Не-мода на патріотизм?

У найновішому творі Романа Іваничука «Домороси» («Кур’єр Кривбасу», №№ 242, 243) можна вичитати такий діалог між головними персонажами, критиком Лідою та літератором Ігорем: «А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитися, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією: то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилося в нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?» – «Не розпачай, моя дорога… Тобі напевно доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідусю…»

Деякі новітні теоретики реагують на такі сентенції з фуком. Мовляв, література ніяка не зброя, а чиста насолода. А ви, дядечки, ідіть собі зі своєю «зброєю» подалі… У цих суперечках, яких наслухалися ми останнім часом чимало, вихолощується суть питання. Деколи нинішні естети не розуміють, про що мова. Ламаються списи навколо модерних літературних форм, призначення літератури. А йдеться ж про ДУХ сучасного мистецтва слова.

Перший національний телеканал нещодавно подавав виступ Ліни Костенко на її ювілейному вечорі. Пояснюючи довге творче мовчання, певну «неконтактність» із читачами, поетеса назвала причину: безпардонно-недбале ставлення сучасної молоді до здобутків української літератури попередніх десятиліть, грубість та неморальність їхніх учинків та слів, зокрема, й непатріотизм (слова інші, але суть така). Це сказала видатна письменниця, якій будь-яка особа з адекватним мисленням не зможе закинути якоїсь невиразності у творах чи стосунках із владами.

Напевне, не слід відгороджуватися від цієї проблематики, якщо вже її порушують мистці рівня Л. Костенко та Р. Іваничука. Пробуючи розібратися, треба, на мій погляд, найперше розрізняти чинники об’єктивні та штучно генеровані. Можна собі уявити, що говорять на цю тему молоді спеціалісти, підприємці, військові, сім’ї без житла, просто хлопці та дівчата з найдемократичніших верств. Тут марно закликати до розрізняння понять країни та держави, до розуміння оплаченої життями мільйонів українців нашої незалежності. Так було і є: люди шкірою відчувають, яка у них влада і які можливості…

Пригадую, мій колишній учитель співів Антон Пантелеймонович Гак вважав себе самодіяльним композитором і складав такі твори: «Там де Буг гомонить поміж травами, котить хвилі між нив та дібров, рідну партію піснею славимо, шлемо їй невгасиму любов». Ситуація тоді визначалася в народі так: «Вступай у партію – тільки й проживеш». Якби нині високі наші політики подбали про добробут народу, то, можливо, й непотрібно було додатково порушувати тему патріотизму. Не так воно, на жаль, в Україні. Виснажений безробіттям громадянин здебільшого не задумується над відмінністю між  державою і країною… Але ж письменники мають про це знати? Особливо – критики, які навіюють розуміння і письменникам, і читачам.

Здається, українська інтелігенція випрацювала вже достатній імунітет до ламентацій відвертих бузин, які тирлуються здебільшого в російськомовних газетах і журналах. Проте не-моду на патріотизм деколи успішно збуджують ті, хто у творчості наче й не цурається українського (мови, наприклад; правда, саме за неоковирним мовленням їх якраз і можна впізнати), але на українство мають дуже специфічні погляди. Їхнє писання може призводити до помітного бродіння умів. Ось читаю число 3-тє за цей рік (2010. – Ред.) «Української літературної газети». Про те, що було, розповідають Ольга Дубовик та колишній політв’язень Анатолій Шевчук у розмові «Уже кілька років не пишу. Нащо себе силувати?», Роман Горак у статті «Під батогами та шпіцрутенами» – про переслідуваного компартійним режимом поета Ярослава Павуляка, Євген Концевич у нарисі «Щедротний паростку могутнього коріння!» – про драматичну долю Бориса Тена та його роду, Галина Тарасюк у новелі «Устелила б вулицю квітами» – про глибоке безправ’я простої людини за компартійного режиму. З подібних передісторій виросло й сьогодення. Про нього йдеться у статті редактора Михайла Сидоржевського «Український вибір – 2010.     Дежавю»: «Ми знову, як у добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, – на роздоріжжі…»! Володимир Коскін, приступаючи до розмови з Павлом Вольвачем «Ми  маємо повне право на майбутнє», нагадав, що в романі його візаві «Кляса» розповідається «про епоху людської розгубленості, про те, що в нестерпних умовах безгрошів’я, безперспективності, відсутності орієнтирів, денаціоналізованості, криміногенності найголовніше – зберегти «квітку душі». Роман Дідула в матеріалі «Неповторний сміх Олега Чорногуза» аналізує новий роман письменника «Ремезове болото»: «Розгул олігархічних кланів, вбивства, обман на кожному кроці, дике хабарництво – усе це ремезове болото». Перелік прикмет нинішньої дійсності завершує Борис Олійник у поемі «Дві Тисячі Тринадцять»: «бомжі у кайфі наркоти», «юна мати На продаж виставля своє дитя», «авган безногий… погрожував у всесвіт кулаком», нарешті – «Хохли, нап’явши під народ личину, На вибори, як на торги, ішли».

