Василь Слапчук: «…Мир – це латентна глобальна війна»

Василь Слапчук належить до тих нечисленних сучасних письменників, які здобули собі ім’я винятково завдяки текстам. Він не робить промоції книжок, не їздить із презентаційними турами, а до отримання Шевченківської премії (2004 р.) видавався лише у маргінальних видавництвах (так вийшла уся його дотеперішня поезія). Про його розуміння літератури, зокрема прози, про ставлення до власних творів та читачів, про те, над чим працює луцький письменник – це інтерв’ю.

—  Василю, в одній зі своїх рецензій Ви вдаєтеся до такої гри: спершу зітхаєте – мовляв, і що ті нобелівські лауреати собі дозволяють, – а потім, так би мовити, себе поправляєте – все-таки спочатку вони собі це «дозволяли», а вже потім потрапили під приціл Нобелівського комітету. Але я не про Нобеля. Ви, я повинен сказати, теж не дуже поштиво ставитеся до літератури. Один наш трудяга пера ще кілька десятиліть тому казав: «Література – це Храм!», а Ви ото в «Короткій стрілці жіночого годинника» пишете: «Літературна праця нагадує мені проститутку, що вдалася до мастурбації»! Ви можете виправдовуватися, що це не Ваша точка зору, а лише одного з численних героїв, але ж Ви мали усі права (авторитет Шевченківської премії допоміг би) такому героєві-негідникові заткати рота…
— Зауважте, що цю недопустиму аналогію проводить не головний герой, а його приятель, який, можливо, не любить літератури загалом або ж ставиться упереджено до української зокрема. Стосовно того, щоб заткнути негідникові рота: йому опонує мама головного героя.

…Либонь, цілком закономірно тезу «Література – це Храм» інший трудяга пера покрив антитезою, уподібнивши літературу до вбиральні. Гадаю, література надається, аби її використовувати і так і сяк. Якби мене поставили перед вибором, я обрав би Храм. Погодьтеся, приємніше перебувати серед жерців чи ченців, вдихаючи аромат кадіння у Храмі, ніж безвилазно тусуватися, даруйте, із засранцями в громадському клозеті. Одначе не все так однозначно, адже, як відомо, і храм можна перетворити в печеру розбійників, а вбиральні, якщо вірити японському письменникові Танідзакі, бувають облаштовані так, щоб у них можна було відпочивати душею…

— Якщо повернутися до тієї початкової тези – що собі дозволяють лауреати, – то я б хотів, щоб Ви висловилися з приводу того, чи є все-таки якісь обмеження, тобто щось таке, чого прозаїк не має собі дозволяти. Наприклад, не бути пафосним. Не вводити у свій твір значних доз публіцистики. Не поводитися надто вільно з фактами. От чи можна, скажімо, друкувати вигадане інтерв’ю з реальною особою? (Якщо дасте позитивну відповідь, то далі я вже й сам можу за Вас відповідати…☺) Це все я для прикладу кажу, не на підставі Ваших текстів. Мене просто цікавить, чи існують якість обмеження, з Вашої точки зору.
— Безперечно, обмеження існують, але тільки ті, з якими ви рахуєтеся. Нема універсальних правил. Мені здається, прозаїк може дозволити собі все, за що готовий відповідати. У тому числі й вигадані інтерв’ю. Звичайно ж, якщо не боїться, що «реальна особа» притягне його до суду або надає йому по писку. Утім, сучасна мораль та сучасні технології дозволяють трансформувати, з подальшим ретранслюванням, ляпаси по пиці у аплодисменти. Все це – лише форма реклами, якої, як з’ясувалося, письменник також потребує. У мене відсутній список заборон, у своїй практиці я виходжу з думки, що письменникові дозволено все. Однак, як писав апостол Павло, все мені можна, та не все корисне. У своїх діях я керуюся не заборонами, а мотиваціями. Скажімо, епатаж для мене неприйнятний, оскільки подібний спосіб самоутвердження видається мені підлітковим…

— Ви належите до тих літераторів, які уміють писати як просто, так і складно. Чимало Ваших сторінок написано легко, ніби для розваги, але переважно є так, що той «легкопис» (термін Віктора Неборака) вмонтовано у якусь складну, філософську структуру. Через те, мені здається, можуть виникати такі ситуації, що читач, якого, скажімо, цікавить лише сюжет, у певний момент зрозуміє, що його водять за носа (сюжет губиться), а інший читач, який, може, і не проти софістикованого письма, просто не дочитає до тих місць, де стає очевидно, що твір набирає філософських обертонів – цього читача побутові діалоги цікавлять менш за все. Ви, очевидно, усвідомлюєте, що, апелюючи водночас до читачів з різними смаками, ризикуєте…
— Либонь, Ви маєте рацію. Проте у мене нема жодних причин підладжуватися під читача. Я не маю шаленої популярності, яку боявся б утратити, не маю високих гонорарів, яким б дорожив – це два основні важелі, через які читач отримує можливість впливати на письменника, – мої помисли зайняті тільки текстом.

