Робота сайту здійснюється у співпраці з Центром досліджень сучасної літератури при НаУКМА

Маленький принц Марка Геддона

Марк Геддон. Дивний випадок із собакою вночі // Пер. з англ. Лотта Мейдз. — Львів: Кальварія, 2010
Марк Геддон. Дивний випадок із собакою вночі // Пер. з англ. Лотта Мейдз. — Львів: Кальварія, 2010

Марк Геддон. Дивний випадок із собакою вночі // Пер. з англ. Лотта Мейдз. — Львів: Кальварія, 2010

Нині поява книжки з такою назвою — це щось атавістичне, що нагадує про часи Джерома Клапки Джерома чи Ільфа і Петрова. Назва роману «Дивний випадок із собакою вночі» — химерне поєднання ліричних назв Фіцжеральда із загадковою детективністю деяких оповідань-повістей Селінджера. На початку 2010 року «Кальварія» знову подарувала українському читачеві яскравий твір сучасної британської літератури — переклад «The Curious Incident of the Dog in the Night-time» (2003) — роман Марка Геддона (Mark Haddon), за який він отримав одну з найпрестижніших літературних премій Великої Британії — «Commonwealth Writers’ Prize Overall Best First Book». Можливо, Геддон і не дотягує поки що до літературного п’єдесталу Ієна Мак’юена, проте вже нині він належить до когорти найцікавіших сучасних англійських авторів, які відкривають у світовій літературі абсолютно нові обрії художньої думки.

Здається, що ми в Україні дуже мало знаємо про сучасні романістичні тенденції в літературі Великої Британії, Канади та Сполучених Штатів, позаяк і досі не перекладено такі визначальні романи, як «Think» Дейвіда Лоджа, «Fugitive Pieces» Ен Майклс, «Strangers and Brothers» Ч. П. Сноу, «Galatea 2.2» Ричарда Пауверса тощо. Всі ці романи сповіщають про новий зсув у розвитку англомовної літератури — у просторі художнього тексту відбуваються значні трансформації, пов’язані із проникненням елементів інших систем до площини літературно-художньої естетики.

Роман «Субота» Мак’юена певною мірою також може бути свідченням процесів, коли автор відверто зізнається наприкінці роману, що провів майже рік у лікарні, «беручи уроки» в лондонських нейрохірургів. Або ж можна згадати роман Уельбека «Можливість острова», в якому змальовано можливість віртуального безсмертя майбутніх поколінь, творення пост-гуманістичної раси віртуальних клонів, а водночас і нових форм пост-релігійності.

Подібна інтенція свідчить про прагнення показати в літературному творі те, що належить одночасно і до царини уявного, і до надзвичайно реального. Можна навіть говорити про переосмислення форм мімезису, оскільки «реальноподібність» знову набуває своєї актуальності в сучасній англомовній літературі від США до Австралії, від Великої Британії до Нової Зеландії. Таким чином, роман Марка Геддона також не є винятком. У ньому витворено особливе філософське поєднання з досі непоєднуваних тем, через яке подано спробу переосмислити категорії маргінального та центрального, нормального й ненормального.

Роман написано з доволі цікавої точки зору — він імені  п’ятнадцятирічного хлопця Крістофера Джона (Christopher John Francis Boone), який розповідає про своє загадково-містичне розслідування. З одного боку, роман вибудовує ту літературну традицію, що в англомовній літературі починається від Мелвілла. Детектив і містику (роман-загадка, mystery) поєднано в одному симбіотичному утворенні. Проте, з іншого боку, роман Геддона щось значно інше в історії розвитку англомовної літератури.  По-перше, наратор — людина, яка страждає на аутизм. І хоча переважна більшість критиків говорять про те, що вперше в історії світової літератури ми маємо головного суб’єкта — людину, хвору на аутизм, проте не варто забувати про «Шум і шал» Фолкнера, в якому один із розділів цієї монументальної історії також написано з позиції хворої свідомості. Зрештою, письмо Достоєвського, як показують сучасні дослідження, — це письмо епілептика, що також має свою особливу природу «напливів», зумовлену психічною хворобою.

Геддон повертається до цієї традиції, щоб показати, як бачить світ хвора людина. Але хвороба аж ніяк не робить Крістофера меншовартісним у суспільстві, радше, навпаки, допомагає йому вижити. Інакшість персонажа переосмислюється — Крістофер постає людиною нової філософії, нової релігійної чуттєвості, нової раціональності. Отже, апріорно світ роману — це світ із позиції «аутсайдера», який протягом усього твору доводить, що насправді він не є людиною на узбіччі суспільства. Натомість «нормальні люди» постають химерними, їхні життя плутані й загадкові.

Одразу скажу, що ця тема видається навіть трохи педальованою, соціально заангажованою. Книжка передовсім виконує роль «соціального замовлення», соціальної реклами, в якій «інші» діти мають поставати нічим не гіршими від нас. Проте «аутична нарація» — феномен, погодьтеся, неприродний. Вона дає можливість звернутися до некласичної раціональності, в якій не працюють ані аристотелівські, ані кантіанські категорії. Маємо, радше, явлення некласичних категорій (скажімо, випадковості, емерджентності тощо).

Крістофер — жертва саме таких некласичних (із класичного боку) категорій буття. Інтрига в романі починається з того, що сусідка знаходить Крістофера поряд із тілом свого пуделя, прохромленого садовими вилами. Хлопець не може довести, що це не його провина, позаяк його мова аж ніяк не працює за принципом «ключ-замок». Отже, «інші» (звичайні люди) не можуть його зрозуміти, не можуть відчувати, чи обманює він, чи каже правду. А він відмовляється розуміти їхню метафоричну мову й незрозумілі емоційні реакції. Тому й стається конфлікт із представником поліції, який розпитує Крістофера, намагаючись переконати хлопця, що саме той убив пса. Крістофер не розуміє логіки поліцейського, для героя мова метафор, а також людська міміка — це хибні мови, які заважають людям порозумітися.

У цьому плані Геддон майстерно показує свою обізнаність із тим, як люди, хворі на аутизм, сприймають світ і які комунікативні проблеми вони відчувають. Нарація в романі видається ніби спрощеною, схематизованою, часом зібганою. Ми не знайдемо в цій книжці плавних переходів між розділами чи красивих описів психологізованої природи у стилі Барікко чи Памука. Тому може скластися враження, що роман постає прикладом конструкторської невідшліфованої роботи — в ньому видно шви і гвіздки. Але все це орієнтовано на те, щоб співвіднести мову роману з мовою головного героя, який розповідає нам цю заплутану історію про вбивство пуделя. Роман про дитину адресовано передовсім батькам, які мають у цьому художньому образі побачити образ реальний — отже, як було зазначено вище, маємо новітнє повернення до мімезису.

Книжка містить надзвичайно цікаві ілюстрації, які допомагають описати внутрішній стан Крістофера, правила гри в його внутрішньому світі. Так, на сторінках, де йдеться про міміку та метафори, маємо також зображення «смайликів». Це допомагає й читачеві, подивившись на малюнок, пристати на позицію, що справді досить непросто гранично точно провести лінію між різними емоційними станами людини. Або ж маємо ілюстрації до математичних задач, які весь час розв’язує Крістофер, послуговуючись теоріями ймовірності або основами матаналізу. Все це крок за кроком підводить нас до фінальної думки роману, що ставить під сумнів питання про те, хто все ж таки є хворим у нашому житті: ми (збірний образ усіх цих описаних у романі сусідів, поліціантів, продавців, батьків…) чи Крістофер (який має свою систему поглядів на світ, яка інакша, ніж наша світоглядна система, але яка часом видається значно надійнішою; зрештою, саме це допомагає головному герою розв’язати ребус життя).

Роман Марка Геддона в чомусь нагадує безсмертного «Маленького принца» Антуана де Сент Екзюпері. Нагадує у своїй дивній, незвичній нарації, у виборі головного героя, який також перебуває у просторі власних світів-планет, у використанні малюнків, які допомагають увиразнити внутрішній світ Крістофера (пригадуєте дивовижного удава Екзюпері на перших сторінках?). «Дивний випадок із собакою вночі» — книжка, адресована передовсім нам, дорослим, а не дітям, які просто не сприймуть такої «неправильної» оповідної моделі. В одному інтерв’ю сам Геддон зізнався, що був украй здивований, коли його видавець запропонував позиціонувати цю книжку як таку, що написана і для дітей, і для дорослих. Це здивування автора можна пояснити: книжка написана для батьків, які у своїх родинах мають подібних Крістоферів, не таких, як інші діти. Батьки не завжди розуміють своїх дітей, схильних до самотності, самозаглиблення, незрозумілих випадків агресії, злості, дивакуватих учинків… Такі діти стають жертвами у правильному раціональному світі: батьки та неуважні вчителі прагнуть «підігнати» таких дітей під норми (прокрустове ложе) раціональної реальності, в чому полягає найбільша небезпека.

