«Очима намальованого Єдинорога»…

Поряд із Ольгою Кобилянською жив дивовижний Єдиноріг…

Уже даруйте за такий загадковий початок, але містика і чарівливий середньовічно-ренесансний герметизм відчуваються у новому романі Людмили Таран. Цей текст має назву «Дзеркало Єдинорога». Яке це щастя тримати в руках магічне скельце, здатне повернути душу в світ чарівної казки! Власне, не просто казки… Роман засвідчує стрибок у розвитку української як літератури, так і гуманітарної думки. Зрештою, цей текст постає з насиченого нашарування культурологічних кодів. Тому перше тривіальне означення «Дзеркала Єдинорога» — інтелектуальний жіночий (sic! бо ж авторка — жінка) роман. Але подвійність, неоднозначність твору заважають трактувати жанровий різновид.

Не наважуся сказати, що ця точка біфуркації в «Дзеркалі…» Л. Таран має постмодерну природу. Радше навпаки — пост-постмодерну, якщо таке химерне і по-своєму порожньо-дзвінке визначення когось нині задовольнить. Українська новітня література повертається до осмислення людської екзистенції через пошук філософських, морально-етичних, історико-культурних і родинних координат. Усе це виявляє себе в книжці через «екзистенціали», концепти життя і смерті, самотності, самості (власної внутрішньої сутності), істини, свободи вибору, пам’яті, роду, народження тощо. Життя персонажа не є відірваним від актуальної історії (якщо хочете, тієї святої буденності, повсякденності, яку досліджували в школі «Анналів» Л. Февр, М. Блок, Ж. Лє Гофф). Мікро-деталь і мікро-аналіз — дзеркало новітньої літератури, через яке відбувається осмислення світу.

«Дзеркало Єдинорога» — і психологічний, і містичний, і інтелектуальний, і романтичний, і феміністичний… роман. Але саме така багатовекторність і змушує поміркувати над означенням нового жанрового відгалуження. Скажімо, «Субота» Іена Мак’юена належить саме до цього жанру, який наразі не означений термінологічно. Маю на увазі ту особливість, що в пост-постмодерний час відбувається повернення до «фізичного» простору людського життя, але це життя зображено вже в світлі неевклідової геометрії та фізики Айнштайна.

«Дзеркало Єдинорога» починається як сага, як міфологізована оповідь: перша згадка нібито відчуженої від реальних конотацій Прип’яті (ось воно, улюблене для формалістів очуднення) повертає нас на шлях до казки. Але далі сучасні чорнобильські конотації таки озвучено. А поміж тим виринає і чудо багатьох міфічних оповідей — Єдиноріг. Безперечно, саме ця тварина має здатність урятувати «втрачену українську Атлантиду», позаяк разом із поліщуками з чорнобильської землі пішли в світи і кращі духовні скарби українського етносу. Надалі в романі ця тема не знаходить прямого розвитку, але час дії роману, — це наш, таки пост-чорнобильський час; що спричинився до хвороб (фізичних і моральних), до відчуження людини від природи і від себе, до оголення прихованих страхів і внутрішньої полишеності.

Здається, наразі ми через такий позірний нео-психологізм і навіть нео-натур-реалізм повертаємося до символізму початку ХХ сторіччя, — безперечно, з новим, еволюційним розумінням символу (пригадаймо бельгійських письменників Франца Елленса, Поля Віллємса, Ґі Вааса, які створили новий символістський простір: особливий бельгійський «магічний реалізм», який, багато взявши від символізму Метерлінка, спромігся на нові можливості художньої реальності; або ж феномен Болеслава Лесьмяна та Станіслава Ігнаци Віткевича).

Щось подібне можна помітити і в романі Л. Таран: безперечно, саме символістський простір зображено в творі; це «український магічний реалізм». Принаймні психологізована реальність, оприявнена через особистісне переживання життя чотирьох «живих» головних персонажів (бо головною героїнею є також і фізично «мертва» Ольга Кобилянська), разом із міфологічними, фольклорними, казковими первнями визначають специфіку письма, характеризують особливість новітньої української прози. Щось уже було викристалізовано в романах і повістях Марії Матіос (на четверту сторінку обкладинки винесено слова М. Матіос: «Не підмальована правда сучасного життя таранить тебе від початку цієї книжки»). У романі згадано європейських письменників (А. Камю, Т. Манна, Ф. Бегбеде, М. Уельбека), філософів (простежується вплив психоаналітики З. Фройда, М. Гайдеґґера з його філософією буття та часу, шпариною в світ справжнього буття та М. Фуко періоду «піклування про себе»), східні філософські тексти («Махабхарата»). Зрештою, для обкладинки роману використано фрагмент репродукції гобелену кінця XV століття з Національного музею Середньовіччя (Париж). Усе це вказує на вписаність тексту в розмаїття культурологічних і мистецьких претекстів.

Роман убирає в себе різні жанрові модифікації (казка, енциклопедична стаття, щоденник, публіцистика, внутрішня сповідь). Він діалогічний суто в бахтінському розумінні (зрештою, Ольга Кобилянська вміє читати думки Ольги Кирилівни Корунко).

Складається роман із маленьких епізодів, кожен з яких має назву: «Ольга», або «Леонід», або «Сніжана», або «Максим», або «Єдиноріг». Таким чином, маємо п’ять романних голосів. Щодо наратора(ки), то це також вельми цікавий голос — дотепний, іронічний, він знає внутрішню сутність своїх персонажів, але особливої церемонії з того не робить. Іронія і самоіронія знімають можливий «наліт провіденційності» всезнаючого наратора. Звичайно, роман інтертекстуальний, а інтертекст у ньому маркований — від цитат із художньої літератури до текстів пісень Славка Вакарчука. Проте існує парадоксальний взаємоперехід у середині роману: голос наратора («цитатне мислення») може озватися у свідомості героїв, які повторюють те, що було сказано. Таким чином, навіть не оповідач(ка) панує в «Дзеркалі Єдинорога», а сам Пан Текст, сплетений із різних шарів культури (маємо і нав’язливі повторювання в романі певних зображень, відчуттів, описів героїв чи ситуацій, що виконують свою функцію: вияв абсурдності і водночас неможливість сказати інакше про щось (всі нові слова видаються не такими, як ця завчена фраза). Блискучими видаються діалоги з Ольгою Кобилянською: Людмилі Таран удалося прекрасно відтворити голос буковинської авторки; всі придихи, паузи і особливості лексики. Відчуваєш, як могла б вимовити ці слова Ольга Юліанівна. А така «інтертекстуальність» уже значно іншого порядку: це не просто розташування в одній часовій площині героїв різних епох. Це знову-таки щось наближене до того, що ми маємо в «Суботі» Іена Мак’юена, який провів рік, студіюючи на практиці нейрофізіологію та хірургію. Людмила Таран повертає в українську культуру О. Кобилянську не лише як постать, а і як жінку-текст, як живий голос, як представницю буковинського світу. У монологах Ольги Юліанівни відчутне ніцшеанство, тому йдеться не лише про вдале відтворення лексики, а й ідейно-концептуальної складової дискурсу Кобилянської.

У романі Ольга має намір написати біографічний роман про Ольгу Кобилянську (до речі, її дочка Сніжана пише роман про, як виявилося, «хатню тваринку» (духовного захисника) Ольги Юліанівни — Єдинорога…). Але перед написанням відбувається зустріч із «об’єктом письма» у Трахтемирові. Можливо, не дуже гоже місце для такого історичної розмови, але ж водночас самі трахтемирівські ліси — щось особливе: український бермудський трикутник, зона контакту поцейбічного з потойбічним. Важливіший, однак, результат зустрічі: Ольга Кирилівна розуміє (власне, Ольга Юліанівна підштовхує до такої думки), що в біографічному романі про Кобилянську вона ризикує написати насправді про себе. Ця думка стара, як світ: пишучи про когось, ми завше пишемо лише про себе; у дзеркалі письма відображено специфіку психології людини. Зрештою, ніколи не можемо розгледіти душу письменника. Роман Л. Таран підводить до такої крамольної думки: будь-який біографічний роман (скажімо, романи В. Домонтовича про Панька Куліша) — умовні, штучні романи, які значно більше дають підстав сказати про автора, ніж про об’єкта оповіді. Важливіше інше: жива розмова з письменником, живий текст, що залишається в серці.

Парадоксальне коло, в яке потрапляє Ольга (її син — це душа брата Кобилянської). Ми не знаємо, чи напише вона цей роман. Твір завершується запитанням: «Цікаво, а Ольга написала про ту свою Кобилянську?». Можна зробити припущення, що в момент транс-історичної зустрічі фактично й відбувся роман. Можливо, такої зустрічі навіть у художньому світі не було, а це лише відображення внутрішнього діалогу сучасної письменниці Ольги зі своїм уявним авторитетним візаві. Стає зрозумілим: її роман буде романом про себе, а тому потрібно не писати це життя, а проживати його.

Час у романі умовний: з одного боку, маємо історизацію оповіді (наявні уривки зі щоденників), з іншого боку, час переживається як психологізована матерія. Фактично дискурс кожного героя в романі позначено домінантною ідеєю (отже, можна сказати, що «Дзеркало Єдинорога» — це роман ідей, щось подібне до «драми ідей» Б. Шоу). Так, із Леонідом пов’язана тема смерті (в різних модифікаціях і уточненнях: страху смерті, серцевої хвороби, самотності, що дає можливість міркувати над смертю, над прожитим життям); тема Максима — переселення душ (метампсихоз, астральні закони часу, зв’язок людини з досвідом попередніх життів). Для Ольги центральною є тема Ольги Кобилянської, через яку вона пізнає себе, власну жіночу самість, свій біль, своє тіло і душу. Ольга Кобилянська позначає простір жіночої емансипації, свободи вибору, волі, правди, жіночої мужності. Єдиноріг — це казка, уява, життєдайна сила космосу, що оберігає людину. Але не тільки, — втім, про це трохи далі. Звичайно, можу погодитися, що читач знайде щось для себе в кожному героєві (або ж навпаки додасть від себе, покликаючись на власний досвід).

Роман Л. Таран майстерно переплітає наше сьогодення з часом одвічним, космічним (світ міфів і легенд, світ мертвих душ, які оживають у хащах лісів чи в нетрях підсвідомості). Тому всі події в романі мають кілька рівнів прочитання від зовнішнього буквального до символічного, прихованого. Щось на зразок чотирьох рівнів «Божественної комедії» Данте. Зрештою, «Дзеркало Єдинорога» — це людська комедія по-українськи з перспективи ХХІ сторіччя. В ній Сніжана літає «Austrian Airlines» до Відня, де зустрічає Олексія (справді чоловіка Божого), який допомагає їй загоїти рану від Фелікса (іронічно названого Крулем, як героя роману Томаса Манна; з цим жевжиком у творі пов’язано тему зради, аборту, втечі, викрадання грошей). У романі значної уваги приділено снам, «історіям із народного життя». У розділі «Сніжана» згадано доволі жахливу історію про родичів із Закарпаття, Галю і Василя, в якій Галина помирає, народжуючи четверту дитину самотужки, бо чоловік десь повіявся чи загуляв з друзями.

Тема чоловіків у романі наскрізна. Сам Леонід постає таким собі типовим чоловіком, який любить себе і вважає себе розумнішим за дружину, тому коли дружина захистила дисертацію, він і сам почав пнутися науковими лозами вгору, щоб не давати переваг жінці). Під час роботи Ольги в свідомості Леоніда нуртують дивні «маскулінні» ідеї. «Ох це ж і дратує Леоніда, ще й як дратує! Оця її відособленість, подаленіння, така, сказати б, відключеність: вона ніби присутня в одній із ним квартирі і водночас наче за скляною стіною. Це означає: не заважайте мені, не відволікайте — бачите, я працюю. Так поводитися можуть собі дозволити тільки чоловіки!».