Загалом же до читача я ставлюся як до свого спільника і розраховую на його розуміння. Якщо й існує якесь протистояння, то – між мною і моїм текстом…

— Як Ви пишете? Маю на увазі, як відбувається цей процес написання прози. Бо щодо поезії, то зрозуміло, що приходить якась Муза (випускниця училища муз, як Ви жартуєте у повісті «Глобус України») і тоді все йде так, як вона хоче . А як із прозою: чи Ви ставитеся до прози як до праці – жодного дня без рядка, – чи пишете лише тоді, коли дійсно не можете не писати?
— Ризикую видатися неполіткоректним, однак будь-яке надмірне натхнення у будь-якій справі мене відлякує. Безвідповідально покладатися на натхнення, якщо ти не здатний ним керувати, це самоусування. Для українських письменників особливо характерна потреба сакралізації власних текстів та процесу їх творення, аби в обивателя не склалося враження, що письменник – звичайний канцелярський працівник, який протирає лікті мережачи щось нерозбірливе на папері; письменник бажає видаватися якщо не пророком, то хоча б характерником, волхвом, алхіміком… Звичайно, у творенні тексту присутня якась таїна, оскільки слово не лише знак, що несе певну інформацію, воно наділене метафізичною сутністю.

У слові закладена незбагненна енергія, недарма за Євангелієм Слово покладене в основу всього сущого. Візьмімо тексти молитов, заклинань, інші тексти, що супроводжують ритуали різних священних таїнств, – вони дають підстави думати, що й в основі будь-якого іншого тексту лежать езотеричні задатки. Такого погляду на літературу не варто відкидати, однак перегравати не бажано. Спостереження свідчать, що найбільшим натхненням наділені графомани. Як підмітив Андре Жід, із хороших почуттів народжується погана література. Натхнення – це лише спонука. Воно заставляє письменника творити з відчуттям легкості. Проте існує цілий ряд інших чинників (бажання прославитися, заробити – розцінюються як негативні; позитивні: прославити свій народ, продовжити святу справу Тараса Шевченка, Лесі Українки…), які штовхають людину до письмового столу. Рівень письма залежить від вишколу, а не від натхнення.

— Наскільки чітко уявляєте собі, коли починаєте писати новий твір, що з того вийде? Що є стимулом до того, щоб розпочати – якийсь окремий образ? чи може, відразу виникає «ідея» твору, ціла «концепція»? Наскільки це крутий шлях – від зачину до завершення (маю на увазі повісті, бо з оповіданнями, мабуть, простіше).
— У мене нема якоїсь однієї системи, якої б я дотримувався. Можливо, якби я цю справу поставив на конвеєр, то змушений був би розробляти якусь попередню «проектну документацію», складати план і т. д. Я можу скільки завгодно крутити епізоди в голові, проробляючи варіанти, і отримую від цього задоволення. Окрім «Осені за щокою» та «Клітки для неба», інші мої прозові книги («Сліпий дощ», «Дикі квіти», «Жінка зі снігу») до певної міри випадкові і, як висловився Євген Баран, необов’язкові. Якимсь парадоксальним чином я відкладаю теми, які вважаю для себе головними, і пишу щось, що можна тлумачити (за мультиком) «зарядкою для хвоста». Може, тому, що у мене нема амбіцій написати якусь епохальну річ, і я не ставив перед собою подібного завдання. Радше навпаки, мені кортить написати щось, що російською мовою можна назвати «безделушка».

…Процес писання виглядає так, ніби я не веду героя, а слідую за ним. Проте щойно я відключаюся від цього процесу й відсторонююся, я починаю аналізувати й оцінювати твір за абсолютно раціональними мірками. Кожен твір має безкінечну кількість можливих варіантів розвитку, автор же обирає якийсь один, можливо, не найліпший… Здається, Борхес казав, що найгірша та сторінка, на якій не можна нічого змінити.

