Із вершини Дімчо Дебелянова

Перша мить Нового року завжди є священною, а Новорічна ніч наповнена добрими чарами та всякими дивами. Принаймні, у це хочеться вірити дітям і поетам…

Мені пощастило зустріти 2009 рік на батьківщині класика болгарської поезії Дімчо Дебелянова, – у фантастичному містечку-музеї Копрівштіці (передаю цю назву максимально наближеною до оригінального звучання, хоча, якщо адаптувати болгарську фонетику до української вимови, то, певно, вийшло б – Копривщиця).

Копрівштіца розташована високо у горах (1030 км над рівнем моря), на заході Болгарії, за 110 кілометрів від болгарської столиці Софії. Тут протікає річка з поетичною назвою Тополниця, гори вкриті буками, модринами та ялинами, а люди шанують свою землю, багату на давні традиції, на важливі для Болгарії історичні події, а ще – на видатні та неординарні постаті.
Однією з них, власне, і є вже згаданий Дімчо Дебелянов – поет із яскравою та водночас трагічною долею. Але що про нього знають в Україні?.. Або – ще конкретніше запитання: чи відоме це ім’я сучасним українським філологам?..

Дебелянов народився у Копрівштіці 28 березня 1887 року. Вражаюче красивий та сповнений героїчних легенд край із раннього дитинства розвивав його творчу уяву. По смерті батька Дімчо разом з матір’ю переїхав до міста Пловдив, де мешкав його старший брат Іван. У Пловдиві закінчив так зване “Жовте училище”, а у 1907 році вступив на історико-філософський факультет Софійського університету. Писати почав рано, вже у дев’ятнадцять років друкував свої вірші в журналі “Сучасність” (Софія), з яким потім активно співпрацював протягом дев’яти років. Перші твори поета були позначені впливом модного на той час у Європі символізму, але згодом Дімчо Дебелянов орієнтується на кращі зразки традиційної поезії, представленої у Болгарії іменами Пенчо Славейкова та Пейо Яворова, в Росії – Михайла Лєрмонтова, Федора Тютчева, Олександра Блока. Дімчо Дебелянов був не лише поетом. Він також писав прозу, рецензії та сатиричні фейлетони, підписуючи їх усякими кумедними псевдонімами – Аз, Амер, Тафт, Сулбатьор та ін. Вивчаючи в університеті іноземні мови, займався перекладами творів видатних світових поетів – Поля Верлена, Шарля Бодлера та Вільяма Шекспіра. Як багато всього міг би ще зробити для болгарської літератури Дімчо Дебелянов з його молодечим запалом та дивовижним поетичним даром!.. Але починається Перша світова війна, і поет, відправлений на Македонський фронт, гине під час одного з боїв 2 жовтня 1916 року. Не доживши чотири місяці до тридцятилітнього ювілею…

Тож повертаюся до своєї мандрівки.

Передноворічна Копрівштіца зустріла мене тридцятиградусним морозом та усміхненим сонцем. За містичним збігом обставин, будинок, у якому я зупинилася на чотири святкові доби, виявився не простим. У 1876 році таємний революційний комітет оголосив у цьому будинку про початок важливого для історії Болгарії “квітневого повстання” проти турків. Гадаю, тут не варто розповідати про сни, що їх я бачила тими довгими зимовими ночами, коли за максимальної кімнатної температури +5 я ховалася із головою під чотири вовняні ковдри і нарешті засинала. J Але ж це іще не все. Бо моє тимчасове помешкання, як виявилося, було розташоване у найближчому сусідстві із тією хатою, де народився болгарський поет. Тепер це “Будинок-музей Дімчо Дебелянова”, що вже понад півстоліття має статус державного музею.

У дворі перед хатою стоїть скульптура “Мати”– образ замисленої неньки, котра ніби все чекає на когось. Директорка музею розповіла мені, що ідея належить скульпторові Івану Лазарову. Одного разу, під час чергового перебування у Копрівштіці, він побачив самотню літню жінку – та сиділа на лавці у дворі, і, підперши руками голову, із глибокою тугою дивилася вдалину, на вершини вкритих туманом гір. Жінку звали Ліла Паралеєва. Її чоловік і син колись давно загинули на війні. Власне, вона й надихнула Івана Лазарова на скульптуру “Мати”, що також була встановлена і як цвинтарний пам’ятник біля могили поета. Спершу Дебелянов був похований поблизу болгарської церкви Демір хісар, на місці загибелі, але у 1931 році його прах перенесено до Копрівштіци і поховано на старовинному місцевому кладовищі, між засніженими хрестами якого я, звісно ж, також устигла поблукати під час своєї мандрівки.

На першому поверсі будинку-музею – кімнати, у яких проминули найперші роки життя Дебелянова. До найменших деталей відтворено тодішню обстановку – товсті стіни і страшенно низькі стелі (що навіть людині з моїм невисоким зростом потрібно пригинатися, аби не вдаритися головою), меблі, килими, посуд, і навіть – люлька, у якій колисали малого Дімчо.

Піднялася на другий поверх – фотокартки, листи, речі… Із колонок, розставлених по кутках кімнат, лунав голос – на легенькому музичному тлі місцевий актор дещо екзальтовано читав безсмертні поезії Дімчо Дебелянова. І знову – невипадковий збіг випадкових обставин! Адже буквально за півроку до цієї подорожі я перекладала саме ці поезії Дімчо Дебелянова українською мовою. Знайомі рядки наскрізь пронизали мою душу:
Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт,
тихе подвір’я, усе в білих вишнях?
Прошу, в’язницю мою обійдіть,
спогади зайві, печалі невтішні –
я – полонений, похмурий мій світ,
спогади зайві, печалі невтішні –
варта моя – мого сорому гніт,
кара моя – незабуте колишнє! (…)

За життя поет не встиг видати жодної збірки, проте нині його книжки видаються в Болгарії великими накладами. А нещодавно болгари навіть видали збірник хрестоматійних поезій Дімчо Дебелянова у перекладах усіма слов’янськими мовами, у тому числі – й українською (частину текстів переклала я, а частину – моя колега Тетяна Винник).

Вийшла із музею. Іще раз подивилася на закам’янілу у своєму чеканні матір поета. Містечко готувалося до свята. У дерев’яних стінах стареньких хат надійно зберігалися реліквії – таємниці. Нечутно дихали димарі, і чисте гірське повітря гармонійно доповнювалося солодким запахом соснової смоли. Переді мною розстилалося нескінченне пасмо засніжених гір. Я стояла на вершині найвищої з них…