Природно, що Ольга — жінка, яка прагне власного місця в родинному світі, яка дбає за родину, але водночас не перетворюється ані на ляльку, ані на «стерву», ані на домогосподарку. «Ось вони так близько — як одне ціле, один людиноплід, але ж Ольга — не Леонід. Хоча вона ще тоді придумала таке: Леольга. Але ж як хитро виходить: хоча він — на першому місці, та більше її ім’я чутно. Леольга. Ну, це так, дурниці… Несуттєво».

Вона — розумна жінка, інтелектуалка, яка в багатьох речах сильніша за чоловіка. Проте Ольга зуміла знайти золоту середину, щоб шлюб був гармонійним, тож Леонід зрештою змирився з таким стилем життя дружини, хоч і не радів дуже. Втім, героїня має в своєму потаємному жіночому просторі і суто жіночі страхи, якими навіть із чоловіком не може поділитися. Скажімо, «Ольга таки боялася — бо вперше ж мала народжувати. Та вона — не перша. Й не остання. Але хіба розкажеш навіть мужеві своєму рідному про страхи свої? Однак до кінця не зрозуміє».

Сніжана — юнка нового покоління: вона самостійно знімає помешкання, щоб не залежати від батьків, прагне вибудувати життя власними силами, тому, зрозуміло, і потрапляє в непрості життєві колізії, коли її коханий, дізнавшись про раптову і, певно, не бажану для нього вагітність, полишає дівчину напризволяще, викрадаючи її кошти для існування — 3 тисячі американських доларів. Сніжана, відчувається, рано сформувала погляд на світ, має свою життєву позицію, скептично ставиться до першого-ліпшого (в ній живе сувора вчителька), але водночас і вміє довіряти по-справжньому щирим, порядним людям. Вона прагне реалізувати себе в науковому житті, знається на архітектурі, має живий інтерес до світу повсякдення і світу мистецтва. Вона переживає психологічні душевні муки розлуки, але знаходить розраду в Олексієві, молодому успішному чоловікові, який має десятирічного сина. Часом її забембує мати з цією своєю Кобилянською, але одного дня вона таки взялася за її перечитування. Пройшовши випробування,  Сніжана міркує собі: «Мудра людина — та, яка нещасливі обставини свого життя зробить сходинками до розвитку душі й духу… Втім, іноді мені здається, що я була колись…. Лолітою, а тепер стала — Долорес. А це ж одне й те саме ім’я. Лоліта — грайлива й егоїстична. Долорес — стражденна, та, що страждає, скорботна».

Авторці вдалося знайти для кожного персонажа свою мовну партію. Мовлення Ольги цілком відповідає мовленню вже досвідченої жінки, яка вірить у трансцендентне, має свою життєву позицію, терпіти не може порожнього базікання під час засідання кафедри в університеті, але прагне розібратися в собі, у власному внутрішньому світі. Сніжана — молода та енергійна, розділи про цю юнку (ритм, швидкість, динаміка, образність, мова) відповідають її віковим і психологічним особливостям. Максимові в романі відведено значно менше місця (він іще дитина, та й пізніша), але його дискурс має трансцендентний, містичний характер: тема переселення душ домінантна, хоча видаються і суто людські дитячі риси, як, проте, і властива дорослим здатність до рефлексії. Максим переконує, що дитина все розуміє і знає не менше за дорослих. Світ Леоніда — часом занадто параноїдальний. «І ось тепер, коли він — батько двох дітей, чоловік передпенсійного віку, Леонід Олександрович Панібратов, який начебто навчився філософськи ставитися до конечності людського життя і зокрема свого особистого, саме тепер він ніби повернувся до юнацьких своїх страхів…».

«Чого це Леонідові раптом пригадався пам’ятник Леонардо да Вінчі над французькою Лаурою, в Амбуазі, де в білій каплиці монументального замку поховано його прах?

Тут він жив, тут він і помер. І велетні, і генії помирають. Ніхто не вічний».

Тема смерті — центральна в дискурсі Леоніда Панібратова. Щось заважає йому прийняти закон життя, закон космічного плину. Зрештою, немає того зв’язку з космосом, який мають Ольга чи Максим. Та й навіть Сніжана, яка пише роман «Діва та єдиноріг» (Ольга якось міркує собі над романом доньки: «Таке молоде… зелене… я ж їй наче тільки вчора вірші правила… коми розставляла… А вона тепер — роман…Ось тобі й будь ласка. Але ж і псевдонім придумала… Дзвінка Горностай»). Леонід замикається у власному чоловічому світі. Він боїться сказати про страхи, боїться прийняти новий духовний досвід, боїться змінити світогляд. Він, на відміну від дружини, орієнтовану феміністично, навіть у ставленні до жінки не змінився, не став представником нової маскулінності, а лише визнав право жінки на повноту буття.

«Вона має право! Ольга, як і він, має право!».

До речі, тема життя-як-страждання наскрізна в романі. Вражає і правдоподібність у змалюванні художніх героїв: ті, кому доводилося знати в житті людей, хворих на серце, відчують, наскільки реальним у психологічному плані є художній портрет Леоніда. Отже, персонажі вражають адекватністю: маю на увазі відповідність мови і психології, часу і місця. Все це засвідчує потужну письменницьку роботу. Водночас цей роман повертає нас до екзистенційних проблем: людина стає вільною тоді, коли вона здобуває силу (мудрість, вдачу) бути собою.

На жаль, трапляються в книжці мовностилістичні та граматичні недбальства, з якими мав би попрацювати коректор.

Насамкінець кілька слів про Єдинорога — головного персонажа, з яким, проте, пов’язана в романі не лише тема чарівного містичного потойбіччя. Передовсім із цією твариною асоціюється поняття справжньої людської сутності. У дзеркалі Єдинорога відображено людську душу, хоч може бути й так, що в ньому людина нічого не бачить, і це найстрашніше, що може бути. Спочатку роман починається такими енциклопедичними розділами про Єдинорога, нібито писаними для енциклопедії чудес. Сам Єдиноріг у творі постає більше символом, аніж реальною істотою, він метафізичний знак, пришелець із потойбічного світу, з повноти буття. Єдиноріг може поставати і такою собі метонімією, метафорою-замінником реального субституту. Простіше кажучи, Єдиноріг — це символ прагнення людини до справжності, до власної сутності. Дзеркало Єдинорога — це шлях до себе, до власної душі. І водночас віднайдення цього шляху наділяє людиною здатністю переживати момент повноти буття, повноти щастя як краси, неподіленої в собі. Наразі наш світ вибрав інший шлях: від себе в бік тілесних насолод і оманливих ілюзій.

Людство не стало на шлях до Єрусалима. Можливо, на це також була космічна воля, але повернути людство на шлях до себе, до скарбів небесних, а не земних, має той-таки Єдиноріг. У такому разі зображена в центрі роману родина Ольги та Леоніда розпросторюється на все наше суспільство, яке живе в пост-чорнобильський час, коли Прип’яті довелося прийняти від людини гіркий полин. Зрештою, людина зникла з величезного етнічного простору України — чорнобильського Полісся. А на зміну в тих непроглядних хащах з’явився Єдиноріг, про якого всі вже давно забули, не вірячи в казки. А він жив, чекав на цю появу, щоб, як свого часу він порятував Ольгу Кобилянську від Синьої Бороди, так і тепер порятувати підтоплену українську Атлантиду. Не випадково роман відкривається спочатку незрозумілою замальовкою, ідилією про Діву та Єдинорога, якого Діва годує лісовою малиною. Хто та Діва? Може, Ольга, яка знайшла себе у відповідях самого буття?

Отож, «Дзеркало Єдинорога» підштовхує до віри і надії, що світ виживе, а врятують його той таки казково-міфологічний Єдиноріг та Жіноча Душа.