Це число газети для мене – як ознака часу. Є оце все, що я назвав, але є й ОТЕ. Є в цьому ж 3-му числі ще один матеріал. Ігор Бондар-Терещенко в дописі «Бити не можна цензурувати» малює свій перелік «нещасть». Переслідують Олеся Ульяненка за неморальність, каже він, це недобре. А журналіста з однорідним прізвищем, Анатолія Ульянова, якось поштурхали, бо не згоден з «українською» (узято в лапки  автором) мораллю, мораллю насправді «куркульською» (визначення А. Ульянова).

Народний депутат Олесь Доній та об’єднання «Остання барикада» утворили Громадську комісію з питань захисту суспільної моралі (о вже ця мораль!). І. Бондар-Терещенко називає комісію «пародійною». Пана-критика важко зрозуміти. І Ульянов, і Доній виступають за мораль. Першого він підтримує, другого – ні. Ага, виходить, у цих добродіїв моралі різні. Одна – це свобода без меж, друга – обмежена. А І. Бондар-Терещенко бажає такої свободи, такої… що й годі уявити якої (я, наприклад, так і не втямив)! А свободі не дають до кінця розвинутися «націоналістично стурбовані громадяни, об’єднуючись у бригади самооборони». Це, напевне, саме вони «Сергієві Жадану вгатили пляшкою по голові в одному з київських туалетів. За те, мовляв, що відверто глузує і знущається у своїх творах з тих самих святинь національної духовності». Вони ж, «представники ображеної національної моралі побили редактора «Столичных новостей» за те, що друкує пасквілі на героїчну діяльність ОУН-УПА…». А на львівському Форумі видавців «закидали помідорами й облили майонезом директора видавництва «Критика» Андрія Мокроусова… Сталося це під час презентації видавництвом «Критика» гей-лесбі-антології «120 сторінок Содому»…

Та-ак, справді можна заплакати. Якби не читав попереднього, подумав би: все, таки дожилися до української диктатури. Військові керівники української революції – Змієнко, Болбочан, Капустянський, Петрів, Тютюнник – якимось дивом реінкарнувалися в наш час, утворили військову хунту, по вулицях міст ходять загони української золотої молоді і не дають жити А. Ульянову, С. Жадану, редакторам різних «Новостей», мислителям від «Критики» та І. Бондарю-Терещенку і їхнім друзям. Жах!.. Читаю інші статті – ба ні, як були українці у перегнутому стані «на нашій не своїй землі», так, на жаль, у ньому й залишаються.

Отже, як бачимо, є вболівання і вболівання. Я не є прихильником дрібного та великого хуліганства чи насильства. Лише з подивом відкриваю, що співіснують у нас літератори першого ряду і другого ряду. Перші пишуть правду про життя українців. Другі гнуть свою лінію – як би про тих українців сказати щось неприємне. Одні й другі мають своїх прихильників. Однодумці «других», скажімо, на сайті «ЛітАкцент» час від часу у коментарях шикають на авторів: забагато паф-ф-фосу!.. Для них незабаром просто вимовлене слово «Україна» буде «пафосом».

На закінчення, братове громадяни, хочу сказати так. Нам, коли ведемо розмову про свою країну, нема чого аж так дуже озиратися на всі боки, зважувати: чи не дуже тепло у якомусь місці висловилися, чи десь, борони Боже, пафос не пробився. Не поспішаймо кліпати очима. Нехай кліпає той «м’який» українофоб-ліберал чи відвертий провокатор, помічник «дядьків отечества чужого», що його ми тактовно, або як вийде (відповідно до випадку) обов’язково поставимо на місце…

Сподіваюсь, усім зрозуміло, що я – не про вуличні стосунки. Я про писання, шановні, про писання.

11 коментарів
  1. Panas коментує:

    До речі, пане Суховецький, хотів спитати – чи добре Вам живеться на премії за книжки, яких ніхто не читає?

  2. Mykola S. коментує:

    Що, Панасе, зачепило? Ти з отих, “других”? Сам винен. Роби добре, то не сидітимеш у сливах.
    Спасибі за відгук. Він свідчить, що не даремне я складав цей допис.

