Темою цьогорічного конкурсу, організованого спільно ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора», було українське місто у 1920-х роках. Усього автори надіслали 128 оповідань. До короткого списку увійшли 18 авторів.
Уперше конкурс відбувся 2018 року, тоді темою були Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. Оповідання, що ввійшли до короткого списку, надруковані у збірнику «Memento momentum свободи».
Тема конкурсу 2019 року – Українська еліта у ХІХ столітті. Найкращі тексти фіналістів можна прочитати у збірнику «Звіяні вітром бездержавності».
Члени журі – Софія Філоненко, Віктор Разживін та Віталій Михайловський – діляться враженнями від оцінювання цьогорічних робіт.
Ми попросили членів журі акумулювати досвід трьох конкурсів і зосередитися на типових помилках письменників-початківців, дати поради майбутнім авторам історичних оповідань. А всі приємності про свої твори переможці почують 18 травня на церемонії онлайн-нагородження, відео буде доступне на фейсбук-сторінці ProМинуле – конкурс історичного оповідання (https://www.facebook.com/ProMynule/).
Історичний печворк
Софія Філоненко – літературознавиця, професорка Бердянського державного педагогічного інституту, літературна критикиня, дослідниця явища масової літератури в Україні.
Конкурсні оповідання цього року мені в сукупності нагадували печворк: з маленьких історій-«клаптиків» склалася строката й мальовнича картина українського міста 1920-х років, від Києва, Львова і Харкова – до Умані, Глухова й навіть мого рідного Бердянська. Авторам довелося подивитися на наші міста та містечка зі столітньої перспективи, що обіцяло захопливий літературний досвід. І це не стільки популярне краєзнавство, скільки спроба реконструювати атмосферу двадцятих, повсякдення, спосіб мислення й поведінки представників різних соціальних прошарків. Щоправда, цей колективний портрет десятиріччя виконаний у доволі похмурих барвах. З усього розмаїття життєвих фактів конкурсанти зупинялися на тих, які щонайдужче б’ють по нервах, – з’їдені коти, собаки й коні під час голоду, сп’янілі від люті і звірства чекісти, знедолені діти, жінки і старші люди. Українське місто у двадцятих постало здебільшого горором. Мабуть, причина цьому – історичні стереотипи і вплив шкільного курсу літератури, де акценти саме на стражданнях і трагедіях. Мало оповідань виконані в ліричній чи гумористичній, навіть в авантюрній тональності.
Звісно, авторів цікавило не так десятиліття і сам плин часу, як людина під час гігантського історичного експерименту, коли влада в умовному місті N переходить із рук у руки по 10–20 разів за кілька років, коли змінюється сама міська топографія – назви вулиць і площ, будинки, пам’ятники. В оповіданнях багато «зайвих» людей, викинутих на життєве узбіччя, але багато й таких, хто бездумно приймає цінності нової епохи, зрікаючись віри чи родини, беручи нові революційні імена. І відносно небагато персонажів, яких можна справді назвати героями свого часу, які і в найжорстокіші часи проявляють людяність і милосердя: колишній професор чи «буржуазна» сусідка, звичайна кравчиня, аптекар чи шахтар. Не всі конкурсанти підкорили сюжет чи змогли вмонтувати історичні цікавинки в цілісну розповідь. Однак на загальному тлі вирізнялися тексти, позначені психологічною глибиною, із самобутніми характерами й оригінальною інтерпретацією подій минулого, тексти, де лаконічна жанрова форма ніби відкрила віконце в цілу епоху 1920-х. Ці оповідання й увійшли до короткого списку.
Художнє втілення епохи
Віктор Разживін – літературознавець, доцент Донбаського державного педагогічного університету, автор дисертації про жанрово-стильові особливості української історичної повісті 1920–30-х років, директор книгарні «Є» у Слов’янську.