Але Крістофер у романі — це, радше, дитина-індиго. Він має свою філософію життя, що не просто відтворює філософію людини, яка страждає на аутизм. Хвороба в романі описана як цілковита перевага. Так, Крістофер надто вразливий і неврівноважений, він може заходитися від крику, коли щось починає йти інакше, коли він чогось боїться. Але ж це, з іншого боку, вияв іншої чуттєвості, до якої ми просто не звикли. Хлопець зосереджений на дрібницях, він ненавидить, коли хтось наводить лад у його житті. Але ж це переосмислена інтенція Маленького Принца, який щоранку сам обходить свою планету, щоб привітатися з усіма. Оповідь і свідомість Крістофера дуже тісно переплелися у книжці: передовсім на рівні її структурування. Кожен розділ має свій номер, але нумерація тут не порядкова, власне, не зовсім порядкова… В розділах використано лише прості цифри (тобто такі, якщо хтось забув, які діляться без залишку лише на себе та на одиницю). У філософії хлопця саме прості числа найкращі, бо вони «не обманюють». Зрештою, числа в романі — то не просто величини, а психологізовані форми об’єктивованої реальності. Вони ніколи не обманюють, як ніколи не обманюють тварини (наприклад, собаки; Крістофер також має домашнього  пацюка), а от психіка «нормальних» людей зазвичай ніколи не є простою, з людської поведінки неможливо встановити, що насправді думає людина, оскільки прихований намір і вимовлене слово — дві різні площини, що можуть не перетинатися. І Крістофер це усвідомлює.

Він — дитина-індиго, дитина-математик. Крістофер має за головну мету у своєму житті — найкраще скласти іспит із математики найвищого рівня. Він — людина, схильна до педантизму, але в житті це, безперечно, допомагає. Коли він починає власне розслідування, то постає детективом, дуже уважним до дрібниць, людною з філософією життєвого антикваризму. В цьому закладено й одвічну гармонію природи: якщо людині бракує чогось, то вона обов’язково перекриє цю нестачу чимось іншим. Історія з Крістофером вражає математичним підґрунтям: читаючи книжку, ми весь час змушені перериватися на те, щоб розв’язати математичні головокрути. Математика — стиль життя головного героя. Навіть його розслідування побудоване на цілковито логічних кроках: намалювати уявну мапу всіх сусідів, проаналізувати, до кого з них безпечно заходити (бо ж над дитиною тяжіє батьківський диктат: із тим говорити можна, а до тих заходити ні, бо вони наркомани). Далі — розпочати свої візити. В образі Крістофера поєднано, здається, Еркюля Пуаро, Міс Марпл і Джона Ватсона (який, зрештою, і має зафіксувати на папері для нащадків усі заплутані справи Шерлока Холмса). Але також і Маленького Принца, який у романі постає в переплетінні соціальних головкрутів, які пояснити значно важче. Не буду переказувати всю фабулу, але зазначу, що, крім детективної історії про пуделя, ми матимемо й детектив, пов’язаний із життям самого Крістофера, зокрема із загадковим зникненням його матері, яка, як ми дізнаємося на початку роману, померла кілька років тому. Аж раптом хлопець знаходить у батьковій шухляді дивні листи, написані почерком його мами…

Математика потрібна Крістоферу, щоб вижити; це чи не єдиний спосіб очистити свідомість від численних привидів та ідолів. Головний персонаж утілює уявлення про нову релігійність, як і сам Марк Геддон, який в одному інтерв’ю зізнався, що він «атеїст із релігійним стилем». Крістофер не вірить у життя після смерті, не вірить у Бога, весь час артикулює «апокаліптичні» твердження, базовані на знаннях із фізики та астрономії (про розширення Всесвіту й матерії, яке з часом перейде у стан звуження, отже, всі зірки, які наразі віддаляються, почнуть знову зближуватися й почнеться кінець світу, хоч людство загине ще до того часу Ч).

