книжковим ринком, це жодним чином не здивування, а логічна чи то кульмінація-надір (хотілося б вірити), чи то продовження процесів, які почались давно. Умовна (недо)постмодерністська парадигма – ключове джерело найкращих українських текстів незалежності – навіть на прикладі згадуваного й по вінця талановитого «феномену» вичахла ще на початку нульових. Надходив час повернення до реалізму, до неприкритої сучасності, але бачити цього ніхто не хотів. Будь-що, аби не він – надто вже болісні спогади попередніх 1970-ти, а то й більше років тяжіли (часто не заслужено, але то інше) над цим словом-прокляттям. Інфантильні автобіографії, запізнілі й попросту нецікаві текстуальні ігри, непрофесійні й безпорадні «жанрові» книги – загальний рівень літератури падав стрімко й неуникно. Якесь пожвавлення відбулось близько десятих років, та й то силами давно визнаних «класиків»: «Музей» Забужко, «Ворошиловград» Жадана. Останній якраз був і є чи не єдиним письменником, який з усіх сил намагався і намагається вхопити і закріпити нашу химерну реальність. Й іноді йому майже це вдається. Іноді. Майже.
Що ж не так? Звідкіля несе собачою могилою? Чому письменники не просто не хочуть (бо вже таки хочуть!), але й не можуть дати собі ради з українською сьогоднішньою реальністю? Вдумлива Тетяна Трофименко в своїй важливій статті «В очікуванні на реалізм» поміж причин, чому ніхто не береться за реалізм, називала дві причини: по-перше, всі бояться бути звинуваченими у цьому (згадуваний посттравматичний синдром) і, по-друге, авторам бракує обізнаності в тій реальності, про яку слід писати. З першим майже цілком погоджуюсь – хибне і викривлене квазі-патріотичним вихованням розуміння реалізму багато на кого давить. Друга причина, як на мене, вимагає вкрай суттєвого доповнення: письменники не просто не знають, що писати – тут, думаю, наразі є чимало ідей; головне – вони не знають, як це робити. Камінь, об який розбиваються в кров лоби, – мова. Реальність – це мова. Література – це мова. Мова вирішує все.
Наше взаправду химерне (а де на пострадянському просторі воно інше?) і неможливо-важко-вхоплюване сьогодення ломиться в усі двері і хоче бути висловленим, і саме робота з ним і над ним має бути лакмусовим папірцем для всієї літератури. Якою мовою це робити? Безнадійно нормативним викиднем чи не менш штучним суржиком? І як вхопити і препарувати й так вічно мінливу фактуру реальності, що не має правил навіть в середині своєї нестабільності, якщо головний інструмент – не скальпель, а сокира? 90-ті почались чудово, але закінчились ганебно: почасти витравивши дух «суконності», повернувши численну «питомо українську» лексику і знявши безліч тематичних табу, цей, з дозволу сказати, перезапуск мовних практик зійшов на пси. 2000-ні явно унаочнили продукти такої поверхової роботи, бо з’ясувалось, що не тільки постала «нова суконність», а й розтратилось все те, що було доброго: базові навички розповідати хороші історії і саме чуття мови.
Вхопити і відтворити ту мовну стихію, якої вимагає сьогодення, пройти між Сциллою нормативу і Харибдою суржику, хоч іноді достеменно відповідати на все наростаючі і все більш загрозливі вібрації реальності – це найбільше на сьогодні завдання української літератури, таке, здавалося б, очевидне і давно виконане, але насправді катастрофічно занехаяне і тепер без перебільшення доленосне. Змушувати літературу до крові з вух вслухатися в реальність, без анестезії зрощувати її з нею, дати реальності зґвалтувати літературу – ці завдання треба було виконати ще в 1920-х роках, поки її не зґвалтували в дещо інший і менш плідний спосіб. Потуги були, були навіть досягнення (Плужник, Семенко, Йогансен, почасти Хвильовий, Сосюра), але рівня Пільняка з його «Голодним роком», рівня Платонова з його «Котлованом» і Вєсьолого з його «Росією, кров’ю вмитою» не було нікого. Зрозуміло, різні вихідні дані, різні обставини, імперія-колонія, та прикрості від того не менше.
Перед 1990-ми роками стояли вже зовсім інші цілі, інша велася робота, та в результаті література вийшла з них теж майже незайманою, такою не зовсім юною дівкою, що ще молодиться, але здоров’ям чомусь не пашить. Отой неубієнний романтизм, що він, за висловом Соломії Павличко, є абсолютним «естетичним тупиком», нікуди не дівся. Живий здоровий, рожевощокий, проте література чомусь конає. Конає, бо він нав’язує не лише мовний регістр і тематичний діапазон, а й підпорядковує собі всю структуру і форму, роз’їдаючи все свіже або просто не таке. Тому й проситься така дещо зарізка, хоч по-своєму точна метафора: зґвалтування літератури реальністю, з подальшим заплідненням і навіть любов’ю. Руками літераторів, перепрошую за каламбур. Якщо цього не відбудеться, то тяжкий невроз на тлі вічного дівування перейде в істеричну фазу, не виключено, що з незворотними наслідками. Непоґвалтованою літературу залишати вже ніяк не можна, тим паче що й вона, як в анекдоті, кричить з усіх сил: «Ну візьміть мене, візьміть!». І саме в цьому безсилля премії «ЛітАкцент року» – сама вона цього зробити не може, лише за допомогою критиків має можливість вказати літераторам на неуникну і необхідну «шокову терапію».
Тепер про Бриниха. Розберемося з компліментами і перейдемо до основного: проект «Шидеври» – чудовий і потрібний, абсолютно заслужений в силу оголеної актуальності переможець в своїй категорії, гідна відповідь російському проекту «Літературна матриця», яка вийшла під редакцією Вадима Лєвєнталя і де сучасні російські прозаїки і поети перечитували російську класику ХІХ-ХХ століть, що входить в шкільні програми. Я цілком свідомий того, що суржик як мовний регістр тут далеко не найцікавіше, що є: бринихівські інтерпретації класичних текстів вражають новизною і свіжістю значно більше за подекуди хвацький і дотепний словотвір. Культуртрегерська місія письменника заслуговує на будь-які компліменти – популяризувати ці тексти за допомогою цієї форми прекрасна і благородна ідея. Просто є враження, що найкращий час для цього проекту вже позаду. Уявіть резонанс і розголос від «Шидеврів», якби вони були написані і видані в середині-наприкінці 1990-х! Тоді б це був цілком нонконформістський проект, вибуховий і вкрай корисний. Сьогодні так не видається зовсім, проект доживає своє, а сконає, певно, на других томах – в плані пекучої актуальності. Все, що він міг, він зробив. А головне – ще раз унаочнив давні тяжкі підозри.
Бриниху йдеться про відживлення і воскресіння того, що поховав офіціоз – мовний, ідеологічний, одним словом, ідіотський. І він бере суржик і відповідну йому тональність (хоч і не тільки їх, але їх перш за все) в якості живої води, того, що має зробити його предмет реальнішим або й попросту реальним. Тобто, «новій суконності» він протиставляє саме такий формат, який насправді є не так альтернативною, як іншою крайністю. Тупиковість і обмеженість цього варіанту в остаточному підсумку очевидна, Бриних це розуміє як ніхто. Але з двох зол він обирає менше і на певний час плідніше. Оживити класику по-іншому він не може (чи йому так здається) – і це, власне, та точка, де він з розмаху налітає на проблему мови, що була б адекватна сьогоденню. На мій погляд, значно потрібнішою, бажанішою і просто таки необхіднішою зараз була би книга, де про літературну класику говорилося б не менш цікаво і по-новому, проте нормальною (Нормальною!) мовою. Де б демонструвалася можливість говорити про такі речі легко, захопливо, та головне - без впадання в крайнощі.
Легкість, професійність, віртуозність і нормальність (звичайність!) цілком сумісні, і навіть більше – це найкраща й найорганічніша комбінація з можливих. Писати не так, як Гундорова – я ніжно її люблю, мені важать проблеми її «Транзитної культури», але продертися через певні місця цієї книги просто титанічний труд; але, з іншого боку, це справжнє фахове академічне літературознавство, має бути і таке. А писати, як Дмітрій Биков, коли він намагається – і то успішно! – реанімувати радянських письменників. Бриниху, думаю, це під силу, просто треба переглянути засновки і завдання: беручи точкою відштовхування нудне – і що важливіше – неякісне, непрофесійне, взаправду якесь хохлацьке «літературознавство», письменник потрапляє в пастку. Він вибудовує не цілком нову пропозицію, а пропозицію від супротивного – вибудовує протилежну, але залежну від початкової візію. Де його рятує і на нього грає зовсім не суржик, а його інтерпретаційні і літературно-критичні навички. Бо користатися суржиком – теж капітулювати перед «тут і зараз», які складніші за це. І новий старий романтизм, і бринихівський суржик є тими крайнощами, які просто зіщулюються під тиском радикальності реальності. Хоч бринихівський «винахід» і може попручатися довше й ефективніше.
Так, начебто тріумф на лице, є захват публіки і фан-клуб Падлючча росте, але перемога ця Піррова – оголюється безпорадність, неможливість намацати органічний спосіб говорити про важливе. Спробувати говорити по-новому, бути зубастим (бо нащо тоді ці розмови) і трощити або відновлювати авторитети – таким я бачу майбутнє проекту «ШЕдеври». Проте там не має бути милого суржику великого Доктора – з ним, як з підлітковим протестом, слід прощатися. Прощатися задля іншого, такого, що значно важче піддається намацуванню і втіленню, нонконформізму. Шукати Реальність. І в цих пошуках, якщо нам з вами пощастить, він зустріне й інших наших письменників.
Висновок перший – оптимістичний: «ЛітАкцент року» в усіх сенсах слова відбувся. І це важливо. Висновок другий – не настільки життєствердний: справжня література, літературна діяльність, як і справжня революція, вимагає жертв. Як правило, дуже великих жертв. На превеликий жаль, нашу революцію це не оминуло. Але не менш шкода й через те, що наша література приносити їх не спішить. Цноту береже.
Хай вже приходять ґвалтівники.
Хотілось би почитати великий (в усіх сенсах), реалістичний, написаний сучасною українською мовою роман про реальну Україну. Чи хоча б щось про минуле такого ж калібру. Ах, мрії:)
як на мене, роман Тимофія Гавриліва “Вийди і візьми” відповідає всім названим Вами критеріям
До питаня “якою мовою це робити” – в тій мові правильно “мужчина” чи “мущіна”? ;)
в тій мові правильно “товариш чоловік” або “ей ти, пасажир!”
Товаришу чоловік! я могла би погодитися з багатьма Вашими закидами до суч.укр. романтизму та інфантильності в літературі, якби ж не цей шалений сексизм. люди добрі, чи ж крім дівочої цноти метафор більше немає? боюся, що у цій сліпоті рудиментарного інфантильного романтизму більше, ніж в Іздрика. печально.
Пані Нелю, дуже поважаю Вас як перекладача, але тут смак Вам дещо зраджує. Це від початку замислювалось так, аби оця метафора цнотливості в певний іронічний спосіб відтіняла “цнотливість” самої літератури, те, як про неї часто (традиційно) говорять. Можливо, стилістично я з цим і не зовсім впорався, але не помітити велику міру іронічності тут теж важко.
Пане Євгене, іронія там чи алегорія – вони прозорі. а от мова сексизму, характерна для останніх 20 років українського дискурсу про національне, на жаль, залишається непоміченою, навіть у спробах його деконструкції. і в цьому мені Ваш текст здається симптоматичним. попри те, що, як я вже писала, я готова погодитися з багатьма Вашими думками.
Дак оцей сексизм в розмовах про національне і хотілось певним чином підважити, розхитати доведенням до крайності. тобто перевірити цю риторику на міцність: дещо їй дійсно вдається, дещо категорично ні. шкода, якщо це аж так непомітно.
Горіх і витії душі
Люди понятия не имеют о том, как выбираться из своего
ментального леса. ( … ) Вы говорите о зрелых решениях. В этом лесу возраст не
имеет никакого отношения к индивидуальной способности принимать решения. Здесь
имеет значение только опыт.
Даже дитя малое, если знает путь, проведет вас лучше, чем вы сами, если
заблудитесь. При таких обстоятельствах точнее было б сказать, что это дитя
взрослее вас. ( … ).
Все мы лишь дети перед Богом. Сама жизнь это великая школа, и наши уроки не
кончатся до тех пор, пока мы не осознаем, кем являемся на самом деле
Парамахамса
Йогананда
Трансцендентність душі.
Дети наследуют от
родителей не только внешний облик, но и характер. Среда играет значительную роль,
однако первооснова, с которой начинает свою жизнь ребенок, наследуется им от
его предков.
Ганди, Автобиография.
Високий горіх щось
шептав у проріз часу.
А вона, маленьке породження, тихо сиділа на
причалі суворого життя, бо не вміла сказати, не вміла відіслати вісточку. Тиша
у тиші – резонанс векторів життя.
Так каркали ворони, так
вітер зривав листя і заносив кудись у вирій.
Довгоочікувані
тривоги віків замішали якусь плутанину в обрії дитячого мислення. Думає, що жилаві долоні піднесуть до неба, до обріїв
замку принцеси, замку … А далі? Невже
не розуміє душа, що все вже Є , до того часу , як все вже було, все ще буде.
А ворони
каркають, а птахи несуть, пливуть, доганяють час.
Добігти до…., вийти за, перестрибнути
через.
Так починається
все: вимір доступу до всесильного, колос
голосу із середини, що має можливість
резонувати зі співом віків. До глибини душі душу вимальовують пророки, планида волі, а чи
прокльони, не все так легко. Плоть
прагне. Руки мліють, ноги дерев’яніють, язик одеревіє, а очі німіють на простір
пильними стрілами. Електродинамік. Нуль плюс мінус приділяє плюс. Тіло – це
глек таланту. Чи еталон туманності записує позов? Трансцендентна частина нагадує
про сукупну суспільну одиницю, а маленьке тіло в ньому лише гвинтик. Всі
спізнаємо, загубився гвинтик у механізмі – треба замінити. Бо машина мусить
бути в русі. Сьогодні ти той гвинтик, завтра я, а потім буде він…Так, як ти
танцюєш у світанковому позові мрій, так сонце відкриває перед постаттю свої
дванадцять врат. А пройти їх, ой як складно.
Гіллястий горіх миготів
щось у кроні, тріскотню ламалися руки титана, а вітер промову завів до природи.
Боліло в дитини і серце, і розум. Взивала душа до мами.
Дитина – природа,
образи, обози. Там трохи незвично, зазивно, затишно, бо спокоєм душу голублять.
Маленьке благання великої спроби, смалені сліди великої змоги. Іди і рости, у
вимірі часу, іди і прости всім тим, хто у поза часі. А стримують рухи доби. Не слухай, йди.!
Гігантську постать богині Лади, , щедро
обвивав дикий виноград, а у підніжжі, Терношорського скельного святилища
розкошував запах ладану, мрійно розростався барвінок, кувала зозуля. Вже літо.
Скоро розбредеться біле плем’я по Карпатах. Рознесе безкраїми просторами,
мандруючи світами, маленькі ляльки з білої глини – чадо мрійниці – від
Атлантики до Забайкалля. Бо споконвіків Терношорська
Лада давала світу життя, горіла біополем нації. Прадавня світова енергетична
система штовхала життя, спрямовувала, доводила до пуття.
