Молодість і досвід в українській історичній прозі: репортаж

 

Нещодавно відбувся воркшоп «Як будується історичне оповідання» з нагоди виходу книжки історичних оповідань «Звіяні вітром бездержавності». У ній зібрані 16 художніх текстів, які ввійшли в короткий список конкурсу історичного оповідання «ProМинуле». Молоді та досвідчені автори писали про українську еліту ХІХ століття.

Це спільний проект ЛітАкценту і видавництва «Темпора». Конкурс відбувся вже вдруге, темою першого були українські визвольні змагання 1917-1921 рр. Твори переможців першого конкурсу були опубліковані у книжці «Memento momentum свободи».

Дивіться також: Як будується історичне оповідання: із презентації збірника «Memento momentum свободи»

6 листопада у київській книгарні «Є» автори книжки «Звіяні вітром бездержавності» з усієї України та навіть із закордону ділилися досвідом про написання історичних оповідань. Члени журі «ProМинулого» розповідали про вимоги да жанру історичної прози та специфіку цьогорічного конкурсу. Модерувала захід координаторка проекту «ProМинуле» Ольга Петренко-Цеунова.

Ольга Петренко-Цеунова

Назва книжки – навмисний перегук із романом Марґарет Мітчелл, адже йдеться про ХІХ століття, описано протистояння імперії з колишньою/чинною колонією, відчутна напруга між аристократичним середовищем і кріпацтвом/рабовласництвом. До того ж, було підраховано, що «Звіяні вітром» – найбільш касовий фільм усіх часів, тож історична проза нині посідає топову позицію.

Віталій Михайловський

Віталій Михайловський зауважив, що цьогорічний конкурс був цікавий, адже вдалося охопити значний часовий обшир – «довге ХІХ століття», та територіальне озмаїття – і підросійська, і підавстрійська Україна. Професор зазначив, що ХІХ ст. начебто всі знають в літературному каноні, натомість історики мало що зробили, аби дати матеріал для написання історичних оповідань. Тож письменникам доводиться звертатися безпосередньо до джерел. Масовий читач і глядач часто формує власний образ історії певного часу саме через книжки та фільми, тому важливим є дотримання достовірності. До того ж, усі «вуха» сучасних успіхів і проблем лежать у ХІХ ст.: ті народи, хто зробив тоді добру роботу, навіть не маючи державності, тепер успішні, а ті, хто пасли задніх (на жаль, і ми серед них), – мають тепер проблеми, які необхідно вирішувати.

Софія Філоненко

Софія Філоненко вважає масову культуру гарною обгорткою для історичної тематики: завдяки ній вдається привабити широке коло читачів та глядачів, аби проговорити важливі теми. Останнім часом дуже пожвавилося знімання фільмів і книжок на історичну тематику, це засвідчує, що українська історія є в тренді. ХІХ століття теж раптом стало трендовим, вже знімають серіал «Плеяда» про таємне товариство українських діячів ХІХ ст. З’явилося два твори про Кирило-Мефодійвське товариство – «Донос» Олександра Гавроша та «Братство» Олега Криштопи. Письменник є творцем історичних міфів, привабливих для загалу. Джейн Остін є творцем образу епохи Регентства – і хто б про ту епоху згадував про всьому світові, якби письменниця не уславила її у своїх романах?

Віктор Разживін розповів про враження від цьогорічного конкурсу та про типові помилки авторів-початківців, яких варто уникати, аби написати успішне історичне оповідання.

Про платонічне та еротичне

Таку назву має перший розділ книжки.

Наталія Смірнова

Наталія Смірнова написала оповідання «Лілея» про кохання Івана Франка та Ольги Рошкевич.

Це спроба зрозуміти, чому не склалися їхні подальші стосунки. Авторка розповіла, що їй хотілося показати все саме очима Ольги: як зароджувалося її кохання, як розвивалося. Вона прагнула розкрити почуття жінки, подати її точку зору на все, що відбувалося між ними.

«Дуже боялася викривити якісь факти, тому довго і ретельно вивчала спогади, листи, читала різні статті. Не знаю, наскільки правдиво мені вдалося все це відтворити, адже це художній твір, і письменнику доводиться фантазувати, щоб створити сюжет та розкрити психологію героїв, пояснити їхні вчинки. Хочеться думати, що все ж таки вдалося».

 

Автор оповідання «Дівчина з яблуком» Богдан Рапп нині перебуває в Німеччині, він скористався технічними засобами, щоб передати вітання учасникам презентації та поділитися враженнями від участі в конкурсі.

Богдан Рапп розповів, що дія в його оповіданні відбувається в той час, коли феодально-кріпосницький лад в імперії досягнув свого піку. Водночас ледь не кожен письменник, чи то художник був якщо не дворянином, то частиною дворянського життя. З іншого боку, кріпаки перетворилися в античних рабів і не мали при житті жодних прав, а якщо звернутися до роману М. Гоголя «Мертві душі», то і після смерті вони залишалися безправними.

Герой мого оповідання – молодий художник Василь Штернберг – хоч і походив із сім’ї чиновника, проте не володів значними статками. Найбільше багатство, яким він володів, було його ремесло. Завдяки своєму талантові він отримував неабиякі привілеї, і одним із таких можна вважати проведення канікул у Качанівці під опікою поміщика Григорія Тарновського. Василь Штернберг як людина творча, з глибоким баченням світу, людина розумна й начитана зауважує під час перебування в Качанівці жорстоку несправедливість. Щоб виправити її, потрібно переступити через себе. Чи пожертвує художник своїм найдорожчим ремеслом, своєю репутацією? Чи піде проти людини, яка була прихильною до нього і прихистила його у своїй оселі? Чи виступить він проти законів епохи? Про усе це в оповіданні “Дівчина з яблуком”.

 

Олена Кужельна

Ще один текст, що припав до смаку членам журі конкурсу, – оповідання Олени Кужельної «Пиши до мене, сердечний небоже».

Головний герой – граф Григорій Олександрович Милорадович – був високоосвіченою та заможною людиною свого часу. Він зробив військову кар’єру, мав чин генерал-лейтенанта, багато років очолював Чернігівське дворянство. Здавалося, цьому громадському діячеві та військовій людині зовсім непритаманні були чуйність та зайва сентиментальність. Але ж чому до кінця свого життя він зберігав листи, що писала йому Єлизавета Іванівна Милорадович? Що для нього значило майже п’ятирічне листування з нею і що взагалі значила для нього жінка, яка доводилася йому тіткою та була старшою від нього на сім років? Відповідь на ці питання авторка намагалася знайти, працюючи над оповіданням «Пиши до мене, сердечний небоже».

Наталія Довгопол

Письменниця Наталія Довгопол із захопливим оповіданням «Шовковиця, або Щоденник інститутки на вакаціях» посіла ІІ місце у «ProМинулому».

За сюжетом, на адресу киянки Томи приходить старий щоденник, знайдений поміж балками гурзуфської садиби. У ньому її прабабка Марія Мостицька описує літо 1875-го: будні інститутки, кримські канікули та своє перше кохання. Тома сідає на потяг, щоб повторити шлях своєї прабабусі, а за одно й розкрити ще кілька родинних секретів.

Більше про оповідання Наталії Двгопол – тут.

 

Світські хроніки

Так називається другий розділ книжки, у ньому – сюжети, які обговорювали у вітальнях охочі до пліток представники ХІХ століття.

Олені Кузьмовій належить оповідання «Як посварилися Олександр Якович та Пантелеймон Олександрович» – текст про герць двох українських мачо ХІХ ст. Авторка зауважила, що історія, на її переконання, будується долями людей. Яким би складним не був час, але у ньому завжди є місце дружбі, ненависті, коханню.

Про «закляту дружбу» Кониського і Куліша їй було легко і цікаво писати через достатній історичний матеріал (збереглися листи і спогади) та через певну комедійність їх стосунків. Навіть визначні високоінтелектуальні особистості не позбавлені таких почуттів як заздрість, ревнощі, самозакоханість.

«Я спробувала зробити свою роботу в історично-гумористичночному стилі. Процес збору матеріалів та написання був цікавим і пізнавальним для мене».

Оповідання Ольги Стасюк «Синя квітка» зображує знайомство Шевченка з Ганною Закревською.

За словами авторки, найважчим у темі «Українська еліта XIX століття» був відхід від «рафінованих» образів Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших. Розповідаючи одну з історій життя Шевченка, вона спробувала змістити акценти: по-перше, обрати центром історії не його, а жінку, що зазвичай була на маргінесі біографій, по-друге, максимально уникнути «типовості» Шевченка. Тут він – успішний, але не надто прийнятий у вищих колах художник, якому сподобалася на балу заміжня жінка і який в силу романтичної натури просить у неї одну з квіток, якими оздоблена її сукня. Так само героїня, Ганна Закревська, – не холодна панна, що гордо відкинула залицяння «метра» української поезії, а всього лише світська жінка з двома маленькими дітьми, що частково захоплюється шумним балом навколо неї, а почасти втомилася від нього (і надокучливого залицяльника) та хоче до дітей.

Герої не шукають таємних сенсів, не є виключно поганими чи ідеально хорошими. Заборонене захоплення Шевченка, наприклад, зовсім не применшує його цінність як видатного українського поета.

«Пізнаючи відомих особистостей з іншого боку, ми глибше і якісніше сприймаємо їх досягнення – адже розуміємо, що вони були звичайними людьми із своїми недоліками та помилками, але змогли трансформувати свій негативний досвід у щось вічне та вартісне. Такі образи надихають більше, аніж ідеальні портрети, чи не так?»

Іван Канівець

Оцінювання конкурсу відбувалося анонімно, члени журі відібрали найкращі, на їхню думку, тексти, і до їх числа потрапило цілих два оповідання Івана Канівця.

За його словами, текст «Змовники» навіяний фрагментами зі спогадів Наталії Полонської-Василенко та Дмитра Дорошенка. Це історія про те, як мова поєднує долі людей з різних прошарків суспільства, що вона значить для українців, і як небезпечно буває необачно поводитись із нею. А також — інструментом чого може стати мова в суспільстві, пригніченому імперською владою. А ще — це історія про кохання та вибір, який постає час від часу в житті перед кожним: постраждати, але залишитись людиною, чи зрадити…

На думку автора, у мемуарах багатьох наших співвітчизників, які жили у ХІХ сторіччі, можна побачити практично невідомий зараз світ української культури вищих прошарків суспільства. Історія про «змовників» кидає промінь на цей світ, і, можливо, зацікавить дослідників глибше розібратися у його спадщині.

 

Михайло Цьома

Ім’я Михайла Цьоми відоме тим, хто стежить за конкурсом «ProМинуле» за оповіданням «Українська рулетка», опублікованим у збірнику «Memento momentum свободи». Цього року його оповідання «В капкані клятви» знову порадує шанувальників історичної прози.

«Я довго шукав історію, яка могла б лягти в основу оповідання. Цей пошук ускладнювався вимогою, поставленою самому собі: знайти подію, розповідаючи про яку, у мене не виникне необхідності використовувати неісторичних персонажів чи вигадані сюжетні ходи, щоб надати тексту необхідної гостроти».

Автор розповів, що йому хотілося написати оповідання, кожне речення якого було б підкріплене відомостями з історичних першоджерел, але в той же час містило узагальнення й символізм, яких самі джерела позбавленні в силу занадто короткої дистанції до матеріалу.

В історії зі слідством по справі Кирило-Мефодіївського братства виявилось достатньо і першого, і другого. Багато добре задокументованої реальності, в перипетіях якої із відстані 170-ти з лишком років починаєш розпізнавати символи. Цього ефекту, схожого на розглядання крапкових стереограм, коли серед скупчення точок раптом бачиш людське обличчя, Михайло Цьома й намагався досягти, скомпонувавши оповідання із серії епізодів, крізь які проступає на диво несимпатична пика того російського «отєчєства», що, на превеликий жаль, було вітчизною і для української еліти у XIX столітті.

 

Серед авторів книжки «Звіяні вітром бездержавності» є й Владислав Івченко. Він посів ІІІ місце у конкурсі.

