У сутінках Содому
- 08 Гру 2009 05:12
- 1,376
- 62 коментарі
Едгар Дега. Спартанські дівчата викликають на змагання юнаків
У дивному й часто незрозумілому світі ми живемо. Світі дуже гуманістичному, але чомусь переважно нелюдяному. Світі дуже поліконфесійному, але чомусь переважно безбожному. Світі дуже толерантному, але чомусь переважно не стосовно традиційних національних та християнських вартощів. Світі глобального поширення лібералістичної демократії, де чомусь окрема людина і цілі народи позбавлені свободи. Воістину, праві були ті поети і філософи, які окреслювали епоху Нового часу, як “час ночі світу”. Таки сутеніє, якщо поглянути не на яскраві здобутки цивілізаційного, науково-технічного прогресу, а зазирнути у буттєві глибини, у сфери культури, духовності, людяності…
Прямим і промовистим свідченням поглиблення “ночі світу” після другої світової війни стало масове утвердження й розповсюдження неоліберальних “загальнолюдських” ідеї та практик, споріднених між собою (вестернізації, мультикультуралізму, атеїзму, сексуальної революції, неофемінізму, глобалізації, постмодернізму, апатридства, порнографізму, “радикальної демократії”, “воєнного гуманізму” та ін.), зокрема й так званої “культури геїв і лесбійок”. Із здобуттям Україною незалежності, не без політичного тиску з боку Євросоюзу і США, пропагування гомосексуалізму стало відчутним і в нашій країні. Спеціалізовані видання, клуби, організації, тусівки, вечірки, дискотеки, псевдохудожня творчість, телепередачі, гей-паради, квір-зорієнтована мода, різні шоу, публічне і горде визнання у своїй нетрадиційній орієнтації передусім успішних людей – усе це сприяє утвердженню в суспільній свідомості сучасного покоління українців думки про те, що гей-лесбійство треба не просто ігнорувати чи толерувати, а й навіть шанувати як певну культурну, естетичну та “демократичну” цінність, і як статеву норму також. Але це тільки початок. Руслан Кухарчук, лідер руху “Любов проти гомосексуалізму”, часто застерігає від агресивності та підступності квір-спільноти, яка, і це підтверджує ситуація в низці західних країн, нав’язує іншим людям “справжній гомо-диктат”.
Що ж, новітню – постмодерну – західну цивілізацію часто ототожнюють із космополітичним Вавилоном чи глобалістичною Вавилонською вежею, але, мабуть, не була б недоречною й асоціація тут із біблійними Содом та Гоморрою. Зараз гомосексуалізм для багатьох став, якщо не чеснотою, то принаймні нормальним явищем (тобто нормальною “психосексуальною орієнтацією”, ознакою “сексуального здоров’я”, однією з природних форм статевого акту тощо). Чи так воно насправді?
З погляду психології, гомосексуалізм – це в абсолютній більшості випадків набута (а не вроджена) форма душевного захворювання, різновид перверсії (поруч із садизмом, мазохізмом, педофілією, фетишизмом тощо). Йдеться про статеве збочення, “протиприродний статевий потяг до осіб своєї статі”. Хоча гомосексуальну аномалію можуть спричинити хвороби головного мозку, наркоманія, деякі види отруєнь тощо, а можливо, й генетичні патології, найбільшу роль відіграють все ж зовнішні фактори – виховання, соціальне оточення, вплив сім’ї, друзів, ЗМІ, літератури, фільмів, комп’ютерних ігор, інтернету тощо. Фахівці (наприклад, Д.Шпірер, Л.Джілберт, Дж.Ніколсі та ін.) твердять, що не випадає говорити про природність гомосексуалізму, що це набутий фактор, спричинений насамперед неправильним батьківським вихованням (чи відсутністю такого).
Відомий психолог Нейл Вайтхед зазначає, що “життя мужчини-гомосексуаліста” “є психічним порушенням”, що “психічні проблеми дійсно пов’язані із гомосексуалізмом”. Як приклад він наводить велику (у три рази вищу, ніж в гетеросексуальних людей) схильність гомосексуалістів до актів суїциду. Причому тиск суспільства тут відграє незначну роль, бо така статистика характерна і для тих країн, скажімо, Нової Зеландії, де толерантність до гомосексуалізму навіть вища, ніж у США. З іншого боку, психологи вказують на схильність гомосексуалістів і до соціопатичної поведінки, і до безвідповідального проміскуїтету, що катастрофічно прискорює поширення епідемії ВІЛ-СНІДу. Цікавим і промовистим доказом на користь того, що гомосексуалізм належить таки не до вроджених, а набутих хвороб, можуть бути численні свідчення психологів (наприклад, Р.Спітцера, С.Джонса, М.Яргауса та ін.), про те, що гомосексуалізм піддається лікуванню, тобто нетрадиційну сексуальну орієнтацію можна змінити на традиційну.
Інша психологічна позиція – гомосексуалізм, мовляв, не є хворобою – ґрунтується на рішенні Американської психіатричної асоціації 1973 року. Однак ця позиція чомусь не схильна враховувати, що далеко не всі психологи визнали рішення АПА науково обґрунтованим, що досі не спростованою є інформація про те, що чимало членів АПА самі були явними чи прихованими гомосексуалістами, і що потребує детальнішого розгляду припущення, про політично-замовний характер цього рішення. Не випадково Стівен Епстайн у 1987 році вказував, що метою “геївської політики” є “повалення [існуючого] сексуального порядку”.
З погляду онтології, тобто філософії буття, гомосексуалізм стає прогнозованим виявом деструктивних процесів буттєпокинутості (чи обездуховлення): нігілізму, спустошення, знекоріненості тощо окремої людини і цілих народів. При цьому нігілізм витлумачують як процес знецінення вищих цінностей – ідеалів, принципів, норм, правил, цілей тощо – усього того, що встановлено над сущим. Таке знецінення, на думку філософа Мартіна Гайдеґґера, призводить зрештою і до втрати цінності й сенсу саме суще, а отже, й людину. Ключовою тезою нігілізму стає гасло: “Бог помер”. Саме від нього беруть початок інші нігілістичні гасла уже доби постмодерну, серед яких прочитаємо і про смерть традиційної статевої ідентичності.
Спустошення – виражається у процесі злотворення: у спустошенні людського буття, у покинутості життям, у перетворенні всього – світу, людини, землі – у пустелю. М.Гайдеґґер вказує, що спустошення випливає з людської гордині, з “волі до волі”, з гуманістичного бажання панувати над сущим, яке призводить до скочування людини у Ніщо, у небуття. Гомосексуалізм стає елементом цього смертетворчого процесу, стає фактором життєпокинутості, а отже, як твердить онтологічна філософія, неминуче стає злом.
В національному плані буття постає як опорна основа національного сущого, тобто як буття нації, як Батьківщина. Саме Батьківщина, на думку філософів, є тим ґрунтом, у якому “коріння людини”, коріння її екзистенції, існування. Французький філософ Сімона Вейль вказувала, що найважливішою потребою людської душі є “укоріненння” в націю, Батьківщину, національну державу, країну. Натомість протилежний антибуттєвий процес окреслюється нею як “знекорінення”. При чому “навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав’язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння”. Одним із виявів буттєвої хвороби знекорінення, під тиском західної “влади грошей”, і стає гомосексуалізм, який радикально заперечує усталений статевий аспект “національного середовища”.
З націологічної та соціологічної точок зору, гомосексуалізм постає одним із виявів маргіналізму (конкретніше – статевого маргіналізму), що має антинаціональну, антикультурну, антисоціальну природу. Маргінал завжди перебуває на межі різних, часто суперечливих чи несумісних, систем вартостей, різних культур, різних суспільних груп, що накладає посутній відбиток на межовий спосіб буття такої людини. Пасивні маргінали просто відкидають цінності й традиції тієї чи іншої націокультурної спільноти чи соціальної групи, натомість активні маргінали прагнуть за будь-яку ціну ще й утвердити власну систему норм та вартостей.
Якщо, з погляду онтологічної герменевтики, маргінал може бути окресленим як знекорінений, спустошений індивід, то з погляду націології – це людина без виразної національної ідентичності. На думку Романа Кіся, така людна “втрачає… сам стрижень своєї національної вдачі, а саме – втрачає певну сенсожиттєву спрямованість особистості”. Промовисто, що, за деякими статистичними даними та емпіричними спостереженнями, дуже часто гомосексуалізм як статевий маргіналізм пропагується передусім середовищами яскраво виражених національних маргіналів (русифікованих чи вестернізованих типів), які в українській культурній традиції окреслювалися завжди негативно: як малороси, хруні, манкурти, перевертні, яничари та ін.
З естетичного та літературознавчого погляду, гомосексуалізм як письменство постає феноменом антимистецтва, конкретніше – антилітератури. Мистецтво – органічна частинка національної культури. Уже класичними стали визначення, наприклад, Макса Вебера про те, що культура – це сфера, що охоплює “всі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої”, чи Поля Рікера, який вбачав у ній “комплекс цінностей”, що конституюють народ як народ. Отже, література як невід’ємна складова мистецтва теж володіє загальнокультурною національно-духовною, духовнотворчою сутністю.
Як же ж варто назвати творчість, що, як література гомосексуальна (“гомоеротична естетика”, “квір-творчість” тощо, наприклад, яскраво виражені у порнографічних романах де Сада), виконує антидуховну, руйнівну стосовно тієї чи іншої національної культури функцію, утверджуючи як нормальні явно аморальні, нігілістичні, перверсійні ідеї та практики? Такий тип мистецтва чи письма виламується з-поза духовних меж культури й перетворюється у феномен антикультури. Антикультура ж – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних, антигуманних. Це дозволяє говорити про гомосексуалістські (перверсійні) твори як про явища антимистецтва, антилітератури, міцно базовані на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму.
Мабуть, усвідомлюючи це, кілька постмодерних критиків (Г.Грабович, С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва та ін.) прагне легітимізувати квір-літературу в українському культурному просторі у досить дивний спосіб. Ідеться про нав’язування малонаукової, зате дуже лібералістичної, думки про те, що начебто низка українських класиків (Т.Шевченко, Леся Українка, О.Кобилянська та ін.) належали до гомосексуалістів.
Мабуть, найбільш давню й потужну традицію осмислення гомосексуалізму спостерігаємо у сфері релігії. Там він трактується однозначно як вельми тяжкий гріх. І Старий, і Новий Завіти (Буття, Левит, Второзаконня, Перше соборне послання апостола Петра, Перше послання до коринтян апостола Павла, Перше послання до Тимотея апостола Павла), і писання отців християнської Церкви та богословів рясніють недвозначними й суворими засудженнями гомосексуалізму (мужоложства). Тому, базуючись на багатовіковій традиції, християнський катехізис відносить содомський гріх до тих чотирьох гріхів, які “закликають до неба про помсту”. А оскільки замовчування будь-якого гріха є також гріхом, то не дивно, що й священнослужителі, і миряни, і Церква в цілому, делікатно трактуючи окремих гомосексуалістів (як і інших грішників), все ж твердо протиставляються політичним спробам утвердити содомію як норму сучасного суспільного життя.
Вельми послідовну позицію стосовно новітньої глорифікації гомосексуалізму займає Католицька Церква. Свідченням цьому можуть бути, наприклад, зауваження Конгрегації віровчення Святого Престолу, що стосуються проектів правової легалізації союзів між гомосексуальними особами “Про дозвіл одностатевих шлюбів”, укладених тодішнім префектом Конгрегації Йосифом Кардиналом Рацінґером (тепер – папа Бенедикт XVI) та підписаних папою Іваном Павлом ІІ 28 травня 2003 р. У них, серед іншого, можна прочитати, що узаконення співжиття гомосексуальних індивідів є “схваленням і узаконенням зла”, легалізація гомосексуальних союзів призводить до “девальвації шлюбу”, що “включення дітей в гомосексуальний союз через усиновлення, по суті, означає здійснення насильства над цими дітьми”, що певна увага до окремих гомосексуалістів, у жодному випадку не може призвести до схвалення гомосексуальної поведінки чи до легалізації гомосексуальних союзів” тощо.
Схожу позицію можемо спостерегти і в інших традиційних релігіях, наприклад, у юдаїзмі. У Торі на окреслення гомосексуалізму вживається термін “мерзота” (“тоєва”), що Талмуд тлумачить як “відхилення від природного”. Бенціон Зільбер, міркуючи про гомосексуалізм як про гріх (“нахил до лихого”), а про гей-паради як утвердження “неправильного як норми”, вказував, що остаточне рішення про всесвітній потоп Господь прийняв, коли “люди узаконили мужоложство”. Рабин Іммануель Якубовіч у 1968 р. зазначав, що єврейський закон “засуджує гомосексуальні стосунки не менше, ніж інші моральні порушення, що базуються на гедоністичній етиці”. У 1974 р. представник поміркованішої течії в юдаїзмі рабин Норман Ламм в “Енциклопедії юдаїзму”, закликаючи до більш толерантного ставлення стосовно окремих гомосексуалістів, все ж вважав гомосексуалізм збоченням (перверсією) і застерігав супроти терпимості стосовно гомосексуальності, оскільки це може призвести до більшої агресивності педофілів стосовно неповнолітніх.
Прикметно, що 15 травня 2007 року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, куди входять представники різних християнських, мусульманських та юдейських конфесій, прийняла декларацію “Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів”. З іншого боку, вартують на увагу дослідження (наприклад, К.Вайт і Дж.Стейнберґа), у яких гомосексуалізм (та інші статеві збочення) пов’язується із сатанізмом та його кривавими культами. Тому викликають подив і занепокоєння міркування окремих начебто християнських українських публіцистів, у яких толерування гомосексуалізму виправдовується політично: як, мовляв, застосування справжніх “демократичних підходів”.
Зрештою, з політологічного та ідеологічного (суспільно-світоглядного) погляду, гомосексуалізм та його новітня пропаганда постають перед нами як вияви культурного імперіалізму, як органічні елементи – поруч із глобалізацією, мультикультуралізмом, сексуальною революцією, неофемінізмом, постмодернізмом тощо – ідеології неолібералізму. Тому закономірно, що саме українські демоліберали (як-от Ю.Андрухович чи А.Бондар), переймаються суспільною легітимізацією цієї перверсії.
Взагалі, імперіалізм розглядають як чужорідну суспільну свідомість і суспільний світогляд колоніалістичного типу. Імперіалізм узагалі – це форма несвободи, поневолення, на відміну, скажімо, від націоналізму, який розглядають як “форму свободи” (С.Дюрінґ). Західний історичний досвід ХІХ і ХХ століть дозволяє виділити три основні модифікації імперського світогляду: демоліберальний, соціал-демократичний (комунізм, соціалізм) і псевдотрадиціоналістичний (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм). Імперіалізм у сфері культури називають ще культурним (чи культурологічним) імперіалізмом. Під ним розуміють методологічну настанову та її практичну реалізацію у сфері культури, що призводить до фальшування дійсності в інтересах колоніалістичних ідеологій. Фактично імперіалізм продукує в межах культури чужорідні стосовно національного буття вторинні семіотичні системи – політичні міфи, – що деформують реальність за допомогою різних за формою, але однакових за своєю денаціоналізуючою, нігілістично суттю методів (расизм у націонал-соціалізмі, “пролетарський” інтернаціоналізм або космополітизація у лібералізмі). На рівні стратегії спілкування між різними народами культурний імперіалізм постає як універсалістська доктрина, суть якої – у нав’язуванні іншим націям власних культурних (чи таких, що вважаються культурними) надбань: мови, релігії, політичних ідеологій, філософських поглядів, художніх (чи антихудожніх) творів тощо і, в тому числі, практик статевої ідентифікації.
Лібералістична деструкція (передусім в політико-економічних інтересах західних наддержав та транснаціональних корпорацій) національних культур, витворення космополітичної надкультури, утвердження антинаціональних та антирелігійних цінностей неодноразово критикувалася різними вченими, богословами, політиками, письменниками, філософами різних світоглядних орієнтирів, однак найбільш промовистою є критика глобалістичної ерзац-культури з погляду частини саме ліберальних мислителів і вчених. Як приклад, можна назвати англійського політичного філософа Джона Ґрея. Дж.Ґрей, виступаючи за політику толерантності стосовно гомосексуалістів, водночас не сприймає неоліберальної “фундаменталістської” політики наділення останніх рівноправністю та привілеями як окремої культурної групи. Визнання за гомосексуалістами групових прав (включно із правом на одностатевий союз) стає вираженням політики мультикультуралізму, яка призводить до дестабілізації суспільства, до “хаосу”, до неможливості “збереження громадянського миру”. На думку філософа, стабільне суспільство “не може бути в основі мультикультурним”, для нормального розвитку воно мусить мати скріплюючу тканину національної культури – спільної культури, “просякнутої почуттям спільності історії та національності”.
Звичайно ж, феномен гомосексуалізму можна розглянути із набагато більшої кількості ракурсів, однак загальні висновки навряд чи зазнають суттєвих змін. У випадку гомосексуалізму, ми маємо справу із психічним захворюванням, перверсією, статевим збоченням, виявом нігілізму, спустошення, культурної знекоріненості, обездуховлення, національного маргіналізму, антимистецтва, із тяжким гріхом, із аморальністю, із антинаціональним виявом культурного імперіалізму неоліберального зразка. Перелік таких характеристик свідчить явно не на користь явища і змушує серйозно засумніватися в апологетичних спробах довести його нормальність, природність, здоровість чи нешкідливість. А ще він спонукає принаймні із розумінням (якщо не зі схваленням) поставитися до численних спроб активно протиставитися аморальним спробам пропагування гомосексуалізму у вигляді гей-парадів, презентацій, показу пропагандивних фільмів тощо.
До них, безумовно, варто віднести й активні протести молодих українських християн (переважно із всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери), звісно ж, спрямовані не проти сексуальних уподобань окремих хворих людей. Спрямовані ці виступи проти презентацій та перфомансів естетично убогої брошурки про “содомітів солодких”, “зголоднілих жінок” та “хлопчиків-шльондр” – “120 сторінок Содому”, – що видало створене сумновідомим гарвардським професором-десакралізатором Г.Грабовичем видавництво “Критика”. Щоправда, стосовно інформаційного шуму стосовно цих 120-ти переважно графоманських сторінок пропаганди содомії та лесбійства дивує одна річ. Чомусь активну підтримку й охорону цим акціям гомосексуалістської пропаганди, як свідчать деякі інтернет-ресурси, забезпечували представники промосковських шовіністичних організацій. Погодьтесь, це якийсь дивний симбіоз у дусі знаменитого союзу “Меча і орала” Остапа Бендера.
Напевно, приватне інтимне життя будь-якої людини – її особиста справа. Однак такі публічні акції утвердження перверсій повинні б викликати зацікавлення не лише в окремих представників української громади, а й у представників українських влади й закону, оскільки лібералістичне множення аморальних практик неминуче призводить і до поглиблення духовної деградації суспільства, і до громадянських протистоянь. У вже згадуваній декларації Всеукраїнської Ради Церков міститься вагома пересторога: “Там, де легалізовано проституцію й наркоманію, одностатеві шлюби й евтаназію, вже зараз ставиться питання про легалізацію педофілії. Україна не повинна йти таким згубним шляхом”. Відразу ж згадуються нещодавні події довкола справи депутатів-педофілів. Варто усвідомити всю значущість і даного нам попередження, й необхідності появи врешті ефективних політичних механізмів захисту прав і свобод корінного українського населення в цій невідомо чиїй державі.
Що ж, дивлячись на сумні спроби утвердити в Україні пропаганду різних форм аморальності, в тому числі й гомосексуалізму, у засобах масової інформації, у творах псевдомистецтва, в інших сферах суспільного життя, все чіткіше усвідомлюєш: таки сутеніє… Але хіба не в сутінках Содому ще потужніше розгоряється полум’я віри? Хіба не його світло є опорою праведної боротьби зі злом? Хіба не це полум’я гартує надію нашого небесного спасіння?
Від редакції. Вихід антології «120 сторінок Содому» спричинився до кількох гучних скандалів. «ЛітАкцент» відреагував на ї появу рецензією Марти Варикаші (див. Queer pro quo, або За межами бінарної гендерної дихотомії). А тим часом, маємо думку Петра Іванишина, який, власне, відгукнувся не так на «120 сторінок Содому», як на поширення тенденції, що її він називає «пропагування гомосексуалізму», в т. ч. — й через квір-літературу. Аргументи П. Іванишина варті того, щоб бути почутими. Як і аргументи його опонентів, що, очевидно, не забаряться. «ЛітАкцент», як завжди, сприятиме тому, щоб «високі сторони» почули один одного.
Шановний колектив сайту Літакцент!
Прошу у відкритому режимі відповісти на кілька питань, які в мене виникли в процесі перегляду цього “матеріялу”.
1. Чи є гомофобія офіційною позицією сайту “Літакцент”?
2. Який стосунок до літератури має вищенаведений набір знаків?
3. Чи допускає сайт публікацію матеріялів, які вже містяться на инших сайтах? (тут, наприклад: http://www.kavkazcenter.com/ukr/content/2009/10/28/11509.shtml).
4. Чи є пряма образа пп. Андруховича, Бондара і Грабовича висловлена в “статті” “аргументом на поширення тенденції?
Дякую.
Strng
Давайте спробуємо без емоцій.
1. Гомофобія не є позицією «ЛітАкценту», це зрозуміло й без уточнень. На початку 1990-х, будучи нардепом, я, до речі, голосував за зняття кримінальної відповідальності за гомосексуалізм, – було й таке.
2. Якщо автор водночас відправляє одну й ту саму статтю в кілька редакцій, то ми намагаємося вживати відповідних заходів.
3. А чому позиція п. Іванишина не може бути публічно висловлена? Заперечте йому.
В.Панченко
До п.3: Пане Володимире, тут же йдеться не про те. Позиція, звісно, може й повинна бути висловлена. Але ж рівень її висловлювання! Ну така ж публікація не може спонукати ціивілізованої дискусії. Це ж агресивний, нетерпимий тон із прямими особистими образами. Гляньте ще коментар нижче і коментар prophet_in_blue. Я б радо, як, гадаю, і багато хто з коментаторів, включився в полеміку з автором, але ж це образливо для самого себе – відповідати на “позицію”, висловлену в такому тоні.
Ще раз, пане Володимире.
1. Я в страшному сні не збираюся думати, що “це” заслуговує на відповідь. Опускатися до рівня п. Іванишина, це те саме, що серйозно сприймати ваших численних анонімних коментаторів, котрі радісно й уперто обгиджують і статті, і їх авторів, і згаданих в них осіб. Я реґулярно листую пп. Ірині та Галині, щоби цей бруд прибирали.
2. Якщо Вам потрібні формальні підстави, то я вам їх уже надав. “Матеріял” ще півтора місяці тому був оприлюднений на сайтах, які вважають себе націоналістичними. Ніяких тривалих пошуків не потрібно, адже йдеться про поширення нешановним автором своєї базгранини, а не про переробку існуючої статті. Полегшу вам роботу і наведу посилання:
http://www.kavkazcenter.com/ukr/content/2009/10/28/11509.shtml
http://narodna.pravda.com.ua/culture/4ae8bd34576c8/
http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/Ivanyshyn/article35
http://traducionalist.at.ua/blog/u_sutinkakh_sodomu/2009-10-31-336
Це – достатня причина для вживання відповідних заходів?
3. Позиція п. Іванишина – позиція ультраконсервативного ретроградно-націоналістичного радикала з шовіністичними поглядами і брудним язиком. Цій “позиції” місце на перелічених у п. 2 сайтах, але аж ніяк на ресурсі, який хоче “бути провідником у світі сучасного письменства” та є “виданням для homo sapiens, себто для тих, хто вірить, що Слово і Думка можуть багато”.
4. І Ви не сказали, в яких саме літерах авторові йдеться про літературу. Без Вашої допомоги ризикую цього не знайти.
Тому заявляю наступне.
Якщо ця невигадлива манірна лайлива претензія на пасквіль лишатиметься на сайті після закінчення цієї доби, і на її місці не з’явиться пояснення, чого цей прикрий інцидент мав місце, я уриваю всі мої приятельські стосунки з цим сайтом. Закликатиму це зробити і всіх тих, для кого написане у вашому розділі “Про нас” – не порожній звук.
З повагою,
Ілля Стронґовський.
оскільки відведена доба вже закінчилася, а “стаття” ще є, з сумом прощаюся з сайтом “Літакцент”. Якийсь час тут було добре.
Початок цитати
З погляду психології, гомосексуалізм – це в абсолютній більшості випадків набута (а не вроджена) форма душевного захворювання, різновид перверсії (поруч із садизмом, мазохізмом, педофілією, фетишизмом тощо).
Кінець цитати
Читаю и поражаюсь! Ведь все учились в средней школе и имеют какое-то элементарное представление про человека из курса биологии, физиологии и анатомии человека, зоологии. Психологическо – психические причины составляют менее 10 % среди причин гомосексуализма у мужчин. По данным медицинской статистики, лабораторные исследования показывают наличие женских органов у полпроцента всех мужчин. Вне зависимости от страны проведения исследования. Будь то Украина, Германия или Канада. В большинстве случаев, эти женские органы недоразвиты, имеют рудиментарные размеры и обнаруживаются только паталогоанатомом. Так что такие мужчины носители женских половых органов могут прожить всю жизнь, не подозревая про свое анатомическое уродство.
Но у некоторых мужчин, это женские половые органы начинают расти. Причин много. Например трансгенные растения. Пища приготовленная с применением трансгенных растений зачастую содержит большое количество фитоэстрогенов. Добро бы это были старые фитоэстрогены, с которыми человечество знакомо уже давно. Но новые трансгенные
Растения содержат новые фитоэстрогены, которые намного активнее старых. Так замечено что в странах, употребляющих большое количество пищи трансгенных растений
, таких как соя, фасоль, горох, виноград красных сортов – имеют пониженную потенцию, плохое качество эякулята. Многие специалисты говорят, что это проблема планетарного масштаба. Надо указывать на маркировке пищевых продуктов не присутствие всех трансгенных растений, а только тех которые влияют на гормональный баланс в организме человека. Интересно, трансгенные растения пшеницы таких свойств не имеют и безопасны для употребления. В Иране действует государственная программа искоренения гомосексуализма среди мужчин путем хирургической коррекции тела. Проводится тщательное анатомическое исследование, удаляются дополнительные женские органы у мужчин, или если женские органы сильноразвиты и подавили мужские, то удаляются мужские органы с выдачей женских документов. Каждый год оперируется 1600-1700 человек. В Украине проводится 2 или 3 операции такого типа в год.
http://www.polemics.ru/articles/?articleID=10965&hideText=0&itemPage=1
Из всех алкогольных изделий пиво можно признать самым опасным для человека, что обусловлено целым рядом факторов:
наличие высокоактивного фитоэстрогена, существенно влияющего на гормональный фон человека
присутствие наркотических веществ родственных гашишу;
относительно низкое содержание алкоголя, обуславливающее раннее приобщение человека к алкоголю (50% детей в России – в возрасте до 7 лет!) и формирование стойкой зависимости;
Плюс – другие факторы.
Как известно, при производстве пива используются “шишечки” (неоплодотворенные женские соцветия) хмеля обыкновенного (Humulus lupulus L.). Ближайшим родственником хмеля по семейству Cannabaceae является конопля. Эти растения являются источником широкого спектра биологически активных веществ. В частности, из “шишечек” хмеля выделено более 20 флавоноидов, в т.ч. уникальные пренилированные флавоноиды.
Известно, что некоторые флавоноиды проявляют эстрогенную активность. Так, куместрол и генистеин ответственны за яловость скота, в рационе которого доминирует клевер и люцерна, соответственно.1 В 1992 г. в хмеле и пиве также были обнаружены фитоэстрогены: генестеин, биочанин А, даидзеин и формононтеин, а в 1999 г. – 8-пренилнарингенин, превосходящий по активности более чем в 10 раз все фитоэстрогены, известные на данный момент2
Основным флавоноидом, выделяемым из “шишечек” хмеля является ксантогумол – его содержание достигает 1% в сухом сырье. Средняя концентрация 8-пренилнарингенина (8ПН) в пиве составляет 0.06 мг/л.3. Однако в организме человека его содержание может увеличиться на порядок за счет трансформации ксантогумола (см. схему). Лимитирующим фактором в данной трансформации является наличие в составе микрофлоры тонкого кишечника бактерии E. limosum. Показано, что у 30% европейцев эта бактерия имеется, и она трансформирует 35% изоксантогумола в 8ПН. Концентрация последнего в этом случае достигает 1.5 мг/л,4 что эквивалентно ~0.15 мг 17b-эстрадиола. Для сравнения: в организме женщины вырабатывается 0.3 – 0.7 мг эстрадиола в сутки. Таким образом, при употреблении пива человек может получать большие дозы эстрогенактивного соединения. Что это значит?
Для мужчины: все симптомы феминизации – разрастание грудных (молочных )желез, уширение таза, потеря желания и способности к продолжению рода. “Баварское сердце”. Пиво также снижает уровень тестостерона в крови на 7-10% и ингибирует генерирование NO.5
Наличие в обществе большой прослойки феминизированных мужчин – благоприятная обстановска для развития мужского гомосексуализма. Так что получаетс понятный путь для оздоровления общества и уменьшения проявления гомосексуализма.
ПОЛНОЕ ЗАПРЕЩЕНИЕ ПИВА!!!
Здається, опонувати справді доведеться не авторові цього екзерсису – він цього не заслуговує – а досі глибоко шанованій мною редакції, котра вирішила, що його публікація може стати початком “дискусії”. Розміщення таких матеріалів не стимулює ніякої дискусії (бо така передбачає – заявлену з самого початку – повагу до опонента), а лише сприяє ширенню радикалізму і нетолерантності. Текст справді містить низку формулювань, які годяться не для, як хотіла б цього редакція, розмови “високих сторін”, а для пропагандистської газетки (“естетично убога брошурка”, “сумновідомий гарвардський професор”, “хворі люди” тощо). Така “дискусія” – це сідання з вилами за обідній стіл. І мені справді залежить на тому, щоб “ЛітАкцент” залишався розумним сайтом для розумних людей.
Який жах!
Категоричні тези, що спираються тільки на думку про правильність християнської націоналістичної культури.
У нормальній країні на автора подали в суд за образу честі та гідності. Причому, позивачів було б декілька.
Від себе додам: авторе “статті”, не посилайтесь на маркіза де Сада, якщо погано знаєте його творчість.
Не варті вони, щоб бути почутими! Шановна редакціє, що це? Де ви бачите аргументи? Це суцільні примітивні софізми. Жодного логічного обґрунтування – натомість спекулятивне жонглювання видертими з контексту “розумними” іменами й термінами. За рівнем аргументації та адекватністю висловлювань – типова агітка для наци-зомбі-хлопчиків. А за кого ж тоді мають читачів Літакценту, підсовуючи цей тест як вартий бодай найменшої уваги?
Літератури все це ніяк не стосується. Ще й неприкрита політична пропаганда. А “тенденції” в нас поширюються зовсім не ті, про які йдеться в слові редакції. Прикро, дуже прикро.
Справді хотілося б почути офіційну позицію редакції. Адже толерантність і відкритість до всіх позицій позитивні й прийнятні лише доти, доки це не ображає цілеспрямовано та провокативно чиєїсь особистої гідності й засадничих людських прав.
Підтримую засадничі положення статті. Незрозуміло, чому захисники мужелозтва так запалилися. Ви не згодні? То гідно полемізуйте – вас же запрошують. Чи не можете скласти належного матеріалу? Тоді Инша, пане Стронговський, справа. Вигукувати, як на торжищі, легше, ніж написати нормальну критичну статтю українською мовою.
І тон, і стиль автора мені підходять. Автор є вільним громадянином, що це за манера – затикати рота?
Стаття є нормальним відгуком на черговий “номер” “Критики”, який, звичайно ж, заслуговує (принаймні) на оголошену полеміку.
Сьогодні за нашим православним календарем – день Святого Климента, першого слов’янського літератора. Про це на сайті – ні рядочка. Натомість розвелися про геїв – так, ніби це має якесь відношення до літератури. Ганьба! Сайт зіпсувався.
нічого, гомофоби теж люди, їх треба зрозуміти. вони мають багато комплексів, уявляєте, як вони страждають, коли поряд хтось вільно робить те, чого вони хочуть але страшенно бояться )))
це ви маєте на увазі коли поряд хлоп хлопа в анус пхає?! В будь-якому разі це ж не прояв ні кохання, ні культури… Чи це, ви вважаєте, річ яка вас розчулить до сліз?!
та врешті-решт. коли поряд якийсь дядько буде злягатись з твариною, це те ж буде тільки виявом його свободи та незакомплексованості?
Для мене присутність Петра Іванишина на сайті вже давно є загадкою. Пояснити її можу хіба що бажанням “літакценту” провокувати жорсткі дискусії (як то кажуть, “до биття морд міліціонерів”). Але в такому разі сайт виконує десь ту ж функцію в літ.просторі, що й шоу Савіка Шустера в політиці. рейтинги і скандали “в ефірі” як самоціль.
Дуже прикро.
Що ж до конкретно цього “матеріалу”, то вже сам підзаголовок є дуже далеким від тематики літературного сайту (“роздуми про феномен гомосексуалізму”). Це так само безглуздо, якби я, філолог за освітою, взялася роздумувати про феномен парникового ефекту чи вплив хіміотерапії на організм. Посилання на нібито “авторитетних” психіатрів і психологів – не більше, як “мильна булька”. І засвідчувати це мають вже не філологи, а психологи, яких на сайті, думаю, небагато. Тому “дискусія” виявляється безпредметною і односторонньою. А таким ретроградним, *-фобним (не тільки гомо-) і просто безтолковим текстам (назвати це статтею язик не повертається), тим паче, розтиражованим по всьому Інету, тут не місце. Чи, може, тепер тут і справді не місце частині попередніх авторів і читачів?..
Приєднуюся до вимоги стронговського зняти цю публікацію з сайту. Не тому що вона порушує якісь принципи “лібералістичної” толерантності, а тому що це досить примітивна маніпулятивна пропаганда з фашистським змістом, якій не місце на розумному сайті. Іванишин перевершив самого себе. В цій статті немає критики, лише чиста ксенофобія.