  3. Panas коментує:

    30 своїх срібряників Ти вже заслужив. Але Тобі, як прислужнику Сатани, радіти тільки на цій Землі. Або Ти атеїст? Ще з радянських часів?

    • Mykola S. коментує:

      Див. попередню відповідь. Прощавай.

      • Panas коментує:

        Ти такий ледащий, що навіть слово “дивись” не можеш написати повністю. Такі в тебе і твори, пане “перший”. Чи “третій”?

  4. filin коментує:

    Гидко дивитися, як усілякі невдахи під впливом лютих заздрощів поливають брудом знаних майстрів. Причому бруд вони знаходять в артезіанських джерелах…

    Пане Миколо, не зважайте! Просто продовжуйте творити так, як творили досі. А таким як Панас раджу піти на всі чотири боки.

  5. Panas коментує:

    Та пішов ти сам на всі чотири боки! Суховецький – графоман, якому держава у власних інтересах платить за те, що він пише українською, хоча ніхто його не знає і не читає. Причому платять йому грошами простих платників податків. Такі як я (і, вочевидь, Ви, Філін) мають працювати заради того, щоб якийсь Суховецький отримував наші гроші і гарно жив лише тому, що він цілком слідує за течією державної політики (і слідував як у радянські часи, так і зараз). Так що Ваші артезіанські джерела – це лише ширма, за якою старанно ховають велику калюжу.

  6. Panas коментує:

    Недовго тобі залишилося – новій владі не потрібні такі кон`юктурщики-патріоти як ти. Недаремно Віктор Федорович став Президентом. Так що поки можеш радіти, але ми знаємо, де ти живеш. І запам`ятай: ми – з тих, других!

  7. ukrainec коментує:

    Солідарний з автором статті. Тема дуже актуальна і потребує вона ширшої зваженої полеміки, навіть серії громадських слухань і антології публікацій різних точок зору. Звичайно ж не заргументацією паноса, чи бузини. Спробую присилувати себе почитат ще щось Жадана, крім того, що вже…, щоб зрозуміти творчу логіку і аргументи одного з яскравих представників. Правду кажучи, второпати сучасну розстановку сил і переконань по поколіннях є досить важко. Бо історично доказано, що завжди нагору випливає легковажне, сміття, шумовиння, піна – усе поверхове, на дно осідає золото і подонки, але у глибині не метушливо і малопомітно рухається і зростає велика риба. Води ж бо наші мутні. Ясно, що великій рибі потрібна глибина, простір, добра їжа, кисень і чиста вода. Тому велика риба завжди патріот свого ставка, ріки, океану. Сподіваюся, що вже росте така риба, таке дерево, така людина, такий українець.

  8. Mykola S. коментує:

    ukrainec. Розумієте, на цьому ж таки сайті читаю матеріали про письменників Умберто Еко, Джона Апдайка. Вичитую щось типу: “Патріотичний запал Апдайк зберігає за всіх обставин, хоча й належить не до апологетів усього американського, а до естетів-аналітиків життя рідної країни”; “… Роман Еко – це не тільки популярний, але й політичний роман…”
    Читаю і не дивуюся. Письменник совісний, з діткливою душею не може бути підкреслено байдужим до того, як організовується життя у районі, місті, області, країні? А саме цього вимагає від наших авторів “харківська школа” – Бондар-Терещенко, Трофименко (до речі, зойки проти роману В. Шкляра також долинають із Харкова; повітря там таке, чи що?).
    Маєш у свідомості свій край, свій люд, відчують це і кричать – політика! кон’юнктура!.. Самі, певне, завершені літературні поденщики, й інших у цьому підозрюють.
    Який-небуть український “Апдайк”, бачите, мусить спочатку поїхати до Харкова і запитати, зберігати йому “патріотичний запал”, чи не варто.
    Літературні підробки можна писати і з “політикою”, і без “політики”.
    З “патріотизмом” і без “патріотизму”. То що це за “харківкський” критерій оцінки художності?!
    Дивно, за царя українське витоптували жандарми, за Сталіна – енкаведисти (“гепева”, як писав Т. Осьмачка). Тепер цю важку ношу взяла на свої плечі “харківська школа”.

  9. ukrainec коментує:

    Вибрав де більше коментарів і даю анонс. У Львові третього березня о третій годині в музеї етнографії на Гнатюка презентація суперового альбому “Кахлі з колекції Петра Лінинського 13 – 18 ст.”, а о 16.00 відкриття виставки скульптури Михайла Черешньовського в Національному.

Відповідь на допис Panas

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2015. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш