Наталка Білоцерківець: «Наші ахметови і пінчуки досі сучасною українською літературою не цікавилися…»
- 01 Кві 2010 13:49
- 1,474
- 5 коментарів
Наталка Білоцерківець. Фото з сайту www.ukrajinciberlinu.wordpress.com
Відома поетеса і журналістка Наталка Білоцерківець не плекає ілюзій щодо широкої зацікавленості українською літературою.
Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Наприкінці минулого року вийшла моя перша книжка за кордоном – у Польщі, в перекладах знаного польського поета й перекладача Богдана Задури.
З великих публікацій в антологіях — добірка в перекладі литовською мовою, перекладач — знаний литовський поет Антанас Йонінас (2008). Трохи раніше (2006) — добірка в перекладі німецькою в уже уславленій антології сучасної української поезії в серії «Поети перекладають поетів».
Також публікувалися окремі вірші (в перекладах різними мовами — від англійської до білоруської) в літературних виданнях відповідних країн.
Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Іноземна сторона.
Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
Наприклад, було досить жваве обговорення в польських виданнях (насамперед мережевих) та безпосередньо на презентаціях в Польщі вже згаданої вище моєї книги «Троянда і ніж».
Про якісь справді глибокі і вагомі дослідження української літератури за кордоном мені невідомо — окрім хіба досліджень, які провадяться в американських та канадських університетах, де існують так звані «українознавчі студії» (там же в університетських виданнях вони переважно і публікуються). Хоча спорадичні згадки у пресі, короткі рецензії напевно існують в різних країнах, де з’являються книги наших авторів. Наприклад, знаю про рецепцію українських письменників у Польщі, книг Юрія Андруховича в Німеччині. Чи ось недавня приємна інформація про успіх роману Тимофія Гавриліва у Швейцарії.
Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Передовсім, зацікавленість іноземців нашою країною Україною. Для цього потрібно, самі розумієте, чимало чинників, і не тільки літературних, а насамперед політичних.
Потрібна також продумана українська державна політика щодо реклами української культури і літератури у світі — зокрема через українські культурні центри в інших країнах. А також заохочення чужоземців до вивчення української мови та культури — через систему і стипендій, грантів тощо.
Думаю, в наших умовах варто більше сподіватися все ж не на державу, а на спонсорів і меценатів. На жаль, наші ахметови і пінчуки досі сучасною українською літературою не цікавилися… Лишається сподіватися на різні міжнародні фундації та організації. Існує, наприклад, польська премія Конрада — для молодих українських літераторів…
В Україні невдовзі державною стане русская феня. Їїї введе з дозволу своєї братви Табачник.
Ніколи росісйська мова не стане в Україні державною. Ну, не понищена нація вже настільки…
Чому немає запитання, чиї твори перекладають “наші” на українську? Думаю, це теж було би цікаво.
Хто цікавиться літературним процесом, той знає.
Аби мати моральний, духовний, національний зв”язок із “мамою-нацією”, власне з українською літературою, чужинцеві – принаймі мусить він бути духовно багатим своїм високим Світом Слова, Любові, Честі. А так-таким потрібні: двоногі, чужі собі, обмежені, бездуховні, тупі раби – це ж великі прибутки з рабів божих – за кого, перед ким відповідати? Раб не повстане. А література плекає Воїнів Духу і Свободи, Честі і Слави Нації і розкриває нутро торгашів… що стали тепер в Україні знаттю. Венецію погубила знать торгашів.
Прочитайте пані Наталю Білоцерківець книжки Любомира Франківа, “Тінь чорної троянди”, “Фанфарон”, “Притон” , зокрема особливо актуальні – “Юда потирає руки”, “Слово Слов”янина”(Закляття) – рекомендуйте “знаті” читати, як і патентованим патріотам – почуєте, що Вам скажуть?… Буде цікаво читачам!