Фемінізм у дзеркалі Вірджинії Вулф

Здається, дискусія на тему фемінізму в українському літературному середовищі закінчилася повною і остаточною перемогою останнього. Будь-які критичні висловлювання з приводу фемінізму розцінюються у нас як щось непристойне, ба – варварське. Звичайно, це хибний погляд, бо феміністичну тезу, як і будь-яку іншу, варто випробовувати на міцність – піддавати сумніву. Якщо теза правдива, їй ніщо не загрожує.

Фемінізм уже давно перестав бути явищем периферійним, зайнявши центральні позиції у масовій свідомості принаймні західного суспільства, до якого Україна хай із застереженнями, але належить. Це ж стосується і літератури та критики. Проте мені не йдеться про деконструкцію високого феміністичного міту. Мені йдеться про банальну річ. Не перестаю дивуватися, чому в українській літературі (зокрема й критиці) про будь-які речі часто пишеться стилістично ускладнено, але спрощено у засновку. Фемінізм, звичайно, мав позитиви, коли йшлося про рівні права жінок і чоловіків в освіті, виборчому праві, майнових стосунках тощо. Перша письменниця-феміністка В. Вулф обстоювала фемінізм не в останню чергу тому, що, за наполяганнями батька, отримала домашню освіту, тобто відчула дискримінацію на собі. Проте сьогодні вже можна констатувати: у межах західного суспільства фемінізм досяг своїх цілей. Його, звичайно, можна розцінювати як ідеологію визвольну, спрямовану проти визиску жінок чоловіками, або проти того, аби чоловіки утверджувалися у цьому світі за рахунок жінок. Проте це не означає, наче жінки, прикриваючись фемінізмом, мають право на шантаж – отримувати певні переваги, коли йдеться про оцінювання ними зробленого, вдаватися до різного роду інтриг типу звинувачень у сексуальних домаганнях і т. ін. Тобто – бути за своєю суттю «коварними жонами», але в шатах визвольного фемінізму. Не можна також не помічати глибокої трагічності фемінізму, себто тих жахливих втрат, що їх зазнає суспільство і передусім сама жінка на феміністичному шляху.

Почати варто, звичайно ж, від джерел, тобто з В. Вулф, конкретно – з її найголоснішого роману «На маяк». Феміністичну напругу у цьому творі створюють і підтримують дві колізії. Перша – стосунки між містером і місіс Ремзі, ширше – стосунки між чоловіком і жінкою, які є найістотнішими в людській історії. Зрозуміло, що порівняно з ними відносини США – Росія, США – Іран чи, тим паче, Україна – НАТО – просто марниця. Містер Ремзі, образ якого письменниця списала в основних рисах зі свого батька, є уособленням патріархального диктату. Водночас це тип нищівного інтелектуала, котрий, наприклад, помічає, що камінь, об який він щодня вишуровує ноги, довговічніший за Шекспіра. Найбільше його мучить питання: як довго читатимуться написані ним книжки? Він не настільки марнославний і нерозумний, аби не відчути власної літературної поразки в очах вічності. Натомість місіс Ремзі, добра й любляча матір восьми дітей, перемагає  не тільки чоловіка (саме цією фразою закінчується перша частина роману, і в ній приховується легка насмішка над патріархатом), й саму смерть. Її велич не в любові, яка вже у часи В. Вулф перетворилася на загальне місце – слова-слова-слова, тим паче не в плотському коханні чи сексі, які рано чи пізно згасають. Велич місіс Ремзі – у самопожертві, втіленій у чині. Жертовним є не тільки життя героїні – постійна опіка над ближнім і дальнім, а жертовною є також її смерть – вона моментально відходить у кращий зі світів у часі дев’ятих пологів.

Друга колізія не менш істотна. Ідеться про ставлення вільної художниці Лілі Бріско до її антипода місіс Ремзі, точніше до пам’яті про неї. Лілі Бріско не назвеш радикальною феміністкою. У романі зазначено, що Перша світова війна притишила її фемінізм. Адже Лілі однаково співчувала і бідним чоловікам, і бідним жінкам, усвідомлюючи, як сильно їм дісталося у тамті скрутні часи. Лілі неоднозначно сприймає образ місіс Ремзі. Художниця намагається відігнати від себе надокучливу тінь небіжчиці – ох, ці мертві! Водночас їй хочеться дива, хочеться, аби місіс Ремзі повернулася на часинку з царства тіней. Тоді Лілі розповіла б, що все вийшло не за її планом. Намагання місіс Ремзі всіх переженити тепер уже нікого не переконають, а її славетний рефрен: «Заміж! Заміж!» безнадійно застарів, бо життя змінилося. Життя змінилося до тієї межі, коли таким саможертовним жінкам, як місіс Ремзі (чи Вовчиця з однойменної новели-фейлетона Стефаника або Урсула старша зі «Ста років самотності» Маркеса) на землі просто не лишилося місця. Тип жінки, яка мала дивовижну владу над людиною, на якій трималася родина і рід, перетворився на анахронізм. Він став непотрібним. Він став мішенню для кпинів – теж мені берегині! Щось подібне відчуває й Лілі Бріско. Однак парадокс у тому, що вона все одно тужить і викликає місіс Ремзі з глибин забуття. Лише місіс Ремзі могла б пригорнути-утішити Лілі, тому сльози відчаю заливають її лице, а сама вона, проводячи фінальну лінію на власній картині, перетворюється на останнього свідка й співця жіночої жертовності.

Говорячи про фемінізм В. Вулф, варто відзначити не тільки глибокий психологізм її письма, широкий спектр відчуттів, серед яких трагізм є найсильнішим, а й тиху іронію, з якою вона, наприклад, оцінює жінок. Письменниця не звинувачує старого Ремазі, а лише констатує його уявлення про слабку половину людства: «Жінки всі такі; у їхніх головах клубочиться безнадійний туман… Жінкам не притаманна ясність і чіткість думки». Насправді ж нераціоналістичність жіночої натури, як відомо, найбільше й імпонує чоловікові. Здавалося, тут нічого не зміниш, бо таким є Божий задум. Одначе самовпевнена людина, відкинувши всі задуми, вперто змінювала чітко визначені суспільні ролі. На ринок праці прийшли мільйони жінок. Вони виявилися такими наполегливими й так легко прилаштовувалися до жорстких умов коштом основної своєї функції (народження й виховання дітей), що чоловіки у багатьох галузях не витримали конкуренції. Розклàд виявився безпросвітним: батьки переважно не здатні прогодувати родину, жінкам самотужки це теж не під силу, а поодиноких дітей батьки змушені віддавати на виховання якщо не в дитсадки, то на руки респектабельних нянь-гувернанток. Розподіл ролей триває, але я особисто не вірю в його успіх. Я спостерігаю лише виродження статі, коли ані жінки, ані чоловіки не можуть впоратися із покладеними на їх плечі завданнями. Ми змушені визнати: фемінізоване суспільство – порівняно з ісламським чи китайським – не має майбутнього. Сучасна українська література від цього факту переважно абстрагується.

В. Вулф застерігала своїх наступниць не перетворювати літературу на поле для порахунків із чоловіками. Одначе багатьом письменницям, зокрема й українським, не вдалося не переступити тієї межі, коли слово перетворюється на помсту. Навіть пересічного читача не можуть не вражати жіночі оцінки українських чоловіків, коли наша сильна половина – майже без винятків – виявляється нікчемною. У даному разі я маю одне застереження. В українських чоловіків часто немає жодної переваги, окрім їхнього доброго імені. Природний відбір такий, що успіху в житті (найвища оцінка в очах феміністок!) зазвичай досягають відверті покидьки. Саме тому історія людства така злиденна.

Прикметно, що В. Вулф порівняно із сучасними письменницями-феміністками набагато тонше розуміє проблему вибору, перед якою постає жінка, відмовляючись від традиційної ролі. Про це свідчить, зокрема. її блискуче оповідання «Жінка у люстрі». Героїня, стара діва Ізабелла Тайсон, кращі роки якої вже давно лишилися позаду, намагається розповісти про себе, користуючись таким простим знаряддям, як власна уява. Ізабелла постає молодою, прекрасною, талановитою, вона заможна, мандрує світами. Таким є поверхове бачення. Проте знаходиться «інструмент», який показує правду. Це люстро, в якому персонаж із захопленням спостерігає процес самооголення – з неї злітає сукня, зникають діаманти, кошик із квітами… Залишається гола жінка. Ізабелла порожня, з її голови випарувалися усі думки, кудись поділися друзі, вона нікого не любить. «Листи?» – хапається вона за рятівний аргумент. Їх теж немає. Залишилися самі рахунки. У люстрі читач бачить стару, висохлу, жилаву жінку – прямий ніс, шия у зморшках.

Велич В. Вулф — в оптичному баченні проблеми і в прямоті, з якою вона дала вичерпний і безжальний портрет фемінізму. Хоча, звичайно, нині цей портрет годилося б домалювати. Бачите — он біля тої огидної розливайки ще молоду жінку з розмазаною по обличчі тушшю і помадою? Смалячи цигарку за цигаркою, вона випиває на рівні з чоловіками спочатку 100, потім 200, висловлюючись при цьому «найпоетичнішим» із матів. Вона, до речі, теж феміністка – і то найрадикальніша. Або зазирніть у гінекологічне відділення ракового корпусу, де щодня оперують жінок, які не дійшли сороківки. Ковтаючи гіркі сльози, ці стерильні жінки, можливо, й не усвідомлюючи власного фемінізму, приречені усміхатися, бо феміністична доля солодка.

Може, таки настав час спинитися, уважно перечитати В. Вулф і повторити за нею: «Скільки жертв!» Нора із «Лялькового будиночка», самостверджуючись, переможно йде літературною історією, полишивши своїх дітей напризволяще. Анна Кареніна, так затято відстоюючи свою індивідуальність, врешті розчарувалася у собі й кинулася під поїзд, бо неможливо проміняти свою єдину дитину, свого хлопчика, цю ніжну тростинку, не тільки на нікчемного, а й на найшляхетнішого із чоловіків. Оксана із «Польових досліджень», а за нею професійні критики й тисячі читачок, вимірюють рівень дискримінації чоловіків і жінок у постколоніальному українському суспільстві: пригноблений чоловік і двічі дискримінована жінка. Чому не тричі? Це питання. І ніхто нікому не прощає: зуб за зуб, і око за око. Ось біле, шановні, а ось чорне. «Білий» фемінізм бадьоро крокує світом. Ми – проти заборони абортів, ми – за контрацептиви. Ми підтримуємо рух «без дітей». Геть усе, що пригнічує індивідуальність, передусім жіночу. Що ж лишається? Егоїстичний індивідуум, який не здатний вжитися у чужу шкуру, перейнятися чужим болем, впізнавано написати про іншого. Та й про подібних до себе написати чесно, без ідеалізації егоїстичний індивідуум теж неспроможний, бо й подібні теж різні. Його стиль залишається позапсихологічним попри всі саморефлексії. Про який психологізм письма йдеться, якщо ми продовжуємо поділяти думки на корисні й некорисні, правильні й неправильні, пристойні й непристойні, забуваючи, що насправді думка має бути глибокою, ба, несподіваною, влучною, такою, що збиває з ніг і приголомшує, як удар хулігана Тайсона: струс мозку – і край. Лібералізм, звичайно, мав сприяти розвиткові літератури. На практиці ж ми стали свідками занепаду письма, зокрема жіночого, коли жіночий голос часто звучить безапеляційно, зверхньо, іноді зриваючись на фальцет. Ще крок – і почнеться істерика. А у щоденному вжитку маємо феміністичну тріскотню, що нагадує матеріали енного з’їзду відомої партії.

Не варто уникати дзеркал.