Людмила Таран: «Українські письменники — дуже невдячна публіка»

Людмила Таран переймається «невдячністю» й «закомплексованістю» українських письменників, котрі зрештою часто самі стають призвідниками того, що світ про них не знає, тому й мовчить.

1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Поезії перекладалися англійською, литовською, польською, російською, чеською мовами, зокрема в журналі «Akcent» (Польща, Люблін), у США (альманахи «Eastern VISIONS», «TO BE», антологія «Leading Contemporary Poets»). Також у перекладі англійською мовою – добірки у двомовних антологіях української поезії «В іншому світлі» («In a Different Light. A bilingual Antology of Ukrainian Literature». Львів: «Срібне слово», 2008) та «Сто років юності» (Львів: «Літопис», 2000). Хочу згадати про ці не оцінені належно видання, хоча вони й не закордонні, але творилися спільними (майже неймовірними! – не лише тому, що через Атлантику) зусиллями наших видавців та упорядників (зокрема це подвійна заслуга Ольги Лучук) разом із перекладачами Вірляною Ткач, Вандою Фипс та Майклом (Михайлом) Найданом.

Ще хотілося б обов’язково згадати видрукувану минулого року у чеському  видавництві «Kniha Zlin» – уперше за надцять років! – антологію малої української прози «Expres Ukrajina» (не тільки тому, що в ній поміщено мою новелу «Там, де небо» («Tam, kde je nebe»). У цій скромно-ошатній книжці з вичерпними коментарями упорядниці й перекладачки Рити Кіндлерової (ось у кого повчитися культури видання!) побачили світ твори тридцяти наших авторів, народжених по 50-х роках ХХ століття. Справді, варто наголосити на зусиллях п. Рити, котра гаряче та дієво вболіває за нашу літературу, й підбадьорити тих молодих перекладачів, яких вона залучила до роботи над антологією. Ми ж хочемо, аби про нас знали бодай сусіди?

2.    Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Ініціаторами перекладів були переважно самі перекладачі (Антанас Йонінас, Вірляна Ткач, Ванда Фипс, Майкл Найдан, Рита Кіндлерова).

3.    Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Відповідь – трохи під іншим «соусом». Ми, українські письменники, видається, загалом дуже невдячна публіка (за незначними винятками, як-от, наприклад, Оксана Забужко та Юрій Андрухович). Виявляється, як зізналася згадувана Рита Кіндлерова в есеї, надрукованому минулого чи позаминулого року в «Критиці», що спілкуватися з сучасними українськими літераторами – це свого роду збочення. Тобто наша необов’язковість у спілкуванні (не відповідаємо навіть на електронні листи), фактична незацікавленість у просуванні свого ж культурного продукту набуває мало не патологічного характеру.
П. Рита навіть так висловилася: «Побоююся, що в багатьох випадках йдеться про снобізм і гордість, яка не на місці».

Чи це не різновид нашої закомплексованості? Через те покладаю багато надій на нашу творчу молодь: комунікабельну, розкуту, зі знанням іноземних мов.

Минулого року була у Львові, в палаці Потоцьких, на презентації антології «В іншому світлі», куди запросили зокрема Вірляну Ткач та Ванду Фипс із США (за їхні кошти, тобто американсько-спонсорські). Які вони були щасливі! Організаторських зусиль зокрема у львів’ян це забрало чимало. А який розголос мала ця подія? Вірляна у різний спосіб пропагує українську культуру в США, зокрема через вистави, публікації перекладів та виставки. Чи має вона відповідний, як мовиться, пошанівок?

4.    Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Не хочу повторювати того, про що вже вичерпно сказано до мене у цій рубриці. Дозволю собі подати цитату з інтерв’ю все тієї ж Рити Кіндлерової: «Всі переклади з «малих мов» – на ентузіазмі. В нас підтримку на цю справу надають різні фундації, але не конкретно на якусь мову. Міністерство культури підтримує переклади чеської літератури за кордоном. При посольствах різних країн часто існують культурні центри, які також фінансово стимулюють переклади творів своїх авторів. Україна, на превеликий жаль, такого не має, і це сумно, бо українців у Чехії багато і як вони мають відчувати підтримку власної країни, якщо там для них нічого не робиться? Вихідці з України потім втрачають інтерес до будь-чого українського і купують, наприклад, російські книги, бо їх можна в Чехії придбати. А де українські? Мої українські друзі позичають українські книжки в мене!»