«Не стати на бік чуми»

У Мистецькому арсеналі відбулася презентація книги Івана Дзюби «Є поети для епох», що вийшла минулої осені в «Либеді». Вона – про поезію Ліни Костенко: Дзюба оглянув майже все, що написала поетеса за неповних шість (!) десятиліть. Проте це не просто літературно-критичний нарис. Значну частину обсягу книжки займає розмова самої Ліни Костенко з донькою Оксаною. Оксана Пахльовська реалізувала те, що задумував Іван Дзюба: вона вибудувала діалог так, щоб історія поетеси «саморозкрилася» із максимальною повнотою. Вийшло цікаво. Той, хто писатиме про Ліну Костенко наступну книжку, без цього джерела тепер не обійдеться ніяк.

Презентація у Мистецькому арсеналі зібрала, як і слід було сподіватися, величезну аудиторію. Щоправда, організатори воліли, щоб вона була «цільовою», себто – потрапити на зустріч із Ліною Костенко та Іваном Дзюбою можна було за запрошеннями «Либеді» та господарів. Хоча, здається, жорстких вимог при вході все ж не було. А ще організаторам довелося передбачити, що від канонічних вимог жанру презентації доведеться цього разу відступити: Ліна Костенко, як відомо, не полюбляє славослів’я і патетики загалом (а їх завжди предостатньо на вечорах, де представляють книжкові новинки!). Тому вже в першому своєму слові вона наголосила: мені обіцяли, що буде АНАЛІТИКА, що учасники говоритимуть не так про книжку, як про ті проблеми, про які вони вважатимуть за потрібне поміркувати вголос.

Так, власне, й було. Модератор Святослав Цеголко надавав слово Ігорю Лосєву, Ларисі Івшиній, Сергієві Тримбачу, Віталію Портникову, Сергію Грабовському, Ірині Геращенко – і кожен із них висловлював думки, навіяні читанням книги «Є поети для епох». Ішлося, зокрема, про роз’єднаність нашої інтелігенції; про телебачення, яке, замість того, щоб надавати слово розумним людям, культивує посередність; про феномен шістдесятництва і «розриви», що виникають між поколіннями…

Мені також випало бути серед промовців. Книжку І.Дзюби я читав як історію поета, який зберіг внутрішню свободу в умовах несвободи зовнішньої. Я шукав у ній ту ударну думку, ключову смислову формулу, що є особливо важливою тут і тепер. І, здається, знайшов. Ліна Костенко в розмові з Оксаною згадує слова Альбера Камю: «Не стати на бік чуми». Вони можуть сприйматися і як моральний імператив самої Ліни Костенко. Її поезія – саме про це: про відстоювання внутрішньої свободи, без якої неминуче починається корозія таланту. Рецепт здобуття такої свободи, узагалі-то, дуже простий: не продаватися. Не ставати на шлях компромісу. Бути собою. Якщо треба – замкнутися у вежі самотності, як Маруся Чурай. У Ліни Костенко є поема «Сад нетанучих скульптур», герой якої, скульптор Джованфранческо Рустичі, розтринькує свій небуденний талант на спокуси, – а потім із жахом констатує, що його життя вже закінчується. У цій поемі йдеться про середньовічну Флоренцію, – але цілком очевидно, що поетесі думалося про Україну 1970-х (і чи тільки 1970-х?)

У поетів-шістдесятників неабиякою популярністю користувався Григорій Сковорода, причому актуалізували вони передусім його знамениту епітафію: «Світ ловив мене, проте не впіймав». Хоча, як виявилося, декого із цього покоління світ таки впіймав. Та ще й так цупко, що не відпускає і досі. Рівно півстоліття тому (у 1962-му) вийшла, скажімо, перша поетична збірка Івана Драча, дебют якого свого часу вітав той-таки Іван Дзюба. То був ковток свіжого повітря, пошук нової мови для української поезії. І цей пошук продовжився у найкращій Драчевій збірці – «Балади буднів» (1967). А що далі? Вже в 1972 р. поет видав збірку «До джерел», у якій римував усе підряд на догоду офіціозу. По суті, повторилася та ж історія, що й із Джованфранческо Рустичі. Дорівнятися до себе виявилося дуже-дуже складно. І хіба тільки Драчеві? Спробуйте прочитати численні збірки віршів Дмитра Павличка, видані вже в умовах свободи. Скільки там політичної тріскотні, римованої публіцистики! А була ж колись «Таємниця твого обличчя», були «Сонети подільської осені»…

Титули, посади, блага – усе це шкодить поетам, хіба не так? Тому й можна зрозуміти той «мімозний» стан, який характерний для ліричної героїні Ліни Костенко: як би не втратити себе, «згортаючись» навіть від найменшого доторку «світу», який так добре навчився «ловити» душі поетів.

Отож, шістдесятництво – неодновимірне явище. Особливо, якщо мати на увазі різні персоналії і все, що було з ними ПІСЛЯ. Після 1960-х… Досвід кожного покоління – безцінний, але в кожному досвіді завжди знайдеться те, що варте критичного осмислення. Принаймні, це краще, ніж абсолютизація того, що було прожито самим тобою і твоїми ровесниками. Іван Дзюба якось в інтерв’ю для «ЛітАкценту» сказав: «Я не тільки шістдесятник». І це теж важливо, адже що доброго, коли митець залишається в якомусь одному часі? Тоді в нього неминуче виникає спокуса побурчати вбік молоді, – а то вже річ зовсім безперспективна. І так буває завжди, виток за витком, – колізії «батьків» і «дітей» мають тенденцію до повторення.

Книжка І.Дзюби «Є поети для епох» змушує думати не тільки про літературу. Вона спонукає замислитися над питанням (також одвічним!) про місію інтелектуалів у суспільстві. Ця тема дебатувалася, зокрема, й під час Національного «круглого столу», що відбувся 5 квітня з ініціативи одинадцяти відомих українських діячів. Загалом, місія інтелектуалів завжди одна й та ж: ворушити суспільну думку, формулювати цінності і сприяти їх поширенню. Точок прикладання сил – хоч відбавляй. Адже головна наша проблема – неймовірно складна українська ментальність, із якою щось треба робити. Де ще зустрінеш такий «шпагат», як в Україні: 30 відсотків свідомого люду тут прагне бути водночас і в Європі і в Росії! Не хочу вживати слово «шизофренія», але як тоді назвати той немислимий конфлікт бажань, що його засвідчує соціологія?

Або згадаймо 2004 рік: на очах у всього світу ми влаштували розкішний політичний карнавал, – і … пішли «сіяти огірки», залишивши владу наодинці з самою собою. Одноразовий героїзм не замінить буденної, повсякденної роботи. Контроль за владою – обов‘язок громадянського суспільства, і передусім тієї його частини, яка й називається інтелектуалами. Без такого контролю ми й далі будемо ходити по замкненому колу: дезорієнтоване суспільство обиратиме аморальну владу – аморальна влада деморалізуватиме суспільство – деморалізоване суспільство обиратиме тепер уже дику, феодальну владу, якій суспільство зовсім не потрібне. Вона, жадібна, жорстока і тупа влада, згадає про свої правоохоронні органи – і займатиметься добре знайомим іще з часів масових репресій придушенням свобод і прав громадян.

Коли таке відбувається, це означає, що інтелектуали не виконують як слід свого «домашнього завдання».

Влада провокує зростання градусу ненависті, – а це небезпечно для всіх. Може, передусім для самої влади. Пам’ятаєте, з чого починається роман Г.Маркеса «Осінь патріарха»? З картини поруйнованих маєтностей Патріарха. Цілком актуальний текст! Ненависть – непродуктивна (подумалось навіть: нерідко буває, що двоє чоловіків люблять одну й ту ж жінку, – а в Україні зафіксовано випадок, коли двоє чоловіків однаково ненавидять одну й ту ж жінку!). Тому варто думати про  толерантність і про діалог. Відсутність діалогу між владою і суспільством – глибока архаїка. Ми (як країна, як держава) і так надто далеко зайшли уже  в цій своїй дивовижній архаїці, що відкидає в минуле не тільки нині сущих, а й тих, хто тільки народився. Змінити ситуацію може хіба що енергія вільних людей, енергія свободи. Ось чому так важливо дбати про те, щоб внутрішня свобода людини була в нас цінністю номер 1. Адже той, хто пізнав смак свободи, ніколи  не стане на бік чуми. Поети, які зуміли відстояти свою «духовну суверенність» (Є.Маланюк), нагадують нам про це.