Але разом із тим не можна сказати, що цьому хлопцеві поняття віри взагалі не властиве. Він має в голові свої забобони й химери: так, їдучи в автобусі до школи, він  рахує, скільки машин і якого кольору йому трапляться. Від цього залежить, чи буде день поганим, чи ні. Натомість у великому місті ця забобонність втрачає сенс, позаяк машин там — незліченна кількість. Ця деталь на математичному рівні говорить про те, що свідомість може працювати за «власними законами» (уявними чи реальними) лише в обмеженому просторі. Коли ж людина потрапляє в простір із потенційно безконечною кількістю об’єктів, то вона починає жити за принципами випадковості і законами необмеженого простору. В цьому математичний парадокс — із певної межі людина втрачає зв’язок зі світом математики. А з цього, у свою чергу, випливають і численні загадки в сучасній математичній теорії, також озвучені у книжці: скажімо, чи існує найбільше просте число (яке буде ділитися лише на себе та на одиницю), чи можна написати формулу, щоб визначити: наступне число — просте чи складне. На ще серйознішому рівні все це спрямовує нас аж до рівня теореми Ферма. Крістофер — це, безперечно, «прогностичний персонаж», образ людини майбутнього. Єдине, з чим можна полемізувати у книжці, так це зі змалюванням теорії космічного Вибуху. Сучасні концепції супер-струн доводять, що такого Вибуху могло й не бути, а матерія під час граничного звуження просто переходить в інший стан, у якому працюють протилежні закони, ніж у стані до звуження.

Таким чином, книжка Марка Геддона «Дивний випадок із собакою вночі» — зовсім не дитяча, хоч її головний персонаж — п’ятнадцятирічний хлопець Крістофер. Навіть саме ім’я невипадкове — фактично маємо назву для того, хто «переніс Христа» (так прочитується грецькою ім’я героя). Ця біблійна легенда експліцитно озвучена в романі. Головний герой усе одно пов’язаний із темами релігійного буття, тільки він прагне здійснити «деконструкцію» релігійного знання, звільнити його від химер. Можливо, в цьому жесті прочитується прагнення сучасного світу пояснити з позицій науки існування Бога (зокрема, в площині нейрофізіології)?

«Дивний випадок із собакою вночі» — книжка, яка постає на перетині філософі та релігійної епістемології, естетики та етики, психології та патології, соціальної антропології та теорії комунікації… В будь-якому разі, авторові вдалося знайти ключ до нового читача. І цей ключ засвідчує, що ми все далі віддаляємося від постмодерної площини. Не можна говорити про постмодерн із акцентованим тяжінням до мімезису, коли автор протягом року прагне наблизитися до таємниць нейрохірургії, щоб реальноподібно зобразити свого персонажа (як у «Суботі» Мак’юена), або ж коли автор переносить у центр уваги закони розвитку аутичної дитячої свідомості, як у цьому разі з книжкою Геддона. Залишається вірити, що ця історія знайде свій ключ і до українського читача, а також допоможе нам краще розуміти тих, хто не такі, як ми. Можливо, саме вони — люди майбутнього, а от у наших стосунках і думках іще потрібно навести справжній лад на засадах іншої раціональності.

3 коментарі
  1. lovekraft коментує:

    досі не перекладено такі визначальні романи, як «Think» Дейвіда Лоджа, «Fugitive Pieces» Ен Майклс, «Strangers and Brothers» Ч. П. Сноу, «Galatea 2.2» Ричарда Пауверса тощо

    Та багато чого не перекладено!.. Але перш ніж давати рекомендації перекладачам, треба знати, що ви рекомендуєте. Роман Д. Лоджа має назву “Thinks …” (саме так, а не “Think”, і, до речі, є не найкращим у його доробку), а “Strangers and Brothers” Сноу – це взагалі-то не роман, а назва циклу близько десяти романів, про що ніби-то мають знати усі студенти.

    Тепер питання по темі. Чи пише автор роману, що головний герой – “дитя-індиго” чи це натяжка рецензента? Адже сенсаційні відкриття про дивовижних “дітей-індиго” вже давно визнані в науковому світі як шарлатанські й популістичні.

  2. drozdovskyi коментує:

    1) Так, звичайцно, що “Thinks”. Проста обдруківка, не бачу, з чого робити трагедію.

    2) “Адже сенсаційні відкриття про дивовижних “дітей-індиго” вже давно визнані в науковому світі як шарлатанські й популістичні”. Ну що тут іще скажеш?
    Ха-ха-ха
    :lol:

Відповідь на допис lovekraft

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2016. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш