Процюк і порожнеча
- 04 Лют 2010 06:43
- 1,721
- 11 коментарів
Коли відомий письменник видає збірку есеїстики, то є закономірно, цілком нормально і навіть добре. Але я в таких випадках чомусь завжди починаю хвилюватися за автора. Чи все в нього гаразд? Як йому нині пишеться — маю на увазі, не всілякі там статті, есеї та колонки, а справжню, художню прозу? Творчі люди — тонкі, вразливі й тендітні створіння, то, може, цей письменник наразі потребує допомоги? Не моєї, звичайно, а фахового психоаналітика?
З такими думками я взялася до цієї книжки, і між моїм внутрішнім голосом та автором «Аналізу крові» одразу ж відбувся цікавий діалог. Письменник (саме він особисто, про ліричного героя тут, як ви розумієте, не йдеться) вже на перших сторінках книжки вичерпно відповів на мої запитання:
— Чи все у вас гаразд із літературою, пане Степане? — «Я препарую власний стан… не тому що „виписався” чи мене не цікавить інша тематика. Напевне, в житті кожного є якісь екзистенційні вузли, наткнувшись на які, ми маємо можливість осмислення себе для особистісного росту». — Добре, але ви впевнені, що не потребуєте сторонньої допомоги? — «Ні письменник, ні психоаналітик, ні священик, навіть коли вони всі талановиті і небайдужі до ближнього, не проживуть за нас наше життя». — Перепрошую за неделікатне запитання, а чому ви весь час про себе та про себе? — «Вибачте, читачу, що в цьому есеї так багато „Я” в прямому і переносному сенсі. Мені це також не подобається. Сподіваюся лише на ваше розуміння, що не банальне підліткове самолюбовання мною керує, а неможливість будь-яким іншим способом поговорити про ці майже інтимні речі, які стосуються кожного…»
Ключове слово збірки «Аналіз крові» — психоаналіз, у Процюковій транслітерації «душезнавство». Пам’ятаю, в одному старому радянському фільмі з іноземного життя популярно пояснювали відмінність між психіатром та психоаналітиком: п’ятдесят доларів за сеанс (а тепер, мабуть, і дорожче, бо інфляція). Отже, Степан Процюк обрав собі прибуткове хобі: якщо не заробити, то принаймні заощадити йому, безумовно, вдасться. Відчувається, що письменник прочитав чимало фахової літератури, оволодів понятійним апаратом цієї дисципліни й досить успішно застосовує психоаналітичні прийоми на практиці. Не знаю, як щодо оточення, але на собі самому — безумовно, прискіпливо аналізуючи витоки власних неврозів, комплексів та страхів. І не кваптеся знизувати плечима — мовляв, то його особисті справи. «Переконаний, що у моїх страхах багато хто з читачів упізнає власні, — стверджує автор в есеї „Наодинці з порожнечею”, — може, трохи припудреніші й легші, може, сильніші та інтенсивніші, а може, точнісінько такі ж. Бо всі ми, люди, скріплені однією кров’ю і однорідною кістковою масою».
У збірці три великі есеї (вони складають приблизно половину книжки), присвячені психоаналітичній тематиці: вже згаданий «Наодинці з порожнечею», «Terra incognita» й «Нарцисизм і страждання». Решту обсягу заповнюють невеличкі публіцистичні твори, що їх автор елегантно називає «шкіцами», а за визначенням і суттю то не щось інше, як авторські колонки. Задля спортивного інтересу я не стала уточнювати у автора чи видавництва, в якому саме періодичному виданні Степан Процюк публікував свої «шкіци» раніше, але виправте мене, коли я помиляюся.
Колумністика — жанр нині дуже популярний і в нас, і в Росії, і в Європі, вигідний та приємний для всіх учасників процесу. Видання піднімає свій рейтинг за рахунок письменницького імені (ну, то, припустімо, не в нас) і читабельність, надаючи площу авторові, який таки справді вміє писати. Аудиторія із задоволенням споживає художній текст, де, втім, набагато менше літер, ніж у будь-якій книжці того ж письменника. А той, своєю чергою, отримує не лише гонорар, а й змогу публічно висловитися із приводу, що хвилює його саме зараз, а також надію незабаром видати ці твори у палітурці. Колонки — то є хороша річ, я знаю, про що кажу, бо сама теж пишу їх останні півроку щотижня.
В Україні збірки своїх колонок у книжковому форматі публікували Юрій Андрухович і Тарас Прохасько, Андрій Бондар і Микола Рябчук, Світлана Пиркало і Лада Лузіна, та, мабуть, багато хто ще, всіх одразу не згадаєш. Видання такої збірки — з одного боку, показник рівня письменницького імені, але з іншого, і це тривожить, часто збігається із мовчанням автора на всіх інших фронтах. Писати колонки весело і приємно, підтверджую, — проте писати тільки їх…
Степан Процюк легко й невимушено переходить від ювілею Великого Батька — Тараса Шевченка — до не менш хвилюючої теми власного ювілею, від ритуалу споживання кави — до дитячих спогадів щодо національної ідентичності, багато пише про цехові проблеми — медійну розкрутку митця або заздрощі у письменницькому середовищі. І, звичайно, майже в усіх «шкіцах» тією чи іншою мірою присутній заданий як стрижнева теми збірки психоаналіз. Котрий, мабуть, таки й справді є також стрижневою темою авторового життя.
Власне, такі книжки, як «Аналіз крові», пишуться і публікуються на паузі, на зламі. Після якого у творчості письменника має з’явитися щось радикально інакше, не схоже на його попередні твори. Пане Степане, ми чекаємо.
Мілкувато.
Ніколи б не подумала, що за Прохаська варто хвилюватися, коли він випустив “Порт Франківськ” (колонки з провінційного “Галицького кореспондента”). Навпаки, було враження, що журналістика стає справжньою літературою. А те, що, як Ви кажете, в есеїстиці мало літер, то не в їх кількості справа.
Журналістська робота дисциплінує – іззовні. Для письменницької необхідна самодисципліна, це зовсім інше. А що літ.рівень витримується – то закономірно.
точно
А ще Андрусяк скрізь устигає: і колонки писати, і дитячі книжки видавати, і поезію незлецьку писати.
Дуже слабенько, з елементами самолюбування. Певно, Процюка рецензентка майже не читала, коли не знає його не-есеїстичної прози.
А ви раптом не помітили, що це рецензія на оцю, конкретно взяту книжку есеїстики?Чи лише “елементи самолюбування”?
Смішно казати щось про прозові твори Процюка.
Це приклад того, що якщо не дано, то не дано. І хоч на ґвалт кричи.
Щось тут не те. Коли це рецензія, то чому так поверхнево? Елементи самолюбування присутні, згодна.
Ось люблю я слово “поверхнево”. Ніби й кажеш авторові гидоту, а що саме мається на увазі – не конкретизується. Ані довести, ані спростувати :)
Яно, ви хороша письменниця, то й критикуйте щось хороше, яке б могло спонукати його прочитати. Краще пишіть про щось цікаве і гідне, а не про якусь нудоту. Даю підказку: у видавництві Махаон-Україна вийшло друком дуже багато чудових книжок для дітей, то й зробіть загальний огляд.