Перші кроки
- то спротиву життя, другі – надія на вороття, треті – задимлені у трансі
ази майбутнього, четверті диктують сутність всесутнього. П’ятим відкрита
долина бажання. Шостий у нас
за плечима – зітхання. Сьомий –
призначений щиро радіти за зорі , за ясну седмицю, сюїти верховного стража
Брами.
Я замалюю Восьму октаву
– світлу, резонно, синю, порталу до
Всесвіту, Дев’ята – то вистрою Юрія – сили, коли світ радіє, нашої віри
- доробку надміру. Десята святково закличе у день десятинний, де віддано
змусить платити данину, за час, за
життя, за останню годину. Одинадцять
обручів волі сумно дарують твої
видозміни на твою ж таки недолю наложать
тавро віри роки, поки
Дванадцята брама відкриється тому, що вправно пройшов з Першої по Сьому, а потім зумів забезпечити
вихід до сходинок вище, вище, вище. ..
.
Безкінечність натури
Надо ждать иногда
века,чтобы после ухода из жизни одних, вновь появились люди,
Способные уловить нить, оставленную ушедшими.
В.Вернадский
Добігає до долу безмовного
зріла вись у тумані, а дітвак мріє, зріє…
Безкінечність
епохи в тенетах тіла. Що, чого хотіла? База даних закрилась від люду.
Виростає не
вимір, а в пеклі облуди диво дивне, одне у всіх етапах, до сьомої ступені в
трапах малого аероплану. Так, летить Нірвана.
Прорватися крізь перешкоди, що означає знайти нові ходи, нові
завади. Пройти крізь добу, добігти до
обрію долі, змінити заземлений погляд на вигляд небесний. А потім…Життя, що хмаринки,
то гуснуть у висі, то рідко зчиняються срібно сірим найменням. Хмаринки, ви
мрієте бути, …і бити крапчастими стрілами простір.
Експорт натури, доволі
завгари. Застій. Оновлення в тілі душі
застарілої. Виміри сірі. Зродити життя після життя. Ось істина буття. прана
розпростирає крила. Чого хотіла? Без вороття.
Міниться світ. Міняє простір час.
Дитина і простір, дитина і час, дитина й горіх. Чий гріх? Чиє буття? Чиї
життя виповнюють ся у малому тілі?
Незрушна постать заніміла. Стоїть у закутку планети. На допомогу кличе
вітер, воронів аскетів.
Чорний круче, де твоя
родина, де твої діти? Знайди мою долю. Хочу летіти. Злечу я до обрію, до батька
Всесвіту, бо прагну себе відшукати, знайти свої квіти життя. Волаю від болю… Радій,
то життя людських вимірів. Бери, доведи до пуття
Перший щабель. Дао .
Коли несвідомо зазираючи в чужі виміри, порівнюю, віддаляюся, знову відроджуюся,
вже в іншому тілі. Росту, відштовхуюсь від того, що маю, чим володію, що
належить тільки мені.
Другий рівень . Відриваю від всього старого
старе, запозичу нове, вплітаю у сіті оновлені ниті, заарканюю світ. Прориваюсь
до днини, щодня, щогодини.
Третій вивір. Я сам собі світ. Я сам у собі сильний, я всесвіт, я світ, маленька людина. Я сонячна днина. Я – є – я.горчечна
зернина і сповнена днина. Три.
Четвертий ватерпас – Я визначаю, я творю, я хочу, можу, мрію. Я
живу. Тремкими пальцями я виміряю долю,
станцюю де-паде. Забіжу наперед. Я – є, я буде.
П’ятий – я знаю, за
плечима чотири зорі розгорілись, сторони світів відкрилися переді мною. Я
прагну опанувати ті вершини, що височіють перед зором. Я войовник. Пройти
найшвидше, доторкнутися простих голчастих верховіть нової системи, висоти.
Я – Ти.