Оповідання Владислава Івченка «І заплакав» – це спроба описати ситуацію першої половини позаминулого століття, коли української еліти як більш-менш сформованої частини суспільства не існувало. Залишалися невеличкі острови українськості в океані імперії. Цим островкам дозволялося відігравати певні ролі, але виходити за їхні межі – зась. Тарас Шевченко був одним із тих небагатьох, хто не хотів знати своє місце. Про це і історія.

Панське повсякдення

Такий заголовок має третій розділ книжки.

Іван Канівець

Тут читач знайде оповідання Івана Канівця «Добровольці», яке посіло перше місце в конкурсі історичних оповідань про українську еліту у ХІХ ст.

За словами автора, це історія про штучно створений російською владою розрив між українським народом та його елітою — нащадками козацької старшини. Її діти, які отримували освіту російського зразка, хоча і не втрачали зв’язку з батьківщиною, проте сприймали інтереси російської держави як свої власні. Але жили-то вони серед людей, які дивилися на життя з української дзвіниці! І ось парадоксально, драматично, і моментами кумедно, стикаються реальні народні прагнення та «віртуальний» світ російськоцентричного світосприйняття.

Це також історія про сталі схеми російської пропаганди, яка вже не одне сторіччя кличе когось визволяти, захищати мову, віру… А в результаті творить збройні банди, для яких війна — це спосіб життя та заробітку. А ще — історія про те, що українець, який намагається бути «кращим росіянином», все одно не впишеться у принципи функціонування російської влади і буде покараний за свої прагнення».

 

Юлія Стахівська 

Юлія Стахівська написала для конкурсу оповідання “Судієнків годинник”.

Вона визнала, що раніше більше цікавилася авангардом, а завдяки успіху в конкурсі повірила у свої сили в історичній прозі.

У своєму оповіданні авторка хотіла показати “картинку” забутого світу Очкиного, сіверського маєтку родини Судієнків. Ця садиба була своєрідним культурним осередком, а кшталт Качанівки Тарновських та Сокиринців Ґалаґанів. Історія та культура Гетьманщини – це своєрідний “фюзеляж”, корпус, без якого сучасна Україна не сталася б: Іван Мазепа, бароко, приватні книгозбірні, висока культура. На Лівобережжі чимало цієї історичної матриці, особливо багата Чернігівщина: обласний центр, Седнів, Козелець, Батурин, уже згадані села, десятки інших цікавих місць та історій.

«Написати саме про Очкине мене надихнула згадка у спогадах прадіда Мирона Васильченка, родом із Київщини, про подорож на Чернігівщину, до родичів, що на початку ХХ століття виїхали на північ і купили у графа Євгена Судієнка землю; до речі, дядько прадіда, Антон Васильченко, став одним із управителів маєтків цієї родини».

 

Володимир Коваль написав оповідання «Останній романтик».

Колишній офіцер царської армії, підтоптаний парубок, невдаха-підприємець, не оцінений належно відомим науковцем та літератором поет, любитель оковитої, досить гуманний до своїх кріпаків пан. Усе це – В. Забіла, суперечливий персонаж, котрий заслуговує на співчуття й розуміння. А ще дає змогу краще пізнати ту епоху, коли Україна була колонією Російської імперії і була позбавлена можливості уповні розвивати власну культуру та мистецтво, друкувати книги українською мовою через численні заборони. За таких умов представникам української інтелігенції було не просто реалізувати себе, навіть тим, хто був шляхетного походження. Окрім цензури, існувала царська охранка, котра відстежувала і попереджала будь-які заклики до автономії. Тож українська інтелігенція мусила або приховувати власні прагнення і чекати слушного часу, або ж вірно служити царату, щоби перебувати у милості монарха і мати можливість зробити кар’єру та забезпечити своє життя. А творчість, зокрема література, живопис чи етнографічні експедиції, могла стати своєрідною внутрішньою еміграцією кожного незадоволеного станом речей патріота.

 

 Антон Ситор

Творчість Антона Ситора знайома тим, хто стежить за конкурсом, ще з минулого року. Тоді його оповідання «Тополина алея» посіло ІІІ місце, цьогоріч – нова перемога, вже з оповіданням «Палестина».

Автор зображує декілька епізодів із дитинства Володимира Антоновича. Більшість описуваних подій, так чи інакше, «справді» відбувалися.

