Чергове порно для Фройда
- 09 Чер 2009 02:43
- 4,725
- 14 коментарів
Чак Палагнюк. Снаф: Роман / Пер. з англ. В.Г. Наріжної. – Харків: Фоліо, 2009
Думаю, Зиґмунд Фройд дуже втішився б, якби Чак Палагнюк написав свій новий роман двома століттями раніше. Адже «Снаф» видається не більше, ніж ілюстрацією до однієї з тез фройдизму, — тієї, яка констатує сильний сексуальний потяг чоловіка до своєї матері — недосяжної «ідеальної коханки». Утім, якщо роман не про це, тоді «Снаф» є звичайнісінькою жорсткою «порнушкою» з кількома цікавими сюжетними ходами, яка, одначе, багато в чому програє поряд із попередніми книжками цього самого письменника.
На щастя — чи на жаль — Чак Палагнюк і цього разу не зраджує своїй манері зображувати найогидніші шматки людського життя, являти читачам найбрудніші таємниці на позір ідеальних американців. Перед нами – сексуальні збоченці «на будь-який смак», своєрідний кишеньковий каталог сексуальних збочень. Так, центральним персонажем «Снафа» є порнозірка Кессі Райт, яка на схилі своєї кар’єри вирішує встановити світовий рекорд, переспавши з шістьмастами чоловіками (це мала би стати її остання робота в кіно – фільм із назвою «Третя світова повія: повія, яка покладе край усім повіям»). Біда в тім, що під час «встановлення» рекорду Кессі може померти, і тоді зйомки «Третьої світової повії» перетворяться на «снаф» – термін, яким у кіно називають сцени зі справжніми вбивствами в кадрі. Та це далеко не все. Виявляється, багато років тому порнозірка народила дитину, і вся затія з груповим сексом на відео влаштована тільки заради того, щоби зробити дитину багатою – чи то коштами від продажу плівки, чи то виплатою кількамільйонної страховки за життя матері. Ось так, трохи банально, Палагнюк закручує аж дві інтриги: по-перше, хто є справжньою дитиною Кессі, а по-друге, чи стануть усе-таки зйомки «снафом»?
Здається, письменник обрав для себе певну матрицю для вдалої розповіді й тепер у кожному своєму романі (або принаймні кількох романах) збирається її використовувати. У «Снафі» бачимо ті самі зміни точок зору, як і в попередньому «Ренті», хіба що помітно менше. І так само центральний персонаж, навколо якого закручено сюжет, показаний не безпосередньо, а тільки крізь сприйняття сторонніх розповідачів. Цього разу їх четверо: містер 600, містер 72, містер 137 і Шейла. Всі вони по-своєму жалюгідні: підкреслено «немаскулінні» чоловіки й підкреслено «нефемінна» жінка. Всі вони чекають у смердючому липкому приміщенні своєї черги на щастя, на здійснення якоїсь потаємної мрії. Містер 600, колишня порнозірка, секс-король і разом з тим батько дитини Кессі, хоче повернути кар’єру й молодість, «малюк» містер 72 – врятувати свою нібито «маму Кессі», містер 137 – найбільший романтик із усіх чотирьох – шукає кохання. І четверта – Шейла, яка насправді Зельда Зонк. Шейла слідкує за часом, відмірюючи секундоміром кожному з шестисот акторів його долю слави в кіно. Шейла знає все про смертельно отруйний ціаністий калій. У Шейли лупа. У Шейли було важке дитинство… І хоча письменнику вдалося прописати кожного з персонажів, у «Снафі» годі знайти бодай одного позитивного персонажа. Єдиний більш-менш «героїчний» герой – порнокоролева Кессі Райт – лежить нагорі з розпростертими ногами на ліжку й чекає, доки прийде наступний актор. Попри свою вельми сумнівну репутацію, Кессі – єдина, хто здатен на самопожертву. Однак, згідно із законами суспільної моралі, Шейла не заслуговує на ярличок «позитивного» персонажа, адже суттю вона – повія. У такому разі виникає питання: чи лишилися, за Палагнюком, «хороші» дівчата й хлопці взагалі?
Щиро кажучи, сюжет «Снафа» цілком посередній. Єдине, що цю посередність виправдовує, – очевидна пародійність тексту: автор використовує безліч штампів порнографічного «мистецтва», доводячи їх до безглуздої і подекуди зовсім не смішної пародії. Секс і насолода від нього в романі Палагнюка перетворюється на штучний механізований процес, керований секундоміром і описаний мовою штампів поп-культури. Іншими словами, «Снаф» – це своєрідний пародійний «палімпсест» із порнографічних фільмів, що грається із сучасним маскультом. Узяти хоча б назви порнофільмів у романі: «Чарівник країни поз», «Оргазм на вулиці В’язів» (гадаю, за вдалий переклад слід подякувати Вікторії Наріжній, якій направду вдалося відтворити дотепну гру слів), а також багато того, чого не личить цитувати в рецензіях. Можливо, саме цим заграванням із маскультом та з сексом, що став часткою поп-культури, «Снаф» є по-своєму цінний. Хоча від усвідомлення його «цінності», чесно кажучи, читати не стає приємніше, особливо якщо ви ніжне створіння до шістнадцяти років.
Схоже на те, що маємо непогану тенденцію: нарешті нам не доводиться десятиріччями чекати, доки закордонні бестселери перекладуть українською. Ось навіть наступний роман Чака Палагнюка «Карлик» «Фоліо» видало раніше, ніж цей самий роман вийшов друком ув оригіналі! Утім, сумніваюся, що книжки Палагнюка – те, що варто перекладати найпершим. Адже, якщо прибрати звідти натяки на фройдизм та одвічну ідею смерті як вічного народження (смерть і оживлення через секс), лишається саме жорстке порно. Навіть не секс, і тим паче не еротика. Липке, брудне, смердюче, як і «кімната очікування» в «Снафі», порно. Що й казати, вміє цей письменник відтворити найогидніше в людині. Без усякої там естетики. Найприкріше в усьому цьому те, що навіть у таких текстах ми звикли шукати глибинних сенсів, адже їх написав Чак Палагнюк. Що ж, кажуть, хто шукає, той знайде, чи не так?
Шановна Ольго, так Ви складаєте дяку авторці перекладу і видавництву за суттєве збагачення вітчизняного інтелектуального поля, чи ні?
хороший переклад і погана книжка – трохи різні речі ;)
Хороший переклад поганої книжки, талановита промова на захист облуди, захоплююча реклама шкідливого товару – у мене особисто викликають сумніви.
якби це був хоча б трішечки менш культовий автор (не “якийсь-там Чак Палагнюк”) реклами б не було. а “снаф” – це свого роду літакцентівська “булька”, хіба що порівняно добре видана.
ця книга, скоріше, є антирекламою, відгуком на маскульт, а не “талановитою промовою на захист облуди”. когось приваблюють “акторчики”, що прагнуть кінчити перед камерою, дожовуючи поп-корн? я взагалі не уявляю, хто захоче після цієї книги брати участь у подібних зйомках.
якщо хтось не помітив: книга наскрізь іронічна. хоча, можливо, переклад і не передає цього.
і взагалі мені здається, що прікол книги не відчутий. аж занадто просто зводити його (ну, прікол тобто) до зображення порно.
думаю, Аліно, ти маєш рацію. однак книжка однаково огидна. можливо, річ у тім, що для нас порносфера не така близька, як для американської культури, і “спокуса” зніматися у порнофільмах у нашій культури мінімальна ;) а тому й іронію відчитати складно. хоча я вже казала: те, що ви зі Слвком називаєте “іронією”, в рецензії названо “пародією”.
Чак Палагнюк – ганьба!!!
Повна фігня, особливо секс потяг до матері, ганьба не те слово!!!!!
хоча це і дурня але в цьому є свій прікол:)
Дякую авторці за грунтовну статтю, все розписано чітко і структуровано. Утім, мушу з деякими судженнями не погодитися.
Спочатку про хороше: Фройду це дійсно було б до вподоби, якби він жив зараз.
Проте незгод усе удно маю більше. Роман “Снаф” не про порно. Так, описано все доволі детально, і у частини читачів справді пов’януть вуха, якщо вони будуть не готові до декорацій, на яких демонструється ця історія самозречення і самопожертви! Так, Кессі Райт іде на воістину героїчний і благородний вчинок: вона знімається у порно, аби забезпечити безбідне існування своєї покинутої через обставини дитини. Це показовий приклад відданості тілом (даруйте за каламбур!) і душею заради майбутнього спорідненої людини.
Порноіндустрія представлена у творі дуже іронічно, як сказала кількома постами раніше Аліна, якщо не саркастично (це вже від себе!) Більше того, якщо вчитатися, то видно, що опис зйомок “порнухи” і життя акторів викликає жаль і співчуття. Через увесь роман проходить ідея, що порнофільми руйнують життя, перспективи на майбутнє тощо. Популяризацією цього “мистецтва” і близько не пахне.
На рівні персонажів теж не все так просто і ясно, як про це сказано у рецензії. Персонажі впродовж кількох годин пройшли цілий шлях, набули досвіду і кожен змінився. Особливо приємно за Шейлу, котра просла матері таке ім’я – Зельда Зонк. Для Кессі воно означало багато, оскільки пов’язувалося із можливістю реалізації, яку отримала Мерилін Монро, користуючись цим псевдонімом. У Шейлі Кессі Райт бачила таке життя, вільне від порноіндустрії, з перспективами на майбутнє.
А чого варті цитати, наприклад, переграння історії Ромео та Джульєтти у виконанні Бренча Бакарді і Кессі! Я вже не кажу про насмішку над мас-культурою, відбиту у кожній назві порнофільму ;)
Взагалі, у такстах Палагнюка істина ніколи не лежить на поверхні. Треба зазирнути в глибину, щоб знайти зміст. Тому я не вважаю, що я дарма витратив гроші, придбавши “Снаф” у книгарні. І такі книжки вартує перекладати надалі.
P.S. Респект авторці за “немаскулінних” чоловіків і маскулінну Шейлу.
дякую коментаторові за грунтовну (із проривним “г”, звісно ;)) й структуровану відповідь, але деякі твердження мушу все ж пояснити :)
по-перше, це рецензія, а не наукова стаття, тому все, що туди не увіходить, треба писати в коментарях. у статті на 5-6 тисяч знаків не напишеш УСЬОГО, правда? та й чи потрібно?
по-друге, те, що ви з Аліною називаєте “іронією”, я називаю “пародією”, бо пАлагнюк усе-таки злий :)
і, зрештою, по-третє, твій останній абзац – яскраве підтвердження мого останнього речення ;)
пс: ну так я ж знаю, які наразі ведуться дослідження на кафедрі філології ;))))
На продовження полеміки:1. Я називаю це сарказмом, бо надто гостро для іронії:)
2.Олю, якщо я правильно тебе зрозумів, ти пишеш, що дуже прикро шукати глибинних сенсів у таких творах як “Снаф”. Чому так? Чим “Снаф” гірший від інших текстів, що у нього не може бути підтексту?
тому що ти називаєш Палагнюка “геніальним”, а відтак навіть у такому низьковартісному тексті, як “Снаф”, шукаєш глибини. я ж цього автора генієм не вважаю, однак він справді дуже розумний і талановитий (тому я й наманаюся відшукати підтексти). якби тільки кількість переходила в якість :)
Дійшли чутки про захист на кафедрі :) ?
Очевидно, треба пояснити, що я вкладав у поняття його геніальності (про це я казав і на кафедрі). Треба бути надзвичайно майстерним, аби писати на такі маргінальні (г проривне) теми і не скотитися в чорнуху заради чорнухи без якогось глибшого змісту. Яка глибина підтексту кожного окремого твору, то вже інше питання. Так що можна сказати, що наше сприйняття дуже схоже, хоч ми називаємо його по-різному: я – геніальністю, а ти, Олю, – розумністю і талановитістю.