Шоста частина часу. Гостювання, насиченість достатком. Володію часом, маю сили, маю мрію. Довкола влаштовую
проекції для руху. Я – є. Навколо мене космічний простір. Мені налагодити треба
нелукаві зв’язки:
Я-Я. Вічність. .. тепер заповнена наполовину,
вже можу щось сказати. Світла днина радіє проросту в
життя. Я- Всесвіт – Я буття.
Седмиця.
Сьомий день, неділя. Не надто сили
розганяй, знай: тобі потрібні моці, аби зробити благодійність, облаштувати ще
чиюсь долю, напоумити ще чиїсь душі. І спрямувати в русло правди, В ту річку, що витікає із нових епох. Ти трохи
бог.
Я
– далі.
В планетарні планиди. Кориди,
гармонії, твіди, маленькі закони власних ідей. Інстинкт, інтелект, ілюзії. Лоно
орхідей.
Сидить під горіхом маленька
особа . Горіх щось тріскоче, а вітер локони – закони в русі тіла чада лоскоче:
— Зариюся в
мох, під корінням громила. Там м’яко, там затишно, мило. Там дивне святилище дивних світів. Засну на
хвилинку. Весь світ занімів. Старію. Росту. У світлому обрисі світлих світів
летить білий принц на білім коні. То, певне, Пегас. Сипле перли додолу,
закриває долину блискітками нації. Я у вимірі мого народу. Я там, де було
покоління до мене, я там, де танцюють мої вірні долі, я там, де майбутнє ляскає
щедро в долоні.
Горіх верховіттям гуде.
Вітер суне на землю копилки тих віків, котрі ще не звикли до нинішніх схем.
Нема проблем. Все витрачено, визначено
наперед. Хоча ти не знаєш, чим володієш, що у лаштунках ховаєш. Тепер водніє
планетарна натура. Тепер верховодить зірка Ельдейгейзе . Галактика щирить
восьмий, дев’ятий, десятий виміри.
Перш ніж планету
покине остання стара душа, пройде шість століть Де шосте життя намалює свій спів
у землистому вимірі тисячі. Я бачу
прогрес. Старі душі в новім ладані містяться, що тягне за собою прорив у
юстиції. Маєш право – бо знаєш, бо
вмієш, бо маєш. А далі рік за роком, 6 тисяч років виростає, до 6 мільйонів, коли у зародку
фізичної планети успішно відновився Дух. Аскети твого й мого життя.
Ворони каркають,
розносять життя, забирають, віддають, і знову розтерзують. Але то вони старші
на долі, вони все знають. Ось принесли доповідь про день вчорашній, завтрашніх процесів наповнили ексцесів юного буття.
Якби не ця стаття, то я б і не знала, Євгене, що в тебе маленька донька:) Вітаю і дуже рада за тебе! І стаття, як завжди, гарна, хоч я не з усім згодна (щодо Бриниха, наприклад).
Дякую тобі, Настю! Дуже хочеться побачитись! заразом поговорили б про Бриниха:)
Статтю прочитала кілька днів тому,
але теза про Бринихову мову не відпускала. Бо і з Євгеном погоджуюся, і трохи з Настею))
А нині зранку подумала, що Бринихів суржик трохи нагадує нинішній ленінопад. Мало би бути ще в 90-ті, але не сталося, тому надолужуємо тепер.
І хоч сам цей ленінопад у чомусь абсурдний (конкретно в цей історичний період), він був людям потрібен. Просто щоби перегорнути сторінку і далі вже про це не думати.
Коротше, думаю, що Бринихів суржик був потрібен, щоби, вживаючи Євгенові метафори, позбавити книжкове літературознавство/ критику цноти. А тепер – так, тепер потрібен Биков і ЖЗЛ)
Мені сподобалася стаття. Правда фраза “Надходив час повернення до реалізму, до неприкритої сучасності, але бачити цього ніхто не хотів” і кілька абзаців після неї мене здивували. Звідки такий висновок? Навіщо до нього повертатися?
Що поганого у реалізмі? Практично вся добра література реалістична.