Бажан під музику: «Нічні концерти» серед дня

19 квітня в Національному музеї літератури нагадали про класику культури ХХ століття — відбувся літературно-музичний вечір, присвячений циклу віршів Миколи Бажана “Нічні концерти”.

Нині Микола Бажан не належить до найбільш згадуваних постатей української літератури, бо ж і не репресований, і не нововідкритий. А проте, його поезія — одне з найцікавіших і, головне, найрізноманітніших явищ українського ХХ століття, в ній поєдналося кілька стилів, епох, вона зуміла “відродитися” після цензурних лещат сталінізму, до останніх днів свого життя поет залишався цікавим, пластичним і своєрідним автором. Тож актуалізація його імені й творчості — свята справа, а “вечір” у Музеї літератури, попри зовсім не вечірній час проведення (третя година), зібрав досить велику аудиторію.

На початку ведуча Людмила Рєзникова (завсектором Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана) нагадала деякі факти з біографії поета. Наприклад, історію з висуненням на Нобелівську премію, від якого Бажан відмовився, очевидячки, побоюючись гонінь із боку радянської влади. “Як жаль, що я послухався тоді Миколу Платоновича!”, — скаже потім в одному з інтерв’ю ініціатор висунення, Омелян Пріцак. Також Людмила Рєзникова розповіла про захоплення Бажана музикою (до речі, він і сам полюбляв музикувати).

— Цикл “Нічні концерти” — унікальна в історії літератури поетична інтерпретація музики. Він цікаво й гармонійно сполучив у ньому компоненти різних стилів, різних музичних епох. Іван Дзюба казав, що це — вершинний доробок Миколи Бажана, геніальне переживання й ословлення музики. На жаль “Нічні концерти” не дуже добре відомі українському читачу, бо не входять до шкільних та університетських програм. Тому ми вирішили зосередитися саме на цьому циклі.

Літературознавець Володимир Панченко спершу зупинився на ранньому періоді життя поета.

— Микола Бажана був одержимий музикою з дитинства. У молоді роки — про це можна прочитати в поемі “Дебора” — він ходив до уманського колишнього Василіянського монастиря, де на той час Лесь Курбас робив свої вистави й де співала кохана Миколи, донька кантора синагоги.

За Панченком, Бажан вважав місією мистецтва – “виспівати” віру в людське, гуманізувати, олюднювати та відроджувати.

— А після сталінщини Микола Платонович знайшов собі в мистецтві “політичний притулок”. Дуже багато його книжок відтоді містили діалоги з високою культурою. “Нічні концерти” він створив уже в 75-річному віці. Бажан любив вечорами слухати музику, мав величезну кількість платівок. Він обрав собі дуже амбітне завдання – “ретранслювати” одне мистецтво в інше. І не просто ретранслювати, а пережити. Ще один важливий елемент “Нічних концертів”, та й багатьох інших творів Бажана — увага до екстатичного моменту творчості, до своєрідного трансу генія.

На акції в Музеї літератури виступив актор Валерій Івченко. Він рівно тридцять років тому декламував “Нічні концерти” для екранізації. Його читання сподобалося Бажанові. Нині Івченко працює в Росії, у Великому театрі Санкт-Петербурга, і захотів поговорити про цю поезію вже з нової часової та географічної відстані.

Основна думка його виступу зводилася до того, що поезію Бажана, зокрема “Концерти”, варто розуміти не лише в горизонтальній, а й у вертикальній, власне, релігійній площині.

— Микола Бажан тоді стояв перед останніми рубежами життя, він знав, що це, можливо, одні з останніх його творів. А тому він у своїх поезіях ставив питання “що ж далі?”, питання релігійні (хоч це й не відразу очевидно, тридцять років тому я цього не розумів). Наприклад, “Незакінчена симфонія Шуберта” — це і вдивляння в себе, і сповідь. У пізній творчості Бажана ми бачимо, як він може спочатку вибудувати грандіозну, ефектну картину матеріалістичного розуміння життя, а потім перекреслити її одним рухом. Поет відчуває попереду суд, але вірить у спасіння через любов, а це абсолютно християнський, біблійний погляд.

Після Валерія Івченка нарешті перейшли до власне мистецької частини вечора. Музикознавець Валентина Кузик оголошувала й коментувала невеличкі блоки, в яких студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого декламували вірші з “Нічних концертів”, а учасники квартету “Київ-Бароко” виконували відповідну музику — або ту, про яку писав Микола Бажан, або пов’язану з нею, адже, наприклад, зіграти вчотирьох у музейній залі симфонічний твір навряд чи вдалося б.

У першому блоці читали “Криницю Леонтовича” та грали його всесвітньо відому обробку “Щедрика”. А також – “Ніч на Івана Купала” в супроводі музики Леоніда Грабовського. Другий розпочався з дещо публіцистичного вірша “Голос Едіт Піаф”, що його молода акторка читала впереміж із наспівуванням окремих пісень Піаф. Валентина Кузик принагідно нагадала всім про прикру ситуацію, що склалася в Україні та інших постардянських країнах із музичним жанром “шансон”.

— На жаль, у нас цей жанр більшість людей розуміють зовсім неправильно, фактично паплюжать справжній шансон, і цьому треба протистояти!

Далі був вірш “Бразіліана Вілла-Лобоса” та одна з сюїт бразильського композитора, створена за мотивами творчості Баха (вона взагалі регулярно надихала Вілла-Лобоса). Саме цей текст Бажана найбільш детально описує, власне, музику, він же місцями нагадує ранній, авангардний етап творчості поета, такі вірші, як “Цирк” чи “Елегія атракціонів”.

“Незакінчену симфонію” Франца Шуберта Валентина Кузик назвала етапним твором, який змінив світову симфонічну музику. У відповідній поезії Микола Бажан вдається як до вже згаданої Валерієм Івченком сповідальності, так і до зображення трагедії нерозуміння митця публікою, його екзистенційної самотності.

“Ленінградський” блок — “Вальс Сібеліуса в Ленінграді” та “Сьома симфонія Шостаковича”. На перший твір поета надихнув спогад про подорож до Петербурга й прогулянку під час білої ночі, коли десь на островах вони з дружиною побачили, як люди вночі косять траву під звуки вальсу фінського композитора Яна Сібеліуса. Звісно, таке сюрреалістичне видовище не могло не справити враження на творчу людину. А “Сьома симфонія Шостаковича” є спогадом про прем’єру цього знаменитого твору в нещодавно зайнятому радянськими військами зруйнованому Києві. Микола Бажан тоді був “віце-прем’єром” УРСР та опікувався, зокрема, облаштуванням симфонічного оркестру.

Останнім прозвучало “Тріо №2 Бориса Лятошинського”. Як у музичному творі, так і у вірші використано мотив народної пісні “Ой, вербо”.

Загалом вечір вийшов достатньо пізнавальним і цікавим, хоч, може, й варто було провести його у пізніший час. Варто відзначити непогану, емоційну, хоч і не завжди ідеально чисту гру квартету “Київ-Бароко” (керівник — скрипалька Поліна Захарян, також на скрипці — Олена Захарян, Олександр Хорольський — контрабас, Наталія Гарна — фортепіано) та приємну, хоч і дещо наївну декламацію студентів.

Фото В. Панченка.