…І жодних тактильних відчуттів

Колись у цієї дівчинки було п’ятеро братів. Після того, як минулося дитинство, їй продовжувало здаватися, що світ населений братами. Із ними було цікаво розмовляти, думати й жити в різних кімнатах. Вона про них піклувалася, вони її захищали. Біда лише в тому, що братів було тільки п’ятеро. Решті чоловіків роль братів не підходила. І вони довго співали їй дифірамби, потім заглядали в очі, потім грюкали в двері й, нарешті, ображено заявляли, що вони – жертви цієї холодної і підлої кокетки. А далі вже – хто на що був здатен. І оскільки чоловіки з комплексом жертви здатні або на велике глупство, або на незлецький подвиг, то Луїза Саломе увійшла в історію як фатальна жінка, котра надихала і знищувала.

Луїза Андреас-Саломе – дочка генерала Густава фон Саломе. Навіть не дочка, а пізній дарунок долі. Густаву було вже 54 роки, коли після всіх синів дружина (молодша від нього всього на 15 років) народила Льолю, йшов 1861 рік. Сказати, що Луїзу балували, — надто неточно. Батько сприймав її від народження як рівну. У домівці, з вікна якої було видно Зимовий палац, весь час бували гості, які вміли веселитися. У кабінеті батька велися серйозні розмови з дочкою на теми мистецтва, філософії і просто життя. Сюди заборонялося входити навіть мамі. А за дверима чекали вірні захисники і «слуги» – брати, готові виконати всі бажання. І вся ця ідилія зникла, коли Льолі виповнилося 17. Густав фон Саломе помер. Шукаючи втіхи в церквах, дівчина знайомиться голландським пастором Гійо – відомим проповідником-філософом. І знову – довгі розмови. Цього разу – більш впливові, бо і співрозмовник начитаніший, і дівчинка вже виросла.

До речі, виросла досить симпатичною. Настільки, що Гійо наважується попросити руки дочки у вдови Саломе. Йому мало просто розмов. Він готовий розірвати шлюб, залишити дружину й двох дітей, щоб бути разом із Лу (саме Гійо, який так і не навчився вимовляти «Льоля», придумав це ім’я, яке зафіксували сторінки історії). Але на пастора чекало здивування. Його Лу, яка (був упевнений в цьому!) кохала його, заміж виходити навідріз відмовилася. Для Гійо це було шоком. Він не міг помилитися. Всі ці розмови, екзальтовані погляди… Якось Лу навіть знепритомніла на колінах у пастора. Що вона там робила, історія замовчує. Мабуть, філософські істини кожним сприймаються надто індивідуально. Правда була одна – Луїза не уявляла себе в ролі дружини. Подруги, сестри, колеги – будь ласка. Але фізичні стосунки Лу лякали.

Вже тоді Саломе визначила для себе, що інтелектуальне спілкування й фізичне кохання треба розмежовувати. Що й робила. Досить радикально. Чоловіки прагнули її присутності. Для них було честю увійти в коло тих, з ким любить розмовляти Лу Саломе. Але далі спілкування справа не заходило. Тоді й з’явилися образливі епітети, на кшталт «безстатевої Месаліни». Неможливість завоювати цю жінку повністю призвела не одного чоловіка до відчаю, — кажуть, навіть до смерті. Принаймні, смерті Віктора Тауска і Пауля Ре кидають якраз на ваги її гріхів. Навіть її чоловік, який сам прирік себе, погодившись на шлюб без інтиму, намагався одного разу покінчити із життям на очах дружини з допомогою маленького ножика. Щоправда, лише раз упродовж 40 років спільного життя.

Зрештою, життя Луїзи Саломе просто не могло проходити без скандалів. Її маленькі «інтелектуальні гареми» – два чоловіки під одним дахом, весь час призводили до ревнощів із чийогось боку. А коли все було тихо й спокійно, тоді Лу сідала писати листи. Подейкують, що саме таке листування вартувало Ніцше (якому теж вдалося пожити в «гаремі») нервів, здоров’я і ще чогось там. Словом, жив би довше, якби не зустрів цю «біляву легковажну істоту». «Лу – це втілення абсолютного зла», – писав він.

Хоча нарікати Ніцше міг лише на себе. Лу не приховувала своїх планів, та й сестра філософа попереджала, що добром роман не закінчиться. Результатом став Заратустра, а також переконання, що коли йдеш до жінки, треба брати із собою нагайку. Добре, що така геніальна думка прийшла Ніцше в голову, коли стосунки вже було розірвано. Хтозна, скільки б він прожив, втілюючи свої геніальні ідеї в життя. Лу згадувала, як колись, у дитинстві, розсердившись на брата, кинула в нього горнятком із гарячим молоком. Правда, вилила молоко на себе. Але ж у дорослому віці могла й не промахнутися!

Її називали ходячою філософією Ніцше. Його друзі й сестра стверджували, що вона зв’язує йому руки його ж судженнями. Втім, нарікати на це мали право всі її чоловіки.

Насправді, Лу не зв’язувала нікому й ніколи руки, а просто була своєрідним дзеркалом. Свічадом, яке відображувало всіх цих дорослих хлопчиків з оголеними серцем і нервами у всій красі і ницості. Вона не віддавала нічого свого, просто віддзеркалювала хороше й не дуже, що дарувалося їй. Відбивала в трикратному розмірі. Не кожному під силу побачити себе… оголеним. Зате вони творили. І називали її музою. Якось навіть дивно, адже вона не була музою. П.Б’єр писав: «У неї був дар повністю занурюватися в чоловіка, якого вона любила. Ця надзвичайна зосередженість розпалювала в її партнерові якийсь духовний вогонь. У моєму довгому житті я ніколи не бачив нікого, хто розумів би мене так швидко, так добре і повно, як Лу. Все це доповнювалося вражаючою щирістю її експресії… Вона могла бути поглинена своїм партнером інтелектуально, але в цьому не було людської самовіддачі. Вона, безумовно, не була за природою своєю ні холодною, ні фригідною, проте вона не могла повністю віддати себе навіть у найпристрасніших обіймах. Можливо, в цьому і була трагедія її життя. Вона шукала шляхів звільнення від своєї ж сильної особи, але марно. У найглибшому сенсі цих слів, Лу була жінкою, що не відбулася».

У своїх записах Саломе згадувала, що вона не любила ніколи балів, але обожнювала бальні туфлі без підборів, у яких можна було легко, танцюючи, ходити. Ця хода й збереглася на все життя. І навіть переросла в стиль життя. Легко, танцюючи, йти життям, притягуючи погляди й нічого не беручи взамін. Так, власне, нікого. Хоча й нарікали чоловіки, що вони потратили багато часу, щоб віддати свої знання їй (освіта у Лу була «доморощеною»). Але ж кожен, хто хоч раз у житті знаходив Учня (саме так, з великої літери), підтвердить, що вчителеві ці уроки потрібні значно більше. Знання, якщо їх не віддавати «співзвучним» людям, із часом перетворюються на купу гобсеківського золота. Мабуть, єдиним, хто зрозумів це, був Фройд. Та й то лише тому, що вже був у тому віці, коли гріх не розуміти. А решта – звинувачували й ганили. Казка про бідолашного Рільке, якого звабила «холодна стерва», значно старша за нього, ще довго буде гріти серця спраглих читачів. Хоч саме Лу дала змогу Рільке побачити силу його таланту. Та й сам він добивався цього «зваблення», якщо вже бути точним.

А може, справа ще й у тому, що Лу Саломе не з усіма була «холодним стервом». Так, вона «дозволила до себе торкнутися» після 30-ти. І в 50 здобула славу розкішної коханки. Навіть свою славнозвісну «Еротику» написала. Та й її пацієнти не вважали її стервом. Швидше – навпаки. Адже приймала навіть тих, кому нічим було заплатити за лікування. Для неї основним було не багатство, а те, що відчувають люди. «Я знаю цей тихий успіх у мені самій, – успіх, який я відношу до розряду радощів, що зігрівають, адже я сама – старий холодний звір, прив’язаний до небагатьох, тому я вдячна, що всередині психоаналізу можливе тепло», – казала Саломе.

Вічна молодша сестра, старий холодний звір і фатальна жінка. Відблиски сумнівної слави, що затінили десятки років кропіткої праці. Роботи Лу названо посередніми, її студії – примхою, її саму… Мабуть, для того, щоб світ людей сприймав тебе серйозно, народжуватися красивою жінкою не варто.