Письменники про мову: Наталка Сняданко і Петро Таращук
- 01 Бер 2013 12:30
- 2,865
- 26 коментарів
«ЛітАкцент» продовжує публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Наталки Сняданко і Петра Таращука. А далі — буде.
Наталка Сняданко:
Насамперед мені важко погодитися з тим, що мова є найсуперечливішим критерієм у визначенні приналежності автора до певної національної культури. А що тоді є менш суперечливим – місце проживання, місце народження, місце смерті? Тоді чому Бруно Шульц не вважається українським письменником, адже жив у Дрогобичі? А Кафка – у Празі. Джозеф Конрад народився у Бердичеві, Йозеф Рот – у Бродах, Бродський помер у Венеції, а Набоков – у Швайцарії і так далі. Письменники мало старалися, аби їхні життєписи вкладалися у зручні геополітичні шухлядки. Жили по різних країнах, творили кількома мовами і продовжують цим займатися досі.
Тому, як на мене, всі критерії для такого визначення щонайменше однаково суперечливі, а найбільш суперечливою є сама спроба обмежувати автора приналежністю лише до однієї національної культури. Чому би просто не перелічувати всі мовно-етнічно-географічні складники, не вишиковуючи їх у якусь ієрархію первинності та вторинності – скажімо, польськомовний автор єврейського походження, який жив і творив на території сучасної України? Чи україномовний автор, який жив на території Російської (як варіант Австро-угорської) імперії? Тоді всі ці непорозуміння вичерпаються самі собою як у випадку класичних, так і сучасних авторів. Адже суперечки стосовно національної приналежності часто виникають або не виникають у цілком схожих ситуаціях. Скажімо, і Гоголь, і Шевченко писали і українською, і російською, жили і на території України, і в Петербурзі, але статус Шевченка як українського письменника ні в кого не викликає сумніву, натомість Гоголеві пощастило значно менше. Чи інший приклад – сучасні російськомовні автори в Україні, яких часто не зараховує до «своїх» ні український, ні російський літпроцес – одні за мовною ознакою, інші – за географічною. Невизначеною є й ситуація сучасних швайцарських письменників, чиї твори французькою, італійською чи німецькою мовами часто не визнають частиною культури Франції, Італії чи Німеччини. Те саме відбувається і з австрійською прозою на території Німеччини чи німецькою та швайцарською на території Австрії.
Будь-яке обмеження, відкидання, остандартнення веде до збіднення. А особливо в літературі. Тож, можливо, роздуми над питанням «як обмежити» варто перевести у площину «а чи варто обмежувати»?
Петро Таращук:
Многомовність чи лінгвоцид?
Унікальність української держава полягає не в тому, що влада, використовуючи державний апарат, привласнює рештки національних багатств і робить усе для краху держави. Захланних і дурних керівників держав не бракувало. Наша влада замахнулася на більше: ліквідацію суверенного народу, який живе в державі, тобто зміну його національної природи, щоб Росії було легше асимілювати нас. Влада позбавляє наш народ національної самобутності й б’є передусім по мові. Принцип відомий: немає мови ― немає народу.
Після успішного запровадження тези про веселку многоцвіту ― Україну як «батьківщину» 130 «народів» ― і «регіональних мов» (власне, російської, щоб кожен знав, чия земля) влада, щоб не дати сформуватись українській політичній нації, й далі нищить нашу мову як засіб об’єднання країни та головний національний ідентифікатор і знайшла на смітнику історії ще один давній винахід.
В обіг пущено нову тезу ― новий гачок для патологічно «толерантної» інтелігенції нації плазунів і слимаків. Виявляється, українську літературу можна творити не однією мовою, а багатьма (як «літературу народів СССР», був колись такий предмет). Тобто твори мадяромовних письменників на Закарпатті ― теж українська література, ідишомовний Шолом-Алейхем ― видатний український письменник. А хіба тільки він писав ідишем? І невже всі, хто писав на нашій землі польською мовою, теж належать до української літератури? Швейцарська література ― окремий випадок, це література територіально (!) ізольованих етнічних громад, які живуть в одній державі. Насправді в нас знову йдеться тільки про російську мову, суспільству накидають думку, що можна бути українським письменником і писати російською. Абсурд. Ми, звичайно, пишаємося, що в нашій країні мали, мають ― і матимуть ― змогу творити представники літератур інших народів, але нашу літературу пишуть українською мовою. А світову літературу ― перекладають українською, натомість влада прагне давати нам духовну поживу з російських рук (щоб знали, хто господар). Гоголь ― не наш, це російський письменник (тому його так популяризують!), який народився і жив в Україні. Ніхто ж не назве Кіплінга індійським письменником. А французів Леклезіо й Марка Леві ― американськими письменниками, хоч обидва живуть у США. Тож і Андрій Курков ― російський письменник, який народився й живе в Україні. Інколи він може виряджатись у патріотичний український кожух, але це фарс, у який, напевне, вірить і він сам, бо годі бути актором чи письменником, не переймаючись щиро зображуваними почуттями. Курков навіть міг би стати довершеним україноманом, ходити з оселедцем, у смушковій шапці й т. ін., але об’єктивно він завжди буде будівничим «руского міра», активним проводирем путінської україновбивчої політики і докладатиме й свій талант до повені російського слова, яка з благословення влади топить Україну.
Підступні балачки про двомовність української літератури ― це замах на українську мову (тепер необов’язкову навіть для «українскіх пісатєлєй»!), ще один етап її ліквідації, лінгвоциду, який Росія здійснює вже не одне сторіччя, проте ще ніколи не мала таких запопадливих поплічників, як теперішня українська влада та інтелігенція, яка підспівує їй.
Читайте також:
Письменники про мову: Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько
Письменники про мову: Остап Сливинський і Андрій Содомора
Письменники про мову: Сергій Жадан і Таня Малярчук
“Підступні балачки про двомовність української літератури ― це замах на українську мову…”
- Правильно каже товариш Таращук: треба нарешті вже пересаджати цих підступних злочинців! Цю п’яту колону! Цих, вибачте на слові, пісатєлєй! Скільки ж нових робочих місць буде створено у в’язницях і таборах! Піднімемо економіку України разом!
(На жаль, “две беды” – не лише в Росії.)
До чого тут пересаджати! По-моєму, у нас і досі садять тільки українців.
Але не треба обманюватися самим і обманювати читачів байками про “російськомовну українську літературу”.
Ключове слоо “досі”?
Не треба називати “байками” те, що вам з ідеологічних причин не подобається.
До чого тут ідеологія? Це інстинкт самозбереження. Якщо ми хочемо вижити й рухатися вперед, ми маємо боротися за збереження своєї ідентичності (впершу чергу через мову), а не розчинятись у старорежимному, відсталому – в світовому сенсі – російському контексті.
PS До речі, чи розуміє Петро Таращук, що його переклад набоковського “Оригіналу Лаури” – це значно більший злочин проти української мови, ніж уся творчість Куркова?
Не знаю про “Оригінал Лаури”, але переклад “Лоліти” справді не дуже вдалий (втратилася або незрозуміла гра слів, яка була присутня в англійському тексті й погано передана самим автором у російському – авторському – перекладі, адже український переклад за волею сина Набокова робився саме з російської), але до чого тут це? Який зв’язок має один переклад з цілою модою – “розбудовувати” українську літературу чужою мовою?
Це ВИ так вважаєте. А мені доводилося чути вельми позитивні відгуки саме про переклад Лаури. Та й зважувати на терезах , щό злочиніше для мови – невдалий (припустімо) переклад чи твори продуктивного російськомовного письменника – якось некоректно.
Так, це Я так вважаю. Бо порівняв оригінал на парних сторінках з перекладом на непарних. Це халтурний переклад, який свідчить про елементарне нерозуміння тексту. На “терезах” цілком можна зважити “негативний піар” від подібних видань.
Людина, що веде щоденник російською, навряд чи має право повчати тут усіх з питань укр. мови з нахабним апломбом, та ще й юродствувати з таким, знаєте, південним запалом. Це ж ваша адреса: h t t p://petro-gulak.livejournal.com/ ?
До теми з мовою: “Киевская рок-группа «Братья Карамазовы» признана лучшей зарубежной группой русского рока по версии VI Национальной музыкальной премии «Чартова дюжина» (Россия).” Коли б їм співалося українською, і премії не було би.
Яка мова, така і премія.
Тоді, виходить, і Андрюша Курков – російський письменник?
Пригадалося, як Путін, ще у першу през. каденцію, заявив, що чєловєк, говорящій на русском язикє, ето наш соотєчєствєннік і ми будє защіщать еґо права, ґде би он не прожівал. Я тоді – зараз же як почула це – враз і назавжди перестала бути російськомовною. Ба більше – перестала читати російськомовну літературу і – нічого катастрофічного зі мною не сталося! Навпаки – остаточно переконалася, що немає на світі красивішої мови, ніж українська.
Як там написав був Кісельов?
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Виходить, Михайло Н-ко, котрий звик ховатися за ніком “Petro Gulak” обмовився: саме з ідеологічних причин йому подобається російська? Я правильно зрозумів?
«Тож і Андрій Курков ― російський письменник».
