Наталя Трохим: «Поезія — це свобода серед неволі…»

Наталя Трохим — письменниця, перекладачка, педагог та організатор оригінальних літературно-освітніх заходів. Життєві стежки привели її, подолянку, до Львова, де пані Наталя живе, працює та творить останнє двадцятиліття. Авторка трьох поетичних збірок, низки художніх перекладів, три з яких видано окремими книжками. Як часто буває у творчих людей, змінила низку професій. Нині Наталя Трохим — викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка та мати трьох дітей.

Розмова з Наталею Трохим — спроба здійснити своєрідну автопроекцію на пережите і зроблене у літературі.

— Пані Наталю, у своїй автобіографії, розміщеній на особистій інтернет-сторінці, Ви стверджуєте, що ніколи не ходите в темряві самі. Чи є для Вас поезія, а радше процес творчості, супутником-освітлювачем у темряві?

— Недавно моя дочка теж запитала мене, що таке поезія. Я задумалась, а вона несподівано сама відповіла: «Поезія — це найперше материнство»…

Поезія зроду наповнювала мій світ: мамині пісні, татові казки, бабусині розповіді і примовляння, дідунів басовитий голос, у якому мені завжди вчувалася якась трагедія і таємниця, але той голос був прекрасний, і тому та трагедія і та таємниця теж уявлялись мені прекрасними… І оця моя тотальна, генералізована, як біль у немовляти, поетичність — вроджена, вона дісталася мені у спадок від предків, співучих, красивих людей, які навіть у щоденному тяжкому житті все-таки вміли знаходити чи творити свій рай, коли збиралися разом на свята кругом столу і гомоніли, співали прекрасними своїми голосами. І мені, малій, здавалося, ніби хата возноситься разом з нами — в небеса!

Моя бабуня любила весь світ! Я пам’ятаю, як вона сіяла квіти: цілувала насінинки у жменьці, а тоді загортала їх в землю… Вона підказала мені, що буває щастя в нещасті. Це, може, занадто довга, але все-таки відповідь на Ваше запитання, можливо, й риторичне: так, звичайно, поезія осяває життя і рятує від смерті, то не тільки мене, бо поезія — це не тільки вірші, це ще й свобода серед неволі, це — найвищий сенс буття.

— Нещодавно побачила світ Ваша третя поетