Спокуси і пастки літературної критики

Однією з постійних і тривожних тем сучасного українського літературного дискурсу є теза про відсутність повновартісної, фахової та принципової літературної критики. Це, на думку різних спостерігачів та експертів, уможливлює активне «курсування» літпроцесом відверто слабких авторів і їх творів з одночасним «затемнюванням» справжніх талантів. Усе за таких обставин залежить від уміння того чи іншого автора «пропіарити» себе, зручно використавши систему особистих знайомств. І читач, і коло професійних літературознавців перебувають у стані перманентно-латентної розгубленості: бурхливий розвиток сучасної літератури нібито наявний, але об’єктивно оцінити його художньо-естетичну вартість доволі важко. Тож спробуємо проаналізувати причини цього парадоксального явища.

Спочатку пригадаємо дещо з історії критики. Будучи, безсумнівно, «мотором» літературного процесу, літературна критика об’єктивно не раз уже потрапляла у специфічні ситуації, коли її стратегічні намагання визначити «правильні» і «високохудожні» рамки літ процесу або не давали жодного результату, або ще й шкодили йому. Так ставалося тому, що, зрештою, як і кожен вид інтелектуальної діяльності, літературна критика має свої спокуси, що часто заводили її у певні пастки.

Отже, першою великою спокусою критики можемо назвати її настійливе прагнення навчати. Критик, користуючись переважно раціональними формами рецепції та узагальнень, вибудовує собі таку логічну концепцію-»піраміду» трактування літератури, яка спокушає його своїми можливостями цілісного (як йому задається) осмислення явища і висновування з цього системи повчань, «як творити літературу». Часто критик має ширший світогляд, аніж письменник, справді бачить проблематику літератури різнобічніше, і це дає йому підстави «коригувати» різні її «відхилення», «недоладності», «відставання» і т.ін., стимулювати її завданнями піднятися до високого світового рівня. Часто це приносить свою користь. Однак при цьому критик не завжди вловлює внутрішні, «підводні» течії літератури: письменницьку інтуїтивність, візіонерство, містеріальну природу мистецького натхнення. Тож іноді він не відчуває цих глибинних імпульсів літератури і потрапляє зі своєю системою художнього навчання у пастку раціональних схем, надто умоглядних визначень та оцінок. Тоді критик помиляється щодо перспектив літературного процесу, не помічає глибинних сенсів творчості справжнього таланту. Так помилився визначний український літературний критик і мислитель М.Драгоманов щодо генію Т.Шевченка, прагнучи увібгати його спадщину у раціональні схеми позитивістської естетики, яку він сприймав як універсальну концепцію літературного поступу (праця «Шевченко, українофіли і соціялізм», 1879 р.).

Друга спокуса для критики – прагнення впливати на літературний процес. По-різному моделюючи його розвиток, критик неодмінно спокушається можливістю пропонувати письменникам нові теми, проблематику, систему художніх прийомів естетичного самовираження, ідеологічну програму і т.ін. Постійно відсіюючи різні види графоманії, тобто об’єктивно здійснюючи корисну роботу для утримування високого рівня естетичної свідомості літератури та художнього смаку читача, критик мимоволі потрапляє у ситуацію ментора. З часом він може надто повірити в абсолютну точність свого аналізу — і потрапить у пастку тенденційності, упертого нав’язування читацькій громаді своїх естетичних принципів та оцінок за одночасного непомічання нових художніх імпульсів в літературі, які, закономірно, не може зауважити людина, яка повірила у свою місію впливати і визначати. Так сталося із Сергієм Єфремовим, який не до кінця збагнув глобальні зміни в літературі доби Модерну.

Третя спокуса критики – бажання програмувати розвиток літератури. Кожен талановитий критик із претензіями на винятковість обов’язково переймається амбіцією створити цілісну естетичну програму, реалізувавши яку, певна національна література враз досягла б світового рівня й увійшла у стрімкі ритми самопоглиблення і саморозширення. Такі амбітні проекти свого часу в Україні мали і П.Куліш, і М.Драгоманов, і І.Франко, і Д.Донцов, і Ю.Шерех-Шевельов, і У.Самчук. Кожен з них потрапляв при цьому у пастку доктринерства, адже намагався створити однозначні й «вічні» схеми та трафарети підвищення естетичної якості літератури. У таку ж смішну ситуацію потрапив І.Франко зі своєю колись знаменитою статтею «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878р.), виступивши в ній із програмою дуже передових тоді позитивістсько-соціалістичних нововведень і зневажливо оцінивши літературну позицію І.Нечуя-Левицького, який насправді говорив і утверджував глибші засади цивілізаційної самобутності та архетипної суверенності літератури, про які І.Франко у доктринерській самовпевненості й чути не хотів.

Четверта спокуса літературної критики – надміру теоретичний підхід. Використовуючи аналітичну потугу науки й методологію критики, літературознавець весь час спокушається можливістю зрозуміти внутрішню механіку, природу літератури, зрозуміти «як вона робиться», як писали численні критики і дослідники літератури початку ХХ ст. Загальний сплеск теоретизму в кінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. призвів у європейській культурі до надмірного розростання різноманітних естетично-філософських, літературознавчих, філологічних, навіть ідеологічних шкіл та методологій, що зумовлювалося неймовірним загальним піднесенням тодішньої науки. Це породило ситуацію безнастанного продукування нових теоретичних концепцій, за якими певні групи й середовища хотіли вивести літературу «на неймовірно високий та істинний рівень розвитку». Не випадково саме на 1-у половину ХХ ст. припадає така велика кількість різних теорій, які категорично відкидали традиційні, «застарілі», естетичні засади і пропонували однозначно «досконалі» рецепти, як зробити літературу абсолютно довершеною. Такі тези присутні в усіх теоретичних концептах і концепціях авангардизму, починаючи від експресіонізму, у формалістській критиці й методології та теорії соцреалізму, що опиралася передусім на ідеологічну непомильність «найпередовішого вчення епохи – марксизму». Оце несподіване перехрещення, здавалося б, таких відмінних за походженням та онтологією теорій авангардизму та соцреалізму пояснюються їхньою спільною гносеологічною засадою: раціоналізмом прогресистського ґатунку. У парадоксальний спосіб обидві ці інтелектуальні течії, категорично борючись із традиціоналізмом в культурі і мисленні, однозначно тяжіли до витворювання приписових формулювань, за якими і тільки за якими «має творитися абсолютно нове мистецтво» (не важливо — чи комуністичного раю, чи необмеженої свободи людського егоцентризму ліберально-анархістського світу). Коли ми звернемося за прикладами до дуже самовпевненої української авангардистської і соціалістичної критики, то легко знайдемо там гіпертеоретичну тенденційність, штучність умовисновків і вольтеріанську позу такого собі зверхнього «рятівника темного людства», з однаковою силою явлену нам і в особі М.Семенка, і в особі В.Коряка.

П’ята традиційна спокуса критика – настійливе її прагнення бути модною. У кожен період культурної історії критик намагався вирватися за рамки усталених норм, критеріїв, принципів мистецької свідомості, щоб здивувати, вразити, стимулювати щось «найпередовіше». Дуже часто погоня за модною спонукала нагально запозичувати новітні теорії із сусідніх культур, створюючи тим самим систему ланцюгового міжнаціонального діалогу, який об’єктивно сприяв збагаченню національних літератур. Однак при цьому критик майже завжди опинявся перед небезпекою потрапляння у пастку поверховості: запозичуючи нашвидкоруч щось чуже, органічне для культурної й естетичної свідомості часто дуже відмінного за історичним досвідом, ціннісною парадигмою, мисленнєво-художніми навиками народу, критик доволі штучно прив’язував теоретичні здобутки інших культур до рідної літератури, до кінця не відчувши і не осмисливши їх природи, особливостей, настанов. Так, він справді ставав модним, але якими ж далекими від духовних запитів нації могли виявитися його теоретичні стимулювання й зацікавлення! Найяскравіший приклад – т.зв. постмодерна сучасна українська критика 1990-2000﷓х рр.

Отже, перед якими проблемами виявилася сучасна українська літературна критика, коли так багато людей чомусь засумнівалися у її наявності?

1. Проблема світоглядного хаосу. Після розпаду СРСР, закономірно, наукова та культурна еліта України опинилася перед ситуацією раптового вибуху нових ідей, теорій, методологій наукового пізнання. На одну частину нашої інтелігенції, переважно середнього й старшого віку, якій уже важкувато було змінювати свої світоглядні засади, прихід західних наукових ідей справив частково пригнітливе враження, змусив повернутися до звичних методологій. Але, будучи твердо переконаною, що «на демократичному Заході все може бути тільки добрим і передовим», ця інтелігенція не відважилася на якийсь критичний аналіз новітніх західних теорій, обережно пригадуючи собі правило, що небезпечно виступати проти будь-чого нового, щоб не виявитися для наступних поколінь «злісним ретроградом і консерватором». Друга ж частина наукової інтелігенції, переважно молодша віком, навпаки, завзято взялася переймати західні ідеї і впроваджувати їх у систематику своїх досліджень. Оскільки вся тяглість світового інтелектуального процесу ХХ ст. через об’єктивну замкнутість нашої країни була їй зрозуміла не вповні, а фрагментарно засвоєні теоретичні концепти, поняття й терміни не могли послужити надійною платформою для розгортання повновартісної інтерпретаційної парадигми вивчення літератури, то, природно, така тенденція призвела до значного понятійного й засадничого хаосу.

До цього додалися особливості інтелектуального становища на Заході, який, як і простір Російської імперії в добу комунізму, пережив свою нігілістичну революцію у сфері науки і культури. Після Першої світової війни завершився започаткований соціалізмом-матеріалізмом та авангардизмом період інтелектуальної атаки на традиційні вартощі, філософську метафізику та ідеалізм. Діяльність т.зв. «Віденського гуртка», групи філософів та їх послідовників початку 1920﷓х рр. (М.Шлік, К.Ґедель, Ґ.Фреґе, В.Вітґенштейн, Ф.Карнап, О.Нойрат, Ф.Вайсман, Г.Ган, Б.Рассел та ін.), можна вважати віхою у процесі формування інтелектуально-ціннісного обрію західної цивілізації ХХ ст. Саме вони, виходячи із неопозитивістських принципів, задумали здолати метафізичну концептуалістику класичної філософії шляхом тотальної фрагментації картинки світу, переведення головної ваги науково-філософського пізнання у сферу логічного аналізу мови науки і до форм суто математичного мислення, тобто мислення поза вимірами трансцендентності і моральної відповідальності. Уся філософія зводилася до аналізу використання мовних засобів і висловів, до вивчення логіко-семантичних основ пізнання. Стверджувалося, що всі великі філософські проблеми відпали самі собою, оскільки вони насамперед полягали у плутанині слів і сенсів, що їх тепер узялися пояснити віденські мудреці.

Принципи нового позитивізму, пройнятого духом сциєнтизму і спекулятивності, повели західну науку широкими і різноманітними шляхами формалізму, скепсису, прагматизму, головними ознаками яких були атомізація людської свідомості, крайня іррелігійність, космополітизм і втрата відчуття духовних традицій минулого. Саме з таких позицій критики і літературознавці ХХ ст. взялися досліджувати літературу, в якій їх тепер цікавили не духовна глибина, а система логічних парадоксів у письменника, не почуття естетичної насолоди, а механіка тексту, не сила творчої енергетики та ідейні устремління автора, а прикладні фрагменти його стилю.

Закономірно, що західні норми та методології літературного аналізу в українському посткомуністичному (апріорі нігілістичному) інтелектуальному просторі могли справити ефект тільки ще більшого розсіяння, аніж на Заході. Тож атмосфера скептико-парадоксального постмодерну швидше стала для України руйнівним вихором, а не безтурботною грою сенсів, як це є на Заході.

2. Проблема відсутності етичної основи. Прихід ліберальних вартощів зруйнував моральну впевненість процесу національного відродження в Україні початку 1990-х рр.: адже якщо метою світового прогресу є всуціль космополітизоване суспільство і жвавий мультикультуралізм, то навіщо надавати особливої ваги своїм етнічним сутнощам? Лібералістична свідомість, яка висміює героїчне, нігілізує традиційне, карикатуризує високе, профанує мистецьке і т.ін., автоматично перетворює науковий пошук і творчу інтерпретацію у безвідносний акт, позбавляє людину відповідальності за зусилля й інтенції цілої нації, яка об’єктивно в кожну історичну епоху опиняється перед якимись викликами. Тому сучасний критик почуває себе передусім егоцентризованим автором, безвідповідальним перед Вищою Істиною, долею нації, духовно-моральними принципами суспільства. Для нього ідея культурно-естетичного зростання  людини і соціуму є просто безвідносною, головне – виразити самого себе.

3. Проблема стирання індивідуальності. Ситуація постіндустріального, телекомунікаційного суспільства, постмодерного ціннісного хаосу не передбачає існування впливової особистості в інформаційному просторі. Головним інструментом впливу вже давно став капітал. Його переливання й змушують тією чи іншою мірою культурно переорієнтовуватися суспільство. Натомість поява якоїсь сильної індивідуальності в культурі загалом і в критиці зокрема можлива лише на ідейно міцній та етичній основі. Відтак великою суперечністю сучасності є взаємозаперечення двох онтологічних тенденцій: охлократизму та аристократизму, висловлюючись у політологічних термінах. З одного боку, все в культурі заливає примітивна  масовість, а з іншого, кожна талановита  людина, щоб вберегти себе від цієї сірості, формує собі на базі теоретичного багатства попередньої високої культури умовну елітарність. Сьогодні вже немислимою є поява таких постатей, як Лессінґ чи Шлегель, Карлайл чи Рескін. Особистість зникає в океані метушливої новочасної маскультури, як кораловий острів: її можна ще розгледіти на дні, коли зможеш розвести хвилі бруду і порожнечі.

Втрата індивідуальності веде до сірості, безликості критики. Переглянувши сучасні літературно-критичні рубрики, не можеш позбутися враження, що ти довго спілкувався з по-дрібному метушливими людьми, які у найкращому випадку є майстрами ефектної фрази, дотепу, їдкого спостереження, але не індивідуумами, що відстоюють якісь високі принципи і борються за шляхетне в культурі. Довкруг – якесь суцільне хіхікання-кривляння, якийсь невмотивований скепсис або вражаючі у своїй однозначності захоплення.

4. Проблема відсутності настрою змагання. Лібералістичне суспільство тотального релятивізму і споживацтва об’єктивно передбачає створення атмосфери безпринципності в культурі, безідеальності, коли зникає відчуття поступу, ушляхетнення мистецької творчості, коли сама творчість підмінюється поняттями гри і розваги. Естетика постмодернізму, навпаки, закликає до спрощеності в мистецтві, до активного вдавання замість напруження духовної енергетики. Відповідно, література набуває ознак певної бутафорності, а її критика – ознак такої собі «плюмажності» (від плюмаж): вона ніби-то є, але її безпринципність і безідейність та термінологічне багатослів’я перетворюють її у пір’їсту порожнечу.

Лібералістичний скептицизм руйнує найменші основи для якогось ідейного змагання в культурі: як можна за щось змагатися, коли ні в що не віриться? Відтак замість атмосфери змагання мимоволі поширюється настрій нудьги в мистецтві і критиці, яку час від часу можуть розвіяти або якісь епатажні вибрики в авангардному стилі, або звичайні грубі матюки в стилі постмодерну. За такої ситуації критик замість роздумувати над глибокими проблемами людського буття й краси мистецької експресії приречений перелічувати екстравагантності у якомусь творі або скабрезні вислови у ньому і вдавати, що це йому приємно й захопливо, та змушувати до подібного насильства над собою читача.

5. Проблема нового масовізму. Об’єктивний наступ суспільства мас, коли верхи (навіть культурна еліта) прагнуть наслідувати смаки й уподобання низів, створює ситуацію постійного підлаштовування під стилістику спрощеності, доступності. Наслідком цього є не тільки неймовірний вибух різноманітних «масових» жанрів у літературі (детектив, фентезі, трилер та ін.), а й колажно-вторинний спосіб моделювання художнього світу у постмодерністській літературі, за якою в принципі усуваються такі константи справжнього мистецтва, як велич переживань, трагіка, героїка, формальна і словесна вишуканість. Постмодерний автор намагається бути максимально зрозумілий читачеві, його мова не випадково набирає ознак сленговості й вульгарності: адже йдеться про адаптацію твору до свідомості й умовно «естетичних» уявлень юрби. Через це й критик поставлений у становище, коли він може й повинен не стільки аналізувати глибину й вишуканість твору, скільки уміння якогось автора сподобатися людям із вульгарними смаками. Тобто завдання сучасної критики полягає у перевернутому трактуванні літератури і її природи. Сучасний читач оцінює самого критика не за тим, наскільки він професійний, а за тим, наскільки він «прикольний», висловлюючись жаргоново.

6. Проблема ринкової залежності. Загальна комерціалізація суспільства і культури «скоригувала» і сучасну критику. Фактично ми спостерігаємо і процес відступу «товстих» журналів з їх культурою та академічністю, і процес перетворення стилістики критики у своєрідний доважок до реклами книжкової продукції. Сучасний критик опинився у класичному замкнутому колі обмеженого впливу: щоб бути запитаним, він мусить добре продаватися; щоб добре продаватися, він мусить бути доступним; а щоб бути доступним, він мусить відмовитися від основних принципів справжнього критика.

7. Проблема відсутності реального критицизму. Усі перелічені вище чинники й створюють реальну ситуацію кризи в сучасній українській літературній критиці. Адже не може бути критиком людина, яка цурається чіткої світоглядної позиції через ліберальницький релятивізм, яка не має визначених основ і мотивацій пристрасного змагання за ідею, яка остерігається виділитися із юрби і боротися за щось, яка підігрує плебейським настроям і смакам у суспільстві й об’єктивно нічого не може вдіяти із всезагальним тиском капіталу та його корисливих інтересів.

Чи можна шукати вихід із цієї ситуації і якими б могли бути рятівні імпульси здолання її інертності?

В усі часи головними трибунами і «двигунами» критики були якісні журнали. Сьогодні до друкованих часописів додалися ще інтернет-видання. Сучасною українською проблемою залишається лише те, як зробити їх «пробоєвими», як висловлювалися в міжвоєнну добу. На жаль, сучасні літературні українські часописи часто створюються за принципом «групової приналежності», тобто вони передусім націлені на обслуговування інтересів певної наукової і літературної групи. Найяскравіший приклад – часопис «Критика», який існує лише для «вибраних», хоча ми й не заперечуємо фаховості та концептуальності цього видання, яке зайняло свою нішу в сучасній культурі. Інші видання, які претендували на охоплення літературно-критичної тематики («Література плюс», «Книжник-review», «Кур’єр Кривбасу», «Книжковий клуб» та ін.) загалом позитивно вплинули на динамізацію критики і пожвавлення її теоретичного дискурсу, однак визначені нами вище «мінусові» риси й тенденції також присутні у літературній критиці цих видань.

Проблемою залишається створення в нашій культурі справді концептуального, принципового та якісного за професійністю аналізу літпроцесу часопису, редактором якого була б дійсно Особистість, людина широких поглядів, яка б розуміла ідейні завдання критики, людина з відповідним характером. Приємним сюрпризом стала недавня поява інтернет-видання «Літакцент», яке намітило оригінальні контури трактування літератури й утвердження нової стилістики критики. Хоча, як на наш погляд, цьому виданню бракує міцнішої публіцистичної лінії для розгортання повноцінного критичного дискурсу. Адже справжня критика неможлива без публіцистичної бойовитості та гостроти суджень, актуальності проблематики.

Сумною традицією вітчизняної культури є призначення редакторами часописів людей не так відомих своєю принциповістю та ідейністю, як придатних на те, щоб сумлінно виконувати функції «менеджера», обслуговувати «визнані авторитети» і без вагань насамперед друкувати їхні матеріали, бути просто фаховим стилістом-текстовиком і т.ін. Добре замаскований (ще зі сталінських часів тоталітаристського масовізму) страх перед Особистістю акуратно переходить через усі стежки й дороги української культури і журналістики й делікатно усуває найменші можливості їхнього пожвавлення, яке можливе тільки за умови зустрічі із цікавою, творчою, принципово ідейною Особистістю.

Як позитивний приклад існування якісних літературних часописів і принципової критики пригадаємо міжвоєнну добу в Галичині. Тоді лише у Львові активно функціонували такі авторитетні й фахові видання, як націоналістичний «Літературно-науковий вісник» (редактор Д.Донцов), комуністичний журнал «Нові шляхи» (редактор А.Крушельницький), католицькі «Дзвони» (редактор П.Ісаїв), демо-ліберальна «Назустріч» (редактори М.Рудницький і В.Сімович), низка дрібніших, але також професійних часописів («Неділя», «Мета», «Обрії», «Напередодні», велика газета «Діло» із постійною літературною сторінкою, яку вів блискучий критик М.Рудницький та ін.). Чи не головною причиною їхнього понадчасового успіху були справді вагомі Особистості редакторів, які очолювали ці видання. Попри ідеологічні розходження, жваві дискусії на цьому ґрунті, усі ці часописи виражали головні устремління справжньої літературної критики: фаховість аналізу, принциповість, широту проблематики, ідеальність (як відчуття вищої місії мистецтва), громадянська відповідальність. Зрозуміло, була своя групівщина, але не в сенсі особистої відданості редактору і його покровителям, а в сенсі відданості образній ідейній концепції розвитку національної культури та літературної критики. Уважніший аналіз цього досвіду, думаємо, приніс би користь і сучасній українській літературній критиці, яка хоч і подолала вже кризу 1990-х рр., але ще потребує здорових імпульсів та стратегем ефективного розвитку.