Ігор Самохін
Не треба забувати, яку реальну практику намагаються легітимізувати подібні вияви морального обурення. Проблема в тому, що сайт вважає пристойним обговорювати позицію, яка призвела до підпалу культурної установи та хуліганства на презентації літературного продукту. А що, як “молоді українські християни” вирішать, що даний сайт “нав”язує чужорідну суспільну свідомість” та вдадуться до хакерської атаки? Не забуваймо, що для них “мораль” – це не текстуальна гра.
Закликаю відповідальних за редакторську політику переглянути рішення про публікацію даної статті, інакше вони виставляють себе прихильниками потурання релігійному обскурантизму, нетерпимості, фізичному залякуванню діячів культури та просто поганому смаку.
В. Артюх, аспірант НаУКМА
краще б ви навчили сорокарічних пацанів користуватися презерватимвами. А то вони молодяться, студенток за вечері знімають, розносячі той самий СНІД.
Автору статті – респект!
В українській народній культурі є великий пісенний пласт, який називається сороміцькі пісні. Там – вся можлива сороміцька тематика й відповідна лексика. Але ці пісні не мають “широкого вжитку”, їх співала певна соціальна група. Виняток – поліські та волинські весільні пісні, де ця тематика виконує утилітарно-магічні функції. Обманює злу силу. У народі сороміцькі пісні не схвалювалися. На виконавців говорили: “Вже дурний Іван співає”. Сьогодні дурний Іван намагається сісти на голову. У маршрутках пісенна “культура” зеківська, у літературі – порно, гомо, лесбо. Хлопці, пишіть собі і читайте, але не лізьте туди, до ви не бажані! Нагадаю, візуальне чи вербальне зображення статевого акту є порнографією. Порнографія ніколи не була й не буде продуктивною у літературі. Порнографія, гомо, лесбі для дурного Івана. Як свідчення його ущербності. Хто вміє – кохається, хто не здатний – використовує порно. Захисникам фекально-генітальної естетики скажу: читайте своє творіння своїм донькам, своїм мамкам. Стаття Петра Іванишина є публіцистичною, а не науковою, щоб вести дискусію. І ЛітАкцент правильно зробив, що опублікуввав. Щодо дискусії. Хлопці, про що дискусія?! З вами?!
автор цілком нeдвозначно та відкрито схвалює дії хуліганів, що намагалися зірвати літeратурну прeзeнтацію та злочинців, які підпалили мистeцьку галeрeю.
самий факт публікації сeго опусу чимало кажe про шановний сайт.
а тeксти про мeншовартісніших жінок, місцe яким на кухні, про єврeїв, які нe дають українцям жити, про африканців, які загрожують самому існуванню Європeйської Цивілізації, про унікальні особливості трипільської літeратури скоро на сайті зявляться?
цікаво, а автор взагалі в курсі, звідки, скажімо, писeмна культура в Україну прийшла? Чи відомо йому, що християнство придумали нe трипільці чи там арійці, що той самий націоналізм імпортовали до нас зовсім нeдавно, всього лиш 150-200 тому? Чи має він хоч приблизнe уявлeння про масштаби змішання eтносів на тeриторії сучасної України за останні 4 тисячі років?
Ніколи не думав, що серед читачів Літакценту стільки прихильників (і прихильниць) гомосексуалізму… Ач, як заворушилися! А як обурилися, що автор статті засуджує те, чим вони займаються! Дива та й годі.
Перекручені всі факти.
Халтура. Примітивно, гидко, брудно.
Літакцент, Літакцент… Ніколи не думала, що Ви ТАК себе скомпрометуєте. Ви ж сайт, присвячений ЛІТЕРАТУРІ!
Розчарована.
Я не бачу проблеми для галасу щодо статті.
Вони є дискусійна і публіцистична. Проблема дійсно існує і то серйозна. Пропаганда нетрадиційних (радше – ненормальних) статевих стосунків іде повним ходом.
І головний аргумент противників того, що викладено в статті – заборонити, зняти, зліквідувати.
Самі ж вимагають толерантності, але виявити таку не бажають! Типово лівацька позиція – заткнути рота всім, хто з ними не згоден.
Я не згоден із багатьма твердження автора, але головне він відзначає правильно – нас повинна турбувати тенденція, за якої ЗБОЧЕННЯ (гомосексуалізм є збоченням, щоб там не казали) подається як норма. Якщо ми збочення будемо подавати як норму, то одного дня нам оголосять, що норма – то є збочення.
У мене є діти і я хочу, щоб у мене були онуки. Тому задля цього я маю називати речі своїми іменами.
Редакції – дякую за статтю. І не думайте її знімати.
Гадаю, всі, хто проти нормального обговорення цього матеріялу, – приховані гомосексуалісти. Має рацію автор статті, забагато їх розвелося у нас, цих педофілів, феміністок, прибічників гендерних студій, за якими ховається педерастія та лесбіянство… Тенденція увиразнюється, і пора вже з нею щось робити. Як на мене, то все це треба просто заборонити законодавчо. Гомик? Лесбіянка (феміністка)? До суду – і на виправні роботи.Не доходить через голову – дійде через руки й ноги.
Obgovoriuvaty treba, argumentovano, i pryvodom do ciogo mozhe buty najbudennisha tema i navit takyj neserjoznyj tekst (komu zh, jak ne shanovnij spilnoti? na inshyh sajtah vse spryjmut za chystu kopijku). Bo tymchasom avtor dijsno nafarshyruvav tekst imenevrkapliuvanniam (name-dropping?), sofizmamy, i filosofskymy terminamy, a tak sobi prosto vydaje naslidok za prychynu : “З погляду онтології, тобто філософії буття, гомосексуалізм стає прогнозованим виявом деструктивних процесів буттєпокинутості (чи обездуховлення): нігілізму, спустошення, знекоріненості тощо окремої людини і цілих народів.”, i zamist togo shchob atakuvaty prychynu, atakuje naslidok…
Чесно кажучи, стаття вельми кумедна. Складається відчуття, ніби автор мешкає в якісь концентрованій пострадянській (ключове слово не «пост», а «радянській») інформаційно-ментальній капсулі.
Тут більшого обурення заслуговує не сам опус (єдине, що хочеться спитати у автора – він є фаховим психологом за освітою чи захистив дисертацію з приводу проблематики гомосексуальності? Певно так, якщо він впевнено розкидується наведенням різноманітних «фактів» щодо цього питання), а позиція «Літакценту».
По-перше, стаття дійсно є гомофобською і це, думаю, може бути підставою для позову до суду. Й судитися можна не тільки з самим автором (що з нього бідолашного взяти?), а з сайтом, як каналом масової комунікації. Власне, в суді буде оцінюватися категорія «тут і зараз» ніж «я колись проголосував за зняття кримінальної відповідальності за гомосексуалізм».
По-друге, сумма тверджень вміщених у публікації більш пасувала би до провінційної газети орієнтованої на середньостатистичного пенсіонера. Редакція сайту переймається якісним рівнем статтей, що розміщає на своїй площі?
Панове-аматори мужелозтва! Двоє із вас запитують чи не є психологом автор матеріалу. Натякається, мабуть, що він мусить бути філологом, аби мати право виступати на цьому сайті. А я вас запитаю: ким є насправді Стронговський, який оце оприлюднив вражаючий список “зловорожих гнізд” у неті українського буржуазного націоналізму. Така поінформованість у цього “естета” і “філолога”!
То яким боком після цього повертаються до читача літературного сайту оті його протести? Не літературознавчим, а специфічним, навіть службово-специфічним, боком. Отак виходить, любі гурмани перверсії.
Щодо статті П. Іванишина, то вона є літературним есеєм, яким ЛітАкцент має повне право розпочати полілог про літературний “встид”, яким “Критика” з настійливістю, гідною Иншого застосування, прагне годувати українське суспільство.
Стаття п. Іванишина актуальна хоча б тому, що гомосексуалізм стає набагато агресивнішим та нав’язливішим і від нього все важче захистити несформовані юні душі.
“Тому заявляю наступне.
Якщо ця невигадлива манірна лайлива претензія на пасквіль лишатиметься на сайті після закінчення цієї доби, і на її місці не з’явиться пояснення, чого цей прикрий інцидент мав місце, я уриваю всі мої приятельські стосунки з цим сайтом”.
Боюся, що тепер, після ТАКОГО, навряд чи Літакцент зможе нормально функціонувати. Хай там як, але тут на Стронґовському майже все трималося…
По темі статті. Мене дратує нав’язливий піар оцієї “статевої інакшості”, який і справді стає дедалі, то все агресивнішим. А зі збіркою “120 сторінок содому” взагалі доходить до абсурду – все це епатежне позиціонування, як “лезбо-гей-бі” поезія просто смішить. Це все одно, що інші збірки віршів, авторами яких є гетеросексуали, або в яких є бодай натяк на гетеросексуальні стосунки також презентувати під гордовитою вивіскою “гетеро-поезія” і з цього приводу здіймати навколо шал. І взагалі, чим по суті відрізняється так звана “гомосексуальна поезія” від звичайної? Розміром строфи? Ритмом? Структурою? Навряд чи… Отож подібні назви чи концепції таких збірок це більше апатаж не надто високого рівня, аніж справді виправдане концептуальне рішення.
І ще раз щодо “гомофобії” і подібних веселих речей. Мені плювати з вавілонської вежі на те, хто, в який спосіб і з ким це робить, аж допоки цей хтось не починає мені тикати під носа свої сексуальні уподобання, свої погляди на сексуальні стосунки і свою сексуальну інакшість, так, ніби це справа життя і смерті – показати всім навколо, який він/вона/вони оригінальний та незвичайний. Зрозуміло, що все це відбувається через комплекси власної меншовартості, але від цього навала агресивного піару гомосексуалізму не стає привабливішою.
Справді дивує, що редактори “Літакценту” ніяк не реагують на коментарі дописувачів. У ситуації, що склалася, це було б не зайвим. Принаймні відписати, що, мовляв, на нашу думку, матеріал Іванишина адекватний (літературознавчий? літературно-критичний?) і має право бути на цьому сайті. Тоді вже справа вибору за читачем: приймати такі правила гри чи ні. А мовчання засвідчує якщо не зневагу, то принаймні ігнорування позиції не лише стронґовського, а й Самохіна, Артюха, Славінської і всіх інших, хто тут лишав свої дописи під ніками.
Шановна редакціє! Куди зник із сайту матеріал Марти Варикаші “Queer pro quo, або за межами бінарної гендерної дихотомії”, присвячений ЛГБТ-Антології? Це тимчасовий технічний збій чи промовисте засвідчення задекларованого Вами бажання “сприяти” діалогові “високих сторін”?
Матеріал у рубриці “Полиця бібліофіла”.
А лінк у цьому матеріалі зараз виправлю.
Глюк.
Ірина Троскот
Дякую всім, хто так чи інакше відгукнувся на мою скромну роботу, яка є звичайним науково-популярним полемічним роздумом про помітний феномен життя сучасної цивілізації. Загалом я не пишу коментарів, але порушити це правило мене спонукали як велике зацікавлення цим многогрішним матеріалом, так і бурхлива та полярна реакція на нього. Тому скжау кілька слів. З одного боку, мені прикро, що через непорозуміння повний варіант цього матеоріалу з”явився на сайті “Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова” (звідки його скачали й інші сайти), перед ексклюзивним опублікуванням його скороченого варіанту у ЛітАкценті. Прошу вибачення у редакції і з розумінням поставлюся,якщо через це (але тільки через це!) матеріал буде знято із цього цікавого та важливого сайту. По-друге, мені прикро за тих шановних читачів, які критику гомосексуалізму як явища сприйняли за критику окремих гомосексуалістів (що,на мою думку, як і інші психічно ненормальні люди потребують розуміння, підримки і лікування). По-третє, мені прикро за тих шановних читачів, яким стиль мого роздуму видався образливим. Сподіваюсь, їх жодним чином не ображають прояви українофобії чи дописи толерантних колег-лібералів, насичених милозвучними окресленнями своїх опонентів (в дусі “олігофрен”, “маразматик”, “фашист”, “нацик” та ін.) Крім того, молю Господа, щоб їх зовсім не ображали їх власні характеристики многогрішного автора цього многогрішного допису та ЛітАкценту. По-четверте, хочу щиро подякувати тим, хто уважно прочитав матеріал і підримав його основні положення, а також тим критикам, які дали посутні аналітичні зауваги. І, нарешті, останнє: усім насиченим толерантною ненавистю до тих, що таки відважуються мати іншу думку, ніж в них, раджу звернутися до тексту, який би мав бути для кожного ліберала чимсь на кшталт Біблії – до Загальної декларації прав людини (1948р.). Їм би цікаво було прочитати і статтю 18 (“Кожна людина має право на свободу думки…”), і статтю 19 (“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення…”). Насамкінець хочу подякувати редакції ЛітАкценту за справді плюралістичну позицію, яка справді дає можливість висловитися різним за світоглядом людям.
Як на мене, єдиною метою публікації даного тексту було власне обурення, а відповідно і сварка. Це теж є родом полеміки. І оскільки читають (чи читали у випадку Іллі Сронговського) цей ресурс здебільшого ерудовані та освічені люди, — за задумом редакції полеміка мала би відбуватись у конструктивному руслі. Але вбили зовсім іншого зайця, ніж хотіли — посилання на цей текст вже дійшли до жж. Особисто я сюди вперше потрапив звідти. Вітаю редакційний колектив з вдалою (?) промо акцією… і черговим ксенофобським текстом:))
А читачі дочекаються реакції від редакції, чи як? Поясніть, до чого тут література?
Усе ще сподіваюся, що це непорозуміння й поганий сон, стримуючи себе від демонстративних полишань сайту вслід за Іллею. Звісно, така фігня, як якась пересічна читачка, перейнята елементарними й недоторканними (на її думку, принаймні) правами й свободами людини, для редакції нічого не важить.
Але зрозумійте врешті, чому ті, хто обурюються, так роблять. Річ не в іншій позиції. Принаймні в мене особисто статті на літературну тематику, хоч би як категорично я була не згодна з їх тезами, обурення не викликають – ніколи. Власний смак, власний світогляд – звісно, невід’ємне право кожного. Річ у спекулятивності, неграмотності, політично-агітаційному забарвленні цього опусу. Річ у тім, що дописувач не апелює до опонентів (і про науковість не йдеться тим паче), а грубо їх ображає.
І так, у будь-якій цивілізованій країні ви напевне програли б суд. І я залюбки підписалася б під позовом, попри велику симпатію до представників редакції.
Редакціє, ви щось відповісте, чи вам справді аж так начхати на людську гідність чималої (і далеко не найменш інтелектуальної) частки ваших читачів, яким ви публікацією цього тексту просто плюнули в обличчя (перепрошую за тривіальну метафору, але тут інакше і не скажеш)? Хочеться знати чітку вашу позицію й мати пояснення, що ЦЕ робить на сайті, щоби нарешті або зі спокійним серцем продовжувати відвідувати “Літакцент”, або – з неспокійним, щоправда, серцем – піти й не терпіти більше цієї наруги?
Amicus Plato, sed magis amica veritas.
дійсно цікаво, чим є позиція мовчанки редакції сайту? я схильний розцінювати це як боягузство.
Не розумію гвалту з приводу статті.
Де там ксенофобія? Ну приплетено штучно суто медичну проблему до національного питання. Суть не в тому.
Людина висловила свою точку зору, і одразу – в суд! ганьба! пориваю стосунки! Навіщо впадати в істерику?
Нехай критики статті чітко скажуть чи є гомосексуальність збоченням чи є нормою.
Ото і все. Автор вважає (і не лише він), що це збочення.
Мене особисто не цікавить, хто є гей а хто ні. Так само як і те, чи може бути гей націоналістом чи ні (може!).
Мене тривожить нахабна реклама цього збочення і нав”язування думки про те, що воно є нормою.
По-вашому – воно норма? Якщо так – доведіть.
по-нашому, це тема не для цього сайту.
“мене тривожить” у цьому контексті тільки політична пропаганда на ресурсі, який позиціонувався як суто літературний.
“…явища антимистецтва, антилітератури, міцно базовані на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму.”
Шановний товаришу Петро Іванишине! Як іноді приємно відчути ностальгію за проявами здуховлюючих, націоналізуючих, робітничо-селянських цінностей східного деспотизму радянської психіатричної науки. Большуще спасибі Вам за те, що ви не побоялися принципово залишатися в минулому сторіччі за відданість світлим ідеалам! Щоправда, дещо здивований натрапити на таку глибоко виважену, емоційно аргументовану, непересічно просвітницьку, науково-популярну позицію на цьому мережевому літресурсі, де вже звик зазвичай почитувати легковажні статейки так званих авторів про нібито сучасну буцімто літературу, а насправді – антистатті антиавторів про антилітературу на цьому антивебсайті західно-ліберального антирнету!
чого на світі нe буває?
прочитав от статтю Іванишина, й тоді тільки й довідався про існування нeчуваної алe бeзумовно прогрeсивної дисципліни “націонології”.
сподіваюсь посядe вона почeснe місцe сeрeд таких фундамeнтальних дисциплін як астрологія, хіромантія, фрeнологія та євгeніка.
алe тeмний я чоловік – чи повідає Іванишин, в яких унівeрситeтах вжe факультeти з націонології повідкривали, як провідних спeціалістів в цій галузі звати?
і щоб от нe забув: як звати основоположника нової рeволюційної науки, часом нe Іванишин?
“Крім того молю Господа” щоб Пeтро Іванишин багацько нових хвацьких дисциплін повинаходив! (приміром “критичнe содомо-гоморознавство”, “трипілологія”, “ангeльські студії” тощо)
і такe щe Іванишину: “мeні прикро за гомофобів що,на мою думку, як і інші психічно ненормальні люди потребують розуміння, підримки і лікування” (нe моє, цитата!)
Мені ці “мальчікі в голубом” нагадують тіточок – свідків Єгови, що хдять попарно й розповсюджують свої брошурки. Такі самі липучі й неприкаянні у своїй хворобливій пристрасті.
Вельмишановний пане, дуже важко не відреагувати на Вашу… “статтю” – у мене
виник ряд запитань і коментарів.
По-перше, Ви пишете про гомосексуалізм так, наче б то його ніколи в
Україні не було, аж поки прозахідна й проамериканська пропаганда не
зробила за пару останніх десятків років своє діло і не виховала трохи не
ціле покоління гомосексуалів. Якщо певні факти замовчувалися, це не
означає, що їх історично не існувало; і якщо консервативне суспільство
обмежує будь-які свободи людини, засуджуючи і каруючи всіх, хто не
вкладається в норму (до речі, поняття <> вкрай відносне і політизоване), то
це не означає, що немає осіб поза <>, просто їх змушують мовчати
такі, як Ви. Тож чи варто дивуватися, що серед гомосексуалів більше
випадків суїциду (суспільство зробило з них ізгоїв і влаштувало
полювання). Почитайте <> Мішеля Фуко, або хоча б
післямову Марії Маєрчик до <>. До речі, якщо пропаганда
така сильна, чому Ви не змінили орієнтацію?
По-друге, не ототожнюйте гомосексуальність з квір-ідентичністю, останнє
поняття значно ширше (Див. мою рецензію: Марта Варикаша <>). Та Ви,
очевидно, про це нічого не знаєте…
По-третє, чому Вас лякає толерантне ставлення саме до гей-лесбійства?
Лише через християнську традицію? То, може, закидаємо камінням усіх
квірів, що, власне, Ви і робите цією статтею, як справжній фарисей. Якщо
Ви й справді такий релігійний, то варто було б замислитися над питанням,
хто Вам дає право засуджувати інших? А якщо не релігійний, то не треба й
ховатися за Біблією.
По-четверте, не філологам стверджувати чи скасовувати твердження про
хворобливість гомосексуалізму. Проте як філологи ми маємо визнати винахід
Фройда стосовно сублімації і під час аналізу творчості того чи того
письменника враховувати вплив його сексуальності на образність.
По-п’яте, мушу відкрити Вам секрет: стабільність і розвиток – не тотожні
поняття. А щодо постмодернізму, то він як раз
вирізняється особливим гуманізмом, адже простягає руку до конкретного
індивіда з усіма його сумнівами та болем.
По-шосте, кумедним видається зв’язок нетрадиційної сексуальної орієнтації
з Батьківщиною… О, так, Ви ж вважаєте, що на территорії України всі
завжди були гетеро. Вас почитаєш, просто фільм жахів: ми оточені
прозахідними ворогами, а в середині гей-парад рушає п’ятою колонною! До
речі, чому межовими Ви називаєте лише гомосексуалістів, як щодо
білінгвальних осіб, або взагалі дітей, чиї батьки – представники різних
національних культур? Знищимо і їх теж, а то засмічують наші традиції,
правда?
По-сьоме, що Ви вкладали у фразу <>? Це
метафора така? Дуже поетично! Тільки Ви якийсь непослідовний, то
гомосексуалізм у Вас хвороба, то письменство, то антимистецтво… До
речі, Вітольд Гомбрович твердив, що будь-яке <>, ви
це мали на увазі?
По-восьме, знайдіть мені цитату з <>, де Т.Гундорова
пише, що Леся Українка і Ольга Кобилянська були лесбійками. Ви плутаєте
поняття, ви або не читаєте взагалі, або читаєте поверхово, не як
досвідчений науковець, а як підліток, який соромиться медичної
термінології, бо в нього починаються словесні полюції, як тільки він
натикається очима на поняття сексуальності.
По-дев’яте, чому Ви зводите одностатеве кохання до сексу, для Вас окрім
сексу нічого не існує? Ваше твердження, що гомосексуаліст не може
написати шедевр,
- абсурд! Чайковський, Вайлд, Жід, Гомбрович… виходить збочені бездарі
для Вас і тільки. Безсумніву, <>, але хіба можна забороняти письменнику творити лише
через те, що вас не влаштовує його сексуальність? Хіба можна забороняти
досліднику бачити вплив сексуальності письменника на його творчість?
Шановна Марта Варикаша, як на мене автор цієї “статті” не заслуговує на жодну дискусію з ним.
Фуко був гомосексуалістом і помер від СНІДУ. В його писаннях є своя логіка, але чому він має бути для інших авторитетом?
а)доземний Вам уклін від усієї культурологічної науки за визнання присутності «логіки» в «писаннях» автора, на досягнення якого ця сама наука безпосередньо спирається ось уже близько сорока років. Боюсь, у сучасному науковому контексті (хоча, звісно, кожен зберігає своє право позиціонувати себе поза ним) подібні твердження про Фуко звучать так само наївно, як коли б першокласник заявив, що він підтримує розташування літер в абетці.
б) коли спостерігаєш отаке упереджене ставлення до автора на ґрунті його сексуальних уподобань, завжди виникає спокуса заперечити, мовляв, не слід змішувати творчість автора та його сексуальний вибір. Але я скажу дещо протилежне: у ряді випадків прорив у пізнавальній сфері безпосередньо підживлюється трансґресивним досвідом автора, зокрема, і сексуальним також. Так що віднімати гомосексуальність Фуко від безумовного перевороту в науці, здійсненого ним – це такий самий нонсенс, як і вважати, що войовнича гетеросексуальність оприявнених тут «поборників моралі» виправдовує нульову наукову цінність висловлюваних ними думок.
(Перепрошую за повтор, у попередньому завантаженні від цитат і назв книжок залишились тільки дужки – теж не зрозуміло чого!)
Вельмишановний пане, дуже важко не відреагувати на Вашу… “статтю” – у мене виник ряд запитань і коментарів.По-перше, Ви пишете про гомосексуалізм так, наче б то його ніколи в Україні не було, аж поки прозахідна й проамериканська пропаганда не зробила за пару останніх десятків років своє діло і не виховала трохи не ціле покоління гомосексуалів. Якщо певні факти замовчувалися, це не означає, що їх історично не існувало; і якщо консервативне суспільство обмежує будь-які свободи людини, засуджуючи і каруючи всіх, хто не вкладається в норму (до речі, поняття “норма” вкрай відносне і політизоване), то це не означає, що немає осіб поза “нормою”, просто їх змушують мовчати такі, як Ви. Тож чи варто дивуватися, що серед гомосексуалів більше випадків суїциду (суспільство зробило з них ізгоїв і влаштувало полювання). Почитайте “Історію сексуальності” Мішеля Фуко, або хоча б післямову Марії Маєрчик до “120 сторінок… “. До речі, якщо пропаганда така сильна, чому Ви не змінили орієнтацію? По-друге, не ототожнюйте гомосексуальність з квір-ідентичністю, останнє поняття значно ширше (Див. мою рецензію: Марта Варикаша “Queer pro quo… “). Та Ви,очевидно, про це нічого не знаєте… По-третє, чому Вас лякає толерантне ставлення саме до гей-лесбійства? Лише через християнську традицію? То, може, закидаємо камінням усіх квірів, що, власне, Ви і робите цією статтею, як справжній фарисей. Якщо Ви й справді такий релігійний, то варто було б замислитися над питанням,хто Вам дає право засуджувати інших? А якщо не релігійний, то не треба й ховатися за Біблією. По-четверте, не філологам стверджувати чи скасовувати твердження про хворобливість гомосексуалізму. Проте як філологи ми маємо визнати винахід Фройда стосовно сублімації і під час аналізу творчості того чи того письменника враховувати вплив його сексуальності на образність. По-п’яте, мушу відкрити Вам секрет: стабільність і розвиток – не тотожні поняття. А щодо постмодернізму, то він як раз вирізняється особливим гуманізмом, адже простягає руку до конкретного індивіда з усіма його сумнівами та болем. По-шосте, кумедним видається зв’язок нетрадиційної сексуальної орієнтації з Батьківщиною… О, так, Ви ж вважаєте, що на территорії України всі завжди були гетеро. Вас почитаєш, просто фільм жахів: ми оточені прозахідними ворогами, а в середині гей-парад рушає п’ятою колонною! До речі, чому межовими Ви називаєте лише гомосексуалістів, як щодо білінгвальних осіб, або взагалі дітей, чиї батьки – представники різних національних культур? Знищимо і їх теж, а то засмічують наші традиції, правда? По-сьоме, що Ви вкладали у фразу “гомосексуалізм як письменство”? Це метафора така? Дуже поетично! Тільки Ви якийсь непослідовний, то гомосексуалізм у Вас хвороба, то письменство, то антимистецтво… До речі, Вітольд Гомбрович твердив, що будь-яке “мистецтво родом з гріха”, ви це мали на увазі? По-восьме, знайдіть мені цитату з “Femina melancholica…”, де Т.Гундорова пише, що Леся Українка і Ольга Кобилянська були лесбійками. Ви плутаєте поняття, ви або не читаєте взагалі, або читаєте поверхово, не як досвідчений науковець, а як підліток, який соромиться медичної термінології, бо в нього починаються словесні поллюції, як тільки він натикається очима на поняття сексуальності. По-дев’яте, чому Ви зводите одностатеве кохання до сексу, для Вас окрім сексу нічого не існує? Ваше твердження, що гомосексуаліст не може написати шедевр, – абсурд! Чайковський, Вайлд, Жід, Гомбрович… виходить збочені бездарі для Вас і тільки. Безсумніву, “приватне інтимне життя будь-якої людини – її особиста справа”, але хіба можна забороняти письменнику творити лише через те, що вас не влаштовує його сексуальність? Хіба можна забороняти досліднику бачити вплив сексуальності письменника на його творчість?
Взагалі-то кількість обурених коментарів справді показове. Я не думаю, що люди, яким би було байдуже питання гомосексуалізму, так знавісніло накинулися на дану статтю, хай там навіть і є певні суперечності і недоліки. А оскільки їм ця тема не байдужа, то не потрібно бути ясновидцем, щоб зробити припущення про їхню сексуальну орієнтацію.
Але це так, між іншим, оскільки у нас вільна країна і кожен може сам собі обирати як, з ким і в який спосіб.
Цікаве інше – знову ж-таки, беручи до уваги кількість обурених і коментарів, переважно написаних в агресивному і нетерпимому тоні, наважуся зробити три припущення:
1. Судячи з кількості агресивиних по відношенню до статті коментарів, серед відвідувачів Літакценту ДУЖЕ багато гомосексуалістів.
2. Серед людей, які сьогодні в Україні так чи інакше цікавляться літературою або ж задіяні в площині літератури/публіцістики процент гомосексуалістів досить значний, якщо не критичний.
3. Гомосексуалісти стають дедалі агресивніші і будь-який вияв незгоди з пропагандою їхньої естетики викликає у них досить сильні напади істерії.
Oleksiy, мабуть, просто вам жити на світі з такою нехитрою логікою. Для того, аби відчувати солідарність, скажімо, із переслідуваними тибетськими ченцями, потрібно бути тибетським ченцем? А щоб боротися за права, даруйте за незґрабне порівняння, слонів у Південній Африці, потрібно бути південноафриканським слоном? Ви взагалі відчуваєте різницю між поняттями “приналежність” і “солідарність”? І мотивацію для солідарності як такої? Коли спокійно реагувати на вилучення з суспільства якоїсь однієї спільноти, вилучення – за тією чи іншою ознакою – непомітно стає нормою. І повірте, у кожного з нас є ціла низка ознак, за якими нас можна вилучити і замкнути у якесь ґетто – досить, аби знайшовся той, кому це буде потрібно.
Остапе, ви тут дещо пересмикуєте, адже йдеться не про “солідарність” із сексуальними меншинами, чи захист їхніх прав і аж ніяк не про “їх вилучення із суспільства”. У цій, хай і суперечливій, статті і слова не було про “вилучення” чи “заборону” – там лише висловлювалася суб’єктивна думка щодо тенденцій агресивного і нав’язливого просування естетики гомосексуалізму як у світі, так і в сучасній Україні. А переважна більшість коментарів до статті чудово демонструє агресивно-істеричну реакцію гомосексуалістів і тих, хто з ними, так би мовити, “солідарний” на будь-яку незгоду із НАВ’ЯЗЛИВОЮ і все більше зростаючою рекламою гомосексуалізму.
Щодо африканських слонів і солідарності з ними. Істеричний та знавіснілий тон переважної більшості коментарів ставить під сумнів просту “солідарність”. Якщо це лише солідарність, то солідарність наскільки потужна та одностайна, що спрямуй її, скажімо, на захист тих самих африканських слонів, права яких, за Вашими словами утискаються, я б за їхню подальшу долю не переймався. Але, вочевидь, безправні африканські слони стоять далеко не першими у черзі знедолених та упосліджених.
Сьогодні вони поводяться агресивно. Але на агресію відповідь – агресія. Не треба буде дивуватись, якщо через кілька років їх будуть бити.
Солідарність з кимось або з чимось передбачає схвалення і підтримку, іноді пропаганду. А солідарність з борцями за права африканських слонів викликає, як мінімум, повагу.
Хлопці, у вас дивна суперечка. Якось обтічно ви торкаєтесь проблеми. Я належу до сексуальних меншин – я люблю жінок. І проблем нема. Але у мене син критичного віку. Та якби хтось з отих ублюдків торкнувся його – стовідсотково смерть. Це не жарти. Наші цінності випестувалися тисячоліттям! І Що? Топтати їх? Розумієте, семантика слів “мама”, “донька” значно глибша, ніж то закладено марксизмом. А ним хворіє не тільки моє покоління – воно передалося у спадок. І отой гомо фейєрверк звідти. У Європі теж звідти. Консервативна Європа не схвалює гейпаради. Наші з комунізму вийшли, але комунізм з них ні. Він приріс до їхніх душ – не відшкребеш. А зневага до людини саме з комунізму. Зрештою, все це трішки складніше, ніж то можна сказати у коментарях.
Я так розумію, в результаті замість того, щоби прибрати статтю, прибрали всі коментарі. Що ж, чудовий спосіб “надати можливість бути почутими всім” і “створити простір для діалогу”…
Шановні Інакші, не починайте лямент по другому колу. Зосереджуйтесь на літературі.
У колі моїх знайомих повага до ЛітАкценту зросла тому, що сайт достатньо послідовно відстоює свою мистецьку програму. І не пасує перед навалою непроханих порадників. Удач вам!
Мені ще дуже небагато літ, тому я не буду писати якихось надприродних літературних термінів, щоб висловити свою думку. Буду намагатись висловлюватись лаконічно:
1. По-перше, яка різниця літературний цей сайт чи ні? Хіба такі поняття, як мораль, духовність, віра , врешті-решт, не стосуються літератури? Хіба вони не впливають на її розвиток і призначення?
2. По-друге, дорогі “критики-літератерознавці”, мене просто обурює те, як одностайно ви всі захищаєте права гомосексуалістів! Здавалось, всі такі віруючі, відвідують храм ( в чому я не сумніваюсь). Хіба істинно віруюча українка чи українець може не засуджувати таке збочення? Згадайте, для чого створено чоловіка і жінку ( а не чоловіка і … чоловіка:)). А ще не зайвим було б поглянути на саму назву статті. Безперечно, вона нагадає вам якусь історію з Біблії.
3. А тепер, вельмишановні, уявіть, що ваш син став гомосексуалістом. Не думаю, що такий стан речей вас задовільнив би (і це м*яко сказано!).
4. Краще відстоюйте права африканських слонів, вони хоча б цього варті.
“Чомусь активну підтримку й охорону цим акціям гомосексуалістської пропаганди, як свідчать деякі інтернет-ресурси, забезпечували представники промосковських шовіністичних організацій”
Як людина, яка була присутня на акціях можу зазначити, що там була міліція, яка і “надавала” , не захист, а підтримання правопорядку. І патруль міліції був цілком українського походження.
А своє християнство можете собі в одне місце засунути, перепрошую за грубість!
artyulia, та що ви собі дозволяєте? Так може написати лише аморальна людина. Якщо ви так відзиваєтесь про християнство, то зовсім мене не дивує ваше прихильне ставлення до гомосексуалістів (якщо воно справді таке…).
Цікаво, що ж ви робили на цих акціях? Приймали в них безпосередню участь?
Шукаю філологічно наснаженого гомосексуального мужика для витончених літературних розваг у хащах постмодерну.
Підійде Стронговський.
Дякую авторові за дану статтю. Це одна з найкращих україномовних статтей по тематиці гомосексуалізму.