Леонід Тендюк: «Песимісти в море не ходять»

Леонід Тендюк – унікальна постать в українській літературі. Досить сказати, що в морській державі Україна – це мало не єдиний відомий мариніст. Його книжки «Одіссея східних морів», «Люди з планети Океан», «Шукачі тайфунів», «Буревісник» виходить у море», «Атол Туамако», «Під крилом альбатроса», «Експедиція «Гондвана», «Смерть в океані» та інші, написані на основі побаченого й пережитого, стали захопливим чтивом для тисячів юнаків і дівчат, які марять морськими подорожами. У 1992 році Леонід Тендюк став лауреатом головної премії дитячих письменників України — імені Лесі Українки, у 2008 році відзначений премією імені В.Сосюри за поезію.

Ми зустрілися з письменником-моряком у його київській квартирі на вулиці Пушкінській, де він мешкає разом із дружиною Елеонорою Пірадовою, народною артисткою України. Привід був серйозний: 3 березня Леонідові Тендюку виповнюється 80 років.

— Пане Леоніде, дуже мало відомостей про Ваше дитинство. Розкажіть, хоча би, ким були Ваші батьки?
— Мама була свинаркою, а батько – конюхом (дитинство Леоніда Тендюка минало в селі Володимирівка під Кіровоградом. — О.Г.). Загинув 9 травня 1945 року у місті Брно – в останній день війни. Там були якісь недобитки  — чи то німці, чи власівці. Батько мав тоді 37 років. Він був гармаш, гармату обслуговував.

— Прикра смерть…А ви пам’ятаєте батька?
— Та трохи пам’ятаю… Щоправда, я його ще й досі трошки недолюблюю. Він мене дуже бив. Брав мою голову між ноги і шмагав. А, може, й треба було, чорт його знає.

— А за що бив?
— Я був дуже неслухняний. Кавуни цупив із баштана. Батько був один час комірником, а ми наштрикували великими гачками кавуни і витягали з комори. При цьому дуже їх псували. Батько мене налушпенить і каже: «Я пожаліюся міліціонеру і тебе заберуть. От штучка!». А я відказую: «Ти сам — велика штучка!». Нас було четверо дітей, я – найстарший.

Якось на хуторі я заліз на дерево, а внизу йшли міліціонери. А я їм згори кричу: «Гей, бандити!» (Сміється).

— То дитинство у Вас було світле чи ні?
— До війни — світле, а потім – ні. Бачив, як власівці зарубали партизана в житі, як повісили нашого дядька.

— На Ваших очах?
— Так. Коли наші наступали, першою увійшла в село розвідка. А якраз Різдво було, всіх вгощали і бідні солдатики перепилися. І  повирізали всіх німців. Але сп’яну пропустили контратаку. Як зараз пам’ятаю: сиджу в бабусиній хаті, виглядаю у вікно. А на санках везуть повно трупів німців, а позаду бредуть полонені червоноармійці. І взяли цих півсотні душ до хати тітки Гнатенчихи. Вона була обставлена кіпцями з очерету. Облили гасом і підпалили. І всі згоріли. Тільки один врятувався: під припічок заліз у капусту. А далі за димом перебіг у копанку і там сидів. Кажуть, що після війни приїжджав.

— Про маму ви нічого не сказали…
— Мама померла недавно: прожила 93 роки. А бабуні, яка жила  на хуторі «Надія», було 113 років. Ми на її сторіччя приїхали із журналістами. Бабуня Марія пішла в комору, дістала величезний бутель самогонки. Каже: «Зараз будемо їсти та пити». Я відмовляюся, а вона: «А я — вип’ю». І три чарочки по 15 грам випила.

А на вигоні біля хати турнік стояв. Дивлюся, що це там фотокореспондент робить? А він узяв ящики з-під мила і каже: «Бабусю, станьте на них і дотягніться до турніка». Я думаю: «Що за чортівщина?». А потім у всіх газетах пішло фото: сторічна бабуся підтягується на турніку. Він, зараза, вирізав з кадру оті ящики і вийшло, що бабця висить. Що тільки не зроблять задля сенсації!

— А мама чим вам запам’яталася?
— Мама була лагідна, м’яка. Я колись, працюючи в «Молоді України», писав нарис про Героя соціалістичної праці  Ганну Ладані із Закарпаття. То вона була геть схожа на маму. Така малюсінька, як горобеня. Мама була гостроязика, розуміла гумор. Уміла тишком, як чорт із мішка, сипонути слівцем. А так мовчала. Мама була велика трудівниця. В’язала снопи на молотарці. Від неї мені передалася лагідність і самоіронія, яка мене рятує, щоби не здуріти у цьому шаленому світі.

— А вчилися добре?
— Препаскудно! По секрету скажу, що ще й досі не знаю таблицю множення. В математиці усе списував. Як я взагалі закінчив школу?.. А от історія, географія, література давалися добре.

— То любили читати в дитинстві?
— Не дуже. Та й не було книжок. Які книжки?! Хіба що «Робінзон Крузо», «Гекльбері Фін», «Швейк». Ми навіть писали на газетах після війни, бо не було паперу.

— А коли вперше з’явилося у Вас зацікавлення словом? Знаю, що починали Ви з поезії…
— Так, писав в основному вірші про дівчат. Ще в школі. Хуліганські такі. До речі, у старших класах я почав вчитися добре. І вступив до Харківського університету, склавши всі предмети, крім німецької мови, на «п’ятірки». А в 1953 році нас перевели до Києва.

— Ви згадали, що працювали журналістом…
— Ні, я був «літрабом». Себто, «літературним работніком». Але в «Молоді України» мене часто посилали у відрядження писати нариси. Тож я чимало наїздився. Пропрацював років шість у редакції і стільки ж відплавав у морі. А далі вже  — на творчих хлібах. Почав книжки писати. (Усміхається).

— А коли визначили для себе, що будете письменником?
— Ой, не знаю… Перечитував нещодавно Мопассана і думаю, що не за ту я справу взявся. Треба було мені щось інше в житті робити. Може, далі моряком бути.

— Але ж Ви самі писали, що моряк тільки до 15 років може плавати, інакше психіка не витримує.
— А для кого потрібна оця моя писанина? Зараз матюки читають, а не літературу…

— Як Ви, степовик, стали мариністом?
— Мені дуже хотілося побачити далекі краї. Одного хлопця з вахти якось запитую: «Чому тебе потягнуло в море?». А той одказує: «Хочу посмотреть тропические острова».

— У радянські часи це була, певно, єдина можливість побачити екзотику…
— Спочатку я хотів податися в море з Одеси. Редактор журналу «Україна»  підписав прохання, щоб мене взяли на судно, яке плавало на Кубу. Але чиновник з органів виявив «пильність»: «А если вы удерете, то кто будет отвечать?». І не пустили!

— А який зі своїх творів вважаєте головним?
— Мабуть, «Атол Туамако» та «Експедиція «Гондвана». «Атол Туамако» вже третій рік набраний лежить у «Веселці». Але директор видавництва несхитний: «Гони монету!». А де ж я її візьму?

— Вас багато друкували у 1970-80-ті роки. Чи задоволені Ви тим, як склалася доля ваших книжок?
— Доля ніби склалася добре. І великими тиражами книжки виходили – 100-150-тисячними. Документальні нариси перекладалися російською. Але все-одно є відчуття, що не за свою справу взявся. Прочитайте Мопассана новелу «Святий Антоній» чи повість «На воді». Боже мій! Ось як треба писати!

— Як вважаєте нині, чи не занадто заідеологізовані ваші повісті?
— Ні. Почнемо хоча б із того, що я ніколи не був членом партії. Хоча в душі — великий матеріаліст. Не вірю ні в Бога, ні в чорта. Всяка містика, екстрасенси – це не для мене.

— Як Вас випускали в плавання, якщо Ви не були комуністом?
— Річ у тому, що я в своїй біографії написав, що мій батько мав зв’язок із партизанським загоном. А це правда. Бо командир партизанського загону Маркітан (справжнє прізвище — Довженко) у нас на печі у закутку переховувався. Батько пішов на фронт у сорок першому. А далі повернувся з полону додому, поки його у 1944-му знову не забрали до армії.

Батько переховував цього Маркітана вдома, а далі відвіз на санках у Нерубаївський ліс. Але  його синів усе одно схопили німці і стратили.