«Однак я цілком усвідомлюю (і нехай це усвідомлює й читач), що це зображення є лише породженням свідомості автора».

Звісно ж, автор спирався на джерела, зокрема й на его-документи, вдавався до раціональної реконструкції, на додачу робив також спроби й інтуїтивного проникнення в «суть» описуваних часів. Тим не менш подібне оповідання могло бути створене (а міжкультурна проблематика могла бути під таким кутом зору поданою) лише в часи метамодерних пошуків. Хоча, можливо, й ні. Антон Ситор порадив читачам не вповні довіряти написаному.

Місто та містяни

Таку назву має четвертий заключний розділ.

Тетяна Фролова

Тетяна Фролова написала оповідання «Сторінки книжок – сторінки життя» про київського книговидавця Стефана Кульженка, успішного «self-made man» ХІХ століття.

Саме він створив у Києві типографію і випускав таку друковану продукцію, що конкурувала з європейською. Стефан рано осиротів, юнаком захопився типографською справою. Мріяв, ризикував, працював, творив, навчав – шлях до успіху був нелегким. А попереду чекали нагороди Всеросійських промислових виставок і визнання. Самостійний шлях до мети, без підтримки.

«Гортаючи сторінки раритетного видання, відчуваючи енергетику ХІХ століття, я здійснюю мандри у той час: радію успіхам працьовитого підприємця, співчуваю тимчасовим невдачам. Я доторкаюсь до життя видатної людини, і хочу з теплом розповісти всім іншим про людину-професіонала, людину-альтруїста, людину-митця, людину-душу».

Тетяна Подоляка

Тетяна Подоляка бере участь у «ProМинулому» вже вдруге, і вдруге її текст потрапляє до «короткого списку» під час анонімного оцінювання журі.

«Оповідання “Мій друже, створений для мене” про кохання Лесі Українки та Сергія Мержинського є особливим для мене текстом. Це – втілена ще зі школи мрія».

Але, звісно ж, дитина тоді ще не могла розкрити повною мірою таку глибоку тематику, прожити історію. Авторці хотілося показати українську еліту ХІХ століття трошки в іншому ракурсі. Не в тому, в якому про неї пишуть історики та літератори. Перш за все, зануритися в історію особистостей. Показати частину особистого життя поетеси, яка сприяла формуванню сильного характеру, незламності та нескореності долі. І, звісно ж, якби не ця зворушлива та сумна, прожита поетесою історія, Лесю Українку не знали б такою, якою її знають. Адже за великими досягненнями приховані тисячі таємниць.

 

Ірина Пасько

Ірина Пасько вже вдруге потрапляє в когорту найкращих на конкурсі історичного «ProМинуле». Герої її цьогорічного оповідання «Дорога до храму» – представники харківського духівництва, протоієрей Андрій Прокопович та архієпископ Павло Сабатовський. Кожен з них був по-своєму харизматичною особистістю і своєю мірою увійшов в історію як душпастир, діяч освіти, науки, літератури. Проте приналежність до кліру не заважає плекати в серці заздрість, марнославство й гнівливість. Саме такою людиною зображено Павла Сабатовського – вихідця із селян, який усього в житті добився талантом і працею, але так і не позбувся комплексу меншовартості, станової й національної, трансформувавши її в ненависть до «підхожої» людини – ректора Харківського колегіуму Андрія Прокоповича.

«Не варто сприймати це оповідання як памфлет на духовенство – радше як спробу зануритися в психологію конкретної людини».

Крім того, це історично зафіксоване протистояння двох святих отців є ще й мікромоделлю стосунків української еліти назагал: цей потяг чубитися через дрібниці й особисті образи, вихваляти чуже й ганити своє, замість обстоювати спільну справу єдиною лавою.

 

Наостанок координаторка конкурсу Ольга Петренко-Цеунова нагадала, що триває прийом робіт на третій конкурс історичних оповідань «ProМинуле», тема – українське місто у 1920-х. Роботи можна надсилати до 5 квітня 2020 р. на адресу promynule@ukr.net.

Детальні умови – на сторінці конкурсу у Facebook. 

А тимчасом уже з’явилися перші читацькі відгуки про книжку “Звіяні вітром бездержавності”.

 

Фото – Андрій Резніченко.