У найновішому творі Романа Іваничука «Домороси» («Кур’єр Кривбасу», №№ 242, 243) можна вичитати такий діалог між головними персонажами, критиком Лідою та літератором Ігорем: «А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитися, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією: то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилося в нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?» – «Не розпачай, моя дорога… Тобі напевно доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідусю…»
Деякі новітні теоретики реагують на такі сентенції з фуком. Мовляв, література ніяка не зброя, а чиста насолода. А ви, дядечки, ідіть собі зі своєю «зброєю» подалі… У цих суперечках, яких наслухалися ми останнім часом чимало, вихолощується суть питання. Деколи нинішні естети не розуміють, про що мова. Ламаються списи навколо модерних літературних форм, призначення літератури. А йдеться ж про ДУХ сучасного мистецтва слова.
Перший національний телеканал нещодавно подавав виступ Ліни Костенко на її ювілейному вечорі. Пояснюючи довге творче мовчання, певну «неконтактність» із читачами, поетеса назвала причину: безпардонно-недбале ставлення сучасної молоді до здобутків української літератури попередніх десятиліть, грубість та неморальність їхніх учинків та слів, зокрема, й непатріотизм (слова інші, але суть така). Це сказала видатна письменниця, якій будь-яка особа з адекватним мисленням не зможе закинути якоїсь невиразності у творах чи стосунках із владами.
Напевне, не слід відгороджуватися від цієї проблематики, якщо вже її порушують мистці рівня Л. Костенко та Р. Іваничука. Пробуючи розібратися, треба, на мій погляд, найперше розрізняти чинники об’єктивні та штучно генеровані. Можна собі уявити, що говорять на цю тему молоді спеціалісти, підприємці, військові, сім’ї без житла, просто хлопці та дівчата з найдемократичніших верств. Тут марно закликати до розрізняння понять країни та держави, до розуміння оплаченої життями мільйонів українців нашої незалежності. Так було і є: люди шкірою відчувають, яка у них влада і які можливості…
Пригадую, мій колишній учитель співів Антон Пантелеймонович Гак вважав себе самодіяльним композитором і складав такі твори: «Там де Буг гомонить поміж травами, котить хвилі між нив та дібров, рідну партію піснею славимо, шлемо їй невгасиму любов». Ситуація тоді визначалася в народі так: «Вступай у партію – тільки й проживеш». Якби нині високі наші політики подбали про добробут народу, то, можливо, й непотрібно було додатково порушувати тему патріотизму. Не так воно, на жаль, в Україні. Виснажений безробіттям громадянин здебільшого не задумується над відмінністю між державою і країною… Але ж письменники мають про це знати? Особливо – критики, які навіюють розуміння і письменникам, і читачам.
Здається, українська інтелігенція випрацювала вже достатній імунітет до ламентацій відвертих бузин, які тирлуються здебільшого в російськомовних газетах і журналах. Проте не-моду на патріотизм деколи успішно збуджують ті, хто у творчості наче й не цурається українського (мови, наприклад; правда, саме за неоковирним мовленням їх якраз і можна впізнати), але на українство мають дуже специфічні погляди. Їхнє писання може призводити до помітного бродіння умів. Ось читаю число 3-тє за цей рік (2010. – Ред.) «Української літературної газети». Про те, що було, розповідають Ольга Дубовик та колишній політв’язень Анатолій Шевчук у розмові «Уже кілька років не пишу. Нащо себе силувати?», Роман Горак у статті «Під батогами та шпіцрутенами» – про переслідуваного компартійним режимом поета Ярослава Павуляка, Євген Концевич у нарисі «Щедротний паростку могутнього коріння!» – про драматичну долю Бориса Тена та його роду, Галина Тарасюк у новелі «Устелила б вулицю квітами» – про глибоке безправ’я простої людини за компартійного режиму. З подібних передісторій виросло й сьогодення. Про нього йдеться у статті редактора Михайла Сидоржевського «Український вибір – 2010. Дежавю»: «Ми знову, як у добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, – на роздоріжжі…»! Володимир Коскін, приступаючи до розмови з Павлом Вольвачем «Ми маємо повне право на майбутнє», нагадав, що в романі його візаві «Кляса» розповідається «про епоху людської розгубленості, про те, що в нестерпних умовах безгрошів’я, безперспективності, відсутності орієнтирів, денаціоналізованості, криміногенності найголовніше – зберегти «квітку душі». Роман Дідула в матеріалі «Неповторний сміх Олега Чорногуза» аналізує новий роман письменника «Ремезове болото»: «Розгул олігархічних кланів, вбивства, обман на кожному кроці, дике хабарництво – усе це ремезове болото». Перелік прикмет нинішньої дійсності завершує Борис Олійник у поемі «Дві Тисячі Тринадцять»: «бомжі у кайфі наркоти», «юна мати На продаж виставля своє дитя», «авган безногий… погрожував у всесвіт кулаком», нарешті – «Хохли, нап’явши під народ личину, На вибори, як на торги, ішли».
Це число газети для мене – як ознака часу. Є оце все, що я назвав, але є й ОТЕ. Є в цьому ж 3-му числі ще один матеріал. Ігор Бондар-Терещенко в дописі «Бити не можна цензурувати» малює свій перелік «нещасть». Переслідують Олеся Ульяненка за неморальність, каже він, це недобре. А журналіста з однорідним прізвищем, Анатолія Ульянова, якось поштурхали, бо не згоден з «українською» (узято в лапки автором) мораллю, мораллю насправді «куркульською» (визначення А. Ульянова).
Народний депутат Олесь Доній та об’єднання «Остання барикада» утворили Громадську комісію з питань захисту суспільної моралі (о вже ця мораль!). І. Бондар-Терещенко називає комісію «пародійною». Пана-критика важко зрозуміти. І Ульянов, і Доній виступають за мораль. Першого він підтримує, другого – ні. Ага, виходить, у цих добродіїв моралі різні. Одна – це свобода без меж, друга – обмежена. А І. Бондар-Терещенко бажає такої свободи, такої… що й годі уявити якої (я, наприклад, так і не втямив)! А свободі не дають до кінця розвинутися «націоналістично стурбовані громадяни, об’єднуючись у бригади самооборони». Це, напевне, саме вони «Сергієві Жадану вгатили пляшкою по голові в одному з київських туалетів. За те, мовляв, що відверто глузує і знущається у своїх творах з тих самих святинь національної духовності». Вони ж, «представники ображеної національної моралі побили редактора «Столичных новостей» за те, що друкує пасквілі на героїчну діяльність ОУН-УПА…». А на львівському Форумі видавців «закидали помідорами й облили майонезом директора видавництва «Критика» Андрія Мокроусова… Сталося це під час презентації видавництвом «Критика» гей-лесбі-антології «120 сторінок Содому»…
Та-ак, справді можна заплакати. Якби не читав попереднього, подумав би: все, таки дожилися до української диктатури. Військові керівники української революції – Змієнко, Болбочан, Капустянський, Петрів, Тютюнник – якимось дивом реінкарнувалися в наш час, утворили військову хунту, по вулицях міст ходять загони української золотої молоді і не дають жити А. Ульянову, С. Жадану, редакторам різних «Новостей», мислителям від «Критики» та І. Бондарю-Терещенку і їхнім друзям. Жах!.. Читаю інші статті – ба ні, як були українці у перегнутому стані «на нашій не своїй землі», так, на жаль, у ньому й залишаються.
Отже, як бачимо, є вболівання і вболівання. Я не є прихильником дрібного та великого хуліганства чи насильства. Лише з подивом відкриваю, що співіснують у нас літератори першого ряду і другого ряду. Перші пишуть правду про життя українців. Другі гнуть свою лінію – як би про тих українців сказати щось неприємне. Одні й другі мають своїх прихильників. Однодумці «других», скажімо, на сайті «ЛітАкцент» час від часу у коментарях шикають на авторів: забагато паф-ф-фосу!.. Для них незабаром просто вимовлене слово «Україна» буде «пафосом».
На закінчення, братове громадяни, хочу сказати так. Нам, коли ведемо розмову про свою країну, нема чого аж так дуже озиратися на всі боки, зважувати: чи не дуже тепло у якомусь місці висловилися, чи десь, борони Боже, пафос не пробився. Не поспішаймо кліпати очима. Нехай кліпає той «м’який» українофоб-ліберал чи відвертий провокатор, помічник «дядьків отечества чужого», що його ми тактовно, або як вийде (відповідно до випадку) обов’язково поставимо на місце…
Сподіваюсь, усім зрозуміло, що я – не про вуличні стосунки. Я про писання, шановні, про писання.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).