Ці хлопчики із КДБ зупинилися у моїй автобіографії на фразі «зв’язок із партизанами» і вирішили, що я — людина надійна. Ще, певно, відіграло роль те, що Павло Тичина написав про мене своєму другові, відомому мандрівнику Папаніну, який був тоді начальником експедиційних кораблів в Інституті океанології — і мене взяли на дослідницьке судно «Витязь». А перед цим я вже плавав на «Шокальському» і на риболовецькій шхуні – били моржів і тюленів у Беринговому морі.

— А ви коли йшли в море, вже мали думку, що будете писати?
— Ні, йшов поплавати. Я ж простим моряком плавав. Правда, в мене вже тоді вийшла збірка віршів.

— Наскільки презентабельна українська мариністика?
— Мабуть, не дуже. Кілька письменників писали про море: Дмитро Ткач, Костянтин Кудієвський, Іван Гайдаєнко з Одеси. Тепер пишуть Антон Санченко і Микола Яненко. Морська тематика у нас слабо  розроблена. Не доходять руки у хлопців.

— А за що би Ви покритикували свої твори?
— Мабуть, не вистачає якоїсь окриленості, фантазії. Вони дуже заземлені. Я – людина факту. Пишу правду.

— А у Ваші твори не втручалися?
— В одну тільки повість «Останній рейс «Сінтоку-Мару», де йдеться про Курильські острови та Японію, хлопчики із КДБ вносили правки. Може, це пов’язано з тим, що йшлося про прикордонну зону.

— Ви,  я знаю, любите гумор…
— Так, люблю жартувати. Якось у письменницькій поліклініці на повному серйозі сказав хірургові, що хочу, аби мені жабри приробили. Бо мрію, мовляв, на старості оселитися в морі. Так він, бовдур, повірив і написав мені у медичну книжку: «Необхідна консультація психіатра». (Сміється).

— Хто для Вас є авторитетом серед письменників?
— Ви знаєте, я раніше благоговів перед Сосюрою. А тепер читаю його твори і не сприймаю. Мабуть, подорослішав, порозумнішав. А то був як сліпе теля.

— Розкажіть про Вашу творчу кухню.
— Я раніше їздив писати у Піцунду, в Будинок творчості. Два-три місяці–  і привожу звідти повість. Путівка на місяць коштувала сто десять рублів. Я нашкрябував грошей на три путівки і  їхав. Жив в однокімнатному номері. Мені для писання обов’язково треба усамітнитися.

— Ви сказали «нашкрябували»…
— Я незаможно жив. І взагалі я не перебірливий – ні в їжі, ні до випивки. А от до жінок — так. Дружина не дасть збрехати (всміхається).

— Із наших дитячих письменників хто Вам найбільше до вподоби?
— Мені дуже подобаються «Вогник далеку в степу» Григора Тютюнника, «Звук павутинки» Віктора Близнеця, «Первінка» Миколи Вінграновського. Ой хороші!

—А з ким дружили?
— Моїм великим другом був земляк Олесь Жолдак. Також письменник. Писав чудові гумористичні речі, пародії. Сам із Великої Верблюжки на Кіровоградщині, а жив у Києві. Не витримав чоловік порожнечі довкола себе. Кілька років тому залишив плащ на парапеті і пішов у Дніпро. А колись був командиром «катюш» у Сталінграді.

— Не виникає бажання написати мемуари?
— Ні-ні, жодних спогадів. Я не політичний діяч і не генерал у відставці (усміхається). Хоча люблю читати військову мемуаристику. Читаю ось німецьких генералів — Манштейна, Гудеріана (Показує книжки).

— А тема моря Вас уже не цікавить?  Ви в ній розчарувалися?
— Та ні, я взагалі розчарований у всьому.

Нещодавно вийшли мої пародії на відомих і невідомих поетів. Не пригадую, хто з великих сказав: «Мой ум созрел для зла и осужденья». Оце нині про мене.

Хоча за природою я оптиміст. Песимісти в море не ходять. Але в останні роки кудись зник оптимізм.

— Ви з дружиною живете самі?
— Так. У Елеонори є донька від першого шлюбу. Внучку дуже люблю. Але живуть не в Україні. (Зітхає).

— Пане Леоніде, останнє запитання: Ви щаслива людина?
— Думаю, так.

— А чому?
— Бо не даремно прожив життя. Все-таки щось побачив, щось  зробив…

Розмовляв Олександр Гаврош