— Я так собі думаю, що ця здатність переосмислювати, подивитися з іншого боку пов’язана з почуттям іронії, яке помітне у Вашій творчості. Особливо ж іронічно (чи самоіронічно) Ви трактуєте літературу (у самих літературних текстах). Часто берете собі за головного героя чоловіка, який пише, але подаєте його так, що читач не знає, що саме той писака пише, натомість ми бачимо побутову сторону його життя. Ця межа між літературою і побутом, так мені здається, Вас дуже цікавить. Ваш спосіб закроювати текст теж має іронічне начало. Скажімо, у розділі, в якому, за всіма читацькими очікуваннями – і за назвою, і за логікою завершення попередньої частини твору – мало б розповідатися про війну, Ви розповідаєте про стосунки чоловіка і жінки (це у повісті «Клітка для неба»); подібним чином стосунки чоловіка з жінками витісняють творчість, якої ми чекали від головного героя («Жінка зі снігу»)…
— Справді, нам (мені також) не відомо, що саме ті писаки пишуть. Можливо, це тільки спроба виглядати поважніше, справити на читача враження дешевим коштом. Вони кажуть: «Я також писав», чи: «Я теж пишу», – і чекають, що ми у відповідь здіймемо перед собою руки й скажемо: «О-о-о!» Хоча вони можуть бути хорошими письменниками, яких ми заскочили у час їхнього відриву від виробництва, у момент творчої кризи, через що їм дискомфортно у цьому світі, вони кидаються із однієї крайнощі до іншої, проте складно визначити, чи це творчі метання, чи банальне бажання знайти спокійний куток… Утім, на все це можна подивитися простіше: ці люди просто живуть. Навіть письменник не конче мусить писати, однак жити він повинен. Можна ж написати роман про шахтаря, який не лазить в шахту, або ж лазить туди, коли ми продовжуємо сидіти в барі, де з ним і зустрілися.

Шахтаря легко впізнати за вугільним пилом, що в’ївся йому в лице. А в письменника – пальці віялом (звичка до клавіатури), у консервативних, які пишуть ручкою – три пальці в пучку зібрані, ніби збираються хрест на себе накласти… Іронію можна розглядати як антивірусну програму або вважати її основою імунної системи організму. У цьому випадку іронія працює проти чогось, моя ж іронія, як я її в собі ідентифікую, не протистоїть, а підтримує. Цебто я її розцінюю як конструктивну. Що ж до моєї письменницької логіки, не думаю, що вона така вже парадоксальна. Якщо зранку світило сонце, і ви вийшли з дому без парасолі, а в дорозі вас застав дощ, у цьому нема чогось надприродного, звичайно ж, якщо це не був дощ з родзинок чи солодких льодяників, хоча й такого роду феномени надаються для пояснень. Справа в тому, що я, перейшовши до стосунків чоловіка й жінки, продовжую розповідати про війну, тільки більш вишукану і більш жорстоку… Весь наш мир, яким ми його вибудовуємо, – це латентна глобальна війна.

— Одна з останніх Ваших прозових публікацій – це «Філософія війни». Стилістично цей твір відрізняється від попередніх Ваших творів – на відміну від «Жінки зі снігу», «Клітки для неба» та інших він не дає відчуття художности. Я б назвав це не «романом» чи «уривками з роману», а «дослідженням»…
— …Мені здається, для періоду постмодерної літератури поняття жанру настільки розмите, що навіть Конституцію можна видрукувати, назвавши її романом, тим паче, що тлумачиться вона так само довільно…

— …Але тільки Конституційним судом і тими кнопкодавами, що називають себе «більшістю»…

У «Філософії війни» Ви деміфологізуєте певні аспекти зображення війни – говорите про романтизм та пафосність, яких важко позбутися, про приниження особистости як основний принцип будь-якої армії, про те, що поразка далеко не завжди є гіршим результатом, ніж перемога… Вам не спадало на думку написати наукову роботу про трактування війни у літературі?
— Хороша ідея. Але, як дасть Бог, я нарешті розберуся зі своєю дисертацією, то, гадаю, мене ще не скоро потягне до наукової роботи.

— Як Ви почуваєтеся у рамках дисертаційного стилю? Чи вважаєте той стиль, що домінує у сьогоднішніх дисертаціях, монографіях, оптимальним? Чи помічаєте стилістичну різницю між працями західних літературознавців і вітчизняних?
— Мій намір взятися за цю роботу диктувався у першу чергу бажанням зміни стилю, необхідний був якийсь зсув у способі мислення, щоб вибитися з наїждженої колії… Як читач, а наукової літератури доводиться читати чимало, можу відзначити два моменти: формується щось на зразок наукового арго, яке може призвести до того, що наукові дослідження розумітимуть тільки науковці, окрім зловживанням термінами, впадає в око зумисне ускладнення граматичних конструкцій. Але, як мені здається, страждають цим або молоді науковці, або ті, яким нема чого сказати. Західні літературознавці виглядають більш розкутими, їхнє письмо позначене не холодною монументальністю, а диханням життя, оскільки вони не уникають виявляти особисту присутність у тексті, тоді як у нас автор наявний інкогніто, ховаючись за якимсь невизначеним «ми», ніби він представляє цілу групу компетентних товаришів.

Проте я взявся писати наукову роботу, щоб чогось навчитися, тому моє завдання не вишукувати ґанджі, а акумулювати позитив.

Розмовляв Ігор Котик