Несподіваний Мазепа

Юліушу Словацькому належить низка творів, у яких він звертається до української проблематики. Це не лише «малоформатні» вірші, в яких поет згадує про свою «малу батьківщину» – Кременець і Південну Волинь, а й поеми «Змій», «Вацлав», «Беньовський», драма «Срібний сон Саломеї»… Особливе місце серед них займає трагедія «Мазепа».

До появи цього твору тема Мазепи була добре «розкручена» в європейських літературах. Завдяки Дж. Байрону Мазепа став одним із героїв-символів європейського романтизму. До його образу зверталися різні автори ХІХ ст., зокрема й знаменитості. Романтичним героєм-коханцем він постає не лише в Байрона, а й у В.Гюго. К. Рилєєв у поемі «Войнаровський» спробував створити героїчний образ Мазепи як борця за свободу. Зовсім інше бачення українського гетьмана подав О. Пушкін у поемі «Полтава». Тут він постає підступною, аморальною людиною, яка протистоїть Петру І. Відомо, що російський класик свідомо полемізував із байронівським та рилєєвським трактуваннями образу Мазепи.

Зрозуміло, що творені романтиками образи гетьмана далеко не відображали реального історичного Мазепу. Виникнувши у відповідних естетичних та ідеологічних контекстах, вони стали своєрідними міфами й зажили власним життям. Не був винятком у цьому сенсі й Мазепа Словацького. Однак він помітно різнився від образів, творених іншими романтиками.

Але спочатку кілька слів про історію твору. Існує думка, що Словацький писав трагедію «Мазепа» двічі. Уперше в 1834 р., перебуваючи на еміграції в Швейцарії. Однак після появи поеми «Пан Тадеуш» свого літературного «конкурента» Адама Міцкевича, він знищив свій твір. Удруге написав трагедію в 1839 р. За свідченням Фридеріка Левенстама, Ю. Словацький самовіддано працював над цим твором – по шістнадцять годин на добу, тому протягом п’яти днів завершив роботу.

Польські критики поставилися до твору стримано. Наприклад, Люціан Семєнський та Северин Гощанський оцінювали його як посередній. Хоча існували й інші думки.

«Мазепа» Словацького викликав зацікавлення і в українських письменницьких колах. Переклад українською у 1926 р. здійснив Микола Зеров.

За бажання, можна кинути чимало критичних стріл на адресу згаданої трагедії Словацького (деяка штучність сюжету, непереконливість образів, велемовність монологів тощо). Однак не варто забувати, що Словацький – не тільки поет, а й мислитель. У цьому йому не було рівних у тогочасному польському (і не лише польському) романтизмі. Тому в «Мазепі», як і в багатьох інших творах письменника, варто бачити не лише естетику, а й філософію.

Аналізуючи «Мазепу», чимало критиків вважали, що Ю. Словацький ніби наслідував Байрона та Гюго, творячи образ романтичного героя-коханця. Насправді ж це не зовсім так. Навіть візьму на себе сміливість сказати: це зовсім не так.

Існує незакінчена повість Словацького «Король Лядави», писана французькою мовою. Герой твору, подорожуючи, опиняється в Польщі. А щоб його, пише автор, «звідтіля повернути, мені досить буде прив’язати його до Мазепиного коня». Далі Словацький не без іронії говорить про романтичну легенду, за якою Мазепа, прив’язаний до коня, долає за одну ніч сотні верств, не зустрівши на шляху жодного села чи міста. Та й у самій трагедії автор іронізує над витвореним образом Мазепи-гульвіси. Ось одне з таких місць.

У цій сцені Каштелянова веде мову з дружиною воєводи Амелією, до якої не байдужий Мазепа.
Каштелянова
…На ганку став з повагою папуги
Пан Пасек, а в руках у нього довгий
Сувій паперу – вірш макаронічний,
Присвячений йогомосць королеві…
Але про що ж я говорила, пані?
Ах, про Мазепу. В того хлопчака
Ще молоко під носом не обсохло,
А скільки пліток і чуток про нього!

Тут варто зробити деякі пояснення. Пасек – один із придворних короля Яна-Казимира. Саме Пасек, який ворогував із Мазепою, у своїх мемуарах подав легенду про «Мазепиного коня», яку потім використав Вольтер. А вже від Вольтера вона перейшла в європейські літератури доби романтизму. Як бачимо, Словацький скептично ставився до Пасека, насміхаючись над ним і над його творіннями – «віршами макаронічними».

Тепер повернемося до сцени. У палату замку, де ведуть розмову Каштелянова і Амелія, непомітно через вікно проникає Мазепа.
Каштелянова
Ти тільки уяви, що за пустотник,
Що за гульвіса той Мазепа…
Мазепа (набік)
А!
Про мене мова.
Каштелянова
Ні, ти уяви,
Яке зіпсоване у нього серце,
Який він ворог усьому жіноцтву!
Емблемою собі він вибрав змія,
А волосом коханок наказав
Набить собі сідло…
Мазепа (вклоняючись каштеляновій, несподівано)
Неправда, пані!
Благаю вас, не вірте поголосці.
Каштелянова
Як пан сюди потрапив?
Мазепа
А крізь шпари,
З промінням місячним. І саме вчасно,
Щоб гідно власну честь оборонити.
Каштелянова
Але як пан потрапив?
Мазепа
Крізь вікно метеликом.
Каштелянова
Непевний маєш вигляд,
Вигадуєш: вікно високе.
Мазепа
Пані,
Драбина в мене з різного волосся.
Каштелянова
З волосся панових коханок!
Мазепа
Так.

Думаю, особливо коментувати цю сцену не потрібно: примітивна Каштелянова, яка нагадує бабу-пліткарку, поширює фантастичні поголоски про Мазепу; натомість Мазепа просто насміхається над нею.

Формально Словацький використовує романтичну легенду про Мазепу-коханця. Однак суттєво змінює її. Мазепа симпатизує Амелії, молодій дружині воєводи. Але Амелію кохає Збігнєв, син воєводи від першого шлюбу. Життя й Амелії, і Збігнєва трагічно обриваються. Власне, винен тут воєвода, який у кінці трагедії свою вину хоче перекласти на Мазепу і скарати його, зв’язавши й посадивши на коня. Однак трагедія має happy end, бо в останній сцені з’являється король, який хоче скарати воєводу. Воєвода ж закінчує життя самогубством, а останні його слова такі: «…хай труп мій від тих мерців подалі поховають». Маються на увазі трупи його дружини й сини, з якими він не хоче лежати поряд навіть після смерті. Мазепа ж постає в трагедії благородною людиною, яка стоїть над тією ненормальністю, що панує в замку воєводи.

Ось така незвична переінтерпретація легенди про Мазепу-коханця. Звісно, в такій переінтерпретації можна побачити літературну гру. І все ж не варто поспішати з висновками. Уже говорилося, що Словацький не просто письменник, а й глибокий мислитель. Творені ним образи мали свою символіку, а за ними проглядалися певні ідеї.

Не секрет, що Словацький критикував польську аристократію, засуджував її недоброзичливе ставлення до українського простолюду. Саме така його позиція й знайшла свій вияв у трагедії «Мазепа». Воєвода – типовий представник польської аристократії. Його поведінка далека від істинного благородства й моральності. Він створює такі умови життя в своєму замку, які рано чи пізно мають закінчитися трагедією, смертю. Натомість Мазепа — зовсім інший. Він – простолюдин. Воєвода так і каже: «хлопський син». Хоча про це прямо не говориться в трагедії, але всім зрозуміло: Мазепа не поляк, він українець. Навіть у певному сенсі стає символом українства. До того ж, у сенсі моральному Мазепа помітно перевершує Воєводу.

Звісно, не все так просто. І не варто в трагедії «Мазепа» вбачати твір «антипольський» чи «проукраїнський». Його символіка не зводиться до протистояння польського та українського. Словацький (хай іноді наївно) шукав порозуміння між українцями й поляками. Зрештою, він сам говорив, що в нього є дві батьківщини – Польща й Україна. Щоправда, ідея порозуміння поляків та українців у трагедії «Мазепа» не така чітка, як, наприклад, у драмі «Срібний сон Саломеї». У даному випадку вона виявляється на рівні міжособистісних стосунків – Мазепа-Амелія.

Водночас у трагедії «Мазепа» присутня й монархічна ідея. Для Словацького колишня Річ Посполита була країною кількох народів, а її монарх виступав як арбітр між різними етносами й станами. До речі, ідея арбітра-монарха тривалий час жила в польській консервативній думці і навіть знайшла вияв на грунті українському (у творах історика і політолога В.Липинського, який був за походженням поляком). Тому не дивно, що цю ідею використовує також Словацький у трагедії «Мазепа». Один із її персонажів (король) — це не реальний монарх Ян-Казимир, а символ монарха-примирителя, арбітра, для якого важить не родове, етнічне походження людини, а її моральні якості.

Твори Словацького (навіть в Україні) мають переважно польське прочитання. Тому для більшості з нас письменник залишається «чужим», поляком. Насправді ж, у його творах зустрічається чимало українського, і це українське потребує нашого осмислення.