Ніколи не читав і не збираюся читати Куркова. (Хоча, правда, проглядав «Садовник из Очакова» – тож якусь думку маю про цього автора).
Взагалі, останніх років п’ять читаю художню літературу виключно українською (хоча хотів би ще читати й французькою, але не знаю її), але я не сприймаю того ж Куркова як російського письменника. Це український письменник, який пише якоюсь подобою російської. Назвемо її українська російська мова. Так само як є індійська english, австралійська, південноафриканська…
Це інтуїтивно розуміють навіть люди, далекі від філології.
Андрій Курков, наскільки знаю, після Помаранчевої революції відверто заявив про себе: “Я – український російськомовний письменник”. Російська братія виділила тонну жовчі і записала його в нон-грата.
Забув сказати, що Курков, коли писав “Садовник из Очакова”, сидів в Очакові в центральній бібліотеці і проглядав старі підшивки місцевої газети “Чорноморська зірка”. Виписував діалектні слова, пов’язані з морем, півднем. Ось вам і російський письменник.
Погоджуюся з bourbon в тому, що для письменника важливим (а можливо, визначальним) є рівень ( глибина ) володіння тією чи іншою мовою при тому, що кожна мова – бездонна.
Петре Таращук, браво !!!!! Саме така позиція інтелігента уможливила виживання українського народу упродовж окупаційних століть. Саме такий погляд верстви мислителів забезпечить наше національне майбутнє. Огидно і соромно читати розмірковування пісатєлєй-шмарклежуїв, уражених вірусом холуйської мовної толерантності. Як можна поширювати московитську мову у поголівно суржикоязичному суспільстві, де навіть шкільні та університетські філологи не здатні грамотно висловитися українською мовою ??? Вже мовчу про “біомасу” пролетарського і селянського штибу. Український народ хворий. А ви продовжуєте “поїти” його отрутою.
Щиро дякую Петрові Таращуку за чітку і зрозумілу позицію, нарешті розставлені всі крапки над “і”, погоджуюся з кожним словом і сподіваюсь, і вірю, що українці нарешті припинять ловити самі себе на гачок “двомовності”.
Наші “росмовні” писателі пишуть не російською, а піджн рашн, тож втрапити до російської літератури є шанс лише у дуже небагатьох. Але й українськими вони не є, й не будуть ніколи, бо в них немає розуміння, що таке “українськість”. Можна критикувати когось за окремий переклад чи роман, але це аж ніяк не робить Таращука неправим.
Ой, та братня еРеФія настругає літературних премій імені Донцової і Бушкова і буде нагороджувати все, що пише російською за межами Росії.
“Ты ведь брат мне” (Х/ф “Брат”, 1997)
Так є ж вже такі премії всілякі – конкурс імєні Пушкіна і ще різні. Для соотєчєствєнніков.
1. Курков народився не в Україні, а під Ленінградом.
2. Поняття “українська література” чисто логічно не може дорівнювати поняттю “література України”. І Тарас Шевченко, і Генрик Сенкевич, і Алексіс Ківі потрапляють у поняття “література Російської Імперії”, так само як Іван Франко і купа інших підгабсбурзьких не німецькомовних письменників – у поняття “література Австро-Угорської Імперії”, а Віра Вовк – у поняття “література Федеративної Республіки Бразилія”, перелік можна продовжувати. З другого боку кожен із них є представником, “-ської літератури”.
3. Альфонсо Х (ХІІІ ст.), король Леона та Кастілії, який запровадив практику офіційно-адміністративного вжитку староеспанської мови, написав кілька сотень віршів мовою ґалісійсько-португальською; його художня творчість розглядається в історіях як літератури Еспанії, так і Португалії.
Тобто твори мадяромовних письменників на Закарпатті ― теж українська література, ідишомовний Шолом-Алейхем ― видатний український письменник. А хіба тільки він писав ідишем?
Гоголь ― не наш, це російський письменник (тому його так популяризують!), який народився і жив в Україні.
********************************************
Згоден з паном Петром. Але “наш” Гоголь – то ще квіточки. Що ви скажете про “великого українського письменника Булгакова”? Абсурд!
Максиме, то теж квіточки.
Ягідки – це російська Вікіпедія, де Шевченко проходить як “украинский и русский писатель”, а Сковорода – “русский (на першому місці, sic!) и украинский философ).
Триндець підкрадається непомітно.
А “Вікіпедія” взагалі таким славиться. От що точно неможливо читати без брому, то це “Вікіпедію”.
Поменше пафосу, будь ласка.
Ті, хто говорять російською, не є холуями. Холуями є ті, хто не бажає говорити українською.
+
Підтримую !