Завершився третій конкурс історичного оповідання «ProМинуле», залишилося тільки підбити підсумки. На мою думку, найголовнішим досягненням цьогорічного етапу є збільшення кількості учасників та розширення географії їх мешкання. Видається так, що тема, запропонована для інтерпретації, виявилася складною. Взагалі, виявляється, місто описати важче, ніж людську долю чи характер. На жаль, поза межами поданих оповідань залишилося все оте неповторне розмаїття двадцятих. Відчувається слабке володіння історичним матеріалом, завузька джерельна база, звідси – однобокість, стереотипність, шаблонність у моделюванні подій. Насправді багато текстів нагадують пропагандистський матеріал, своєрідні агітки, де правильно розставлені політичні та ідеологічні оцінки, але низька правдоподібність, відсутня життєва правда. Часто можна помітити штучність сюжетної лінії, герої ведуть себе абсолютно неадекватно з огляду на реалії того часу.
Водночас є значна кількість творів, де авторам вдалося саме художнє втілення епохи. Мені видається, що подача історичного матеріалу через сприйняття героя із сьогодення, будування тексту за формою «оповіді в оповіді» свідчить про погане знання фактів, невміння вибудувати чітку сюжетну лінію, адже тексти не надто великі за обсягом.
Однак приємно порадували переможці. Є дуже сильні тексти, де відчувається потенціал автора. Із тих, що не потрапили до списку для публікації, хотів би виокремити те, що сподобалося мені: «Місто через місток», «Підіть – і побачите», «Потяг на Ольвіопіль», «Холодний двадцятий», «Червона Україна», «Червоні баби».
Зачекалися на якісний міський роман про 1920-ті
Віталій Михайловський – історик, професор Київського університету ім. Грінченка, дослідник ранньомодерної доби.
Дуже часто другий сезон буває слабшим у телевізійних проектах. Продовження гарного фільму надзвичайно рідко стає «Хрещеним батьком-2», який перевершив перший фільм трилогії. У випадку з конкурсом історичного оповідання, на мою думку, третій конкурс виявився слабшим за два попередні. Мені важко знайти причину цього, адже минулого року, коли ми обговорювали тему третього конкурсу, то дуже швидко дійшли спільної думки щодо теми. Українське місто 1920-х років – це чудовий вибір. Видавалося, що учасники конкурсу мають усе необхідне для того, щоб написати багато цікавих оповідань. І тут не довелося б «кидати камінням» у бік істориків, адже 1920-ті – це той час, що завдяки роботі традиційних істориків, істориків літератури, мистецтвознавців ми знаємо, мабуть, найкраще, порівняно з будь-якими іншими періодами нашої історії. І ці знання всеохопні.
Не можу не відзначити учасників конкурсу. Ви дійсно працювали над своїми оповіданнями. Деякі з Ваших текстів часто нагадували більше дослідження, з історії побуту та культури того чи того міста. Де Ви у величезній кількості приміток, як на реалії художнього тексту, намагалися розповісти все про місцеві діалектизми чи ті пам’ятки культури, які товаришували Вашій оповіді.
Але водночас багато учасників конкурсу не впоралися зі своїм завданням через банальну неуважність. Частина текстів була про період революції 1917–1921 років, що було б доречним для першого конкурсу. Ще однією помилкою авторів було сильне захоплення власною оповіддю, сюжетом, героями, через що губилося місто. Адже саме місто і люди в місті мали б стати головними героями оповідань.
Ті оповідання, що опинилися в короткому списку, дійсно виділялися серед інших. І хоч ми, члени журі, по-різному дивимося на тексти, адже кожен із нас має свої уявлення й бачить ідеальне оповідання виходячи з цих уявлень, проте тут ми були майже одностайними в нашому виборі. Оповідання, що потрапили в короткий список, дуже цікаві. Тут можна знайти оповідь на будь-який смак, і ще й із різних регіонів України, а широкий спектр героїв робить майбутню збірку надзвичайно цікавою. Сподіваюся, що вона дуже швидко знайде свого вдячного читача. І не виключено, що учасники й переможці конкурсу напишуть нові, можливо, більш об’ємні тексти про українське місто 1920-х. Українська література з часів Валер’яна Підмогильного та Віктора Петрова (Домонтовича) зачекалася на якісний міський роман.
Улюблений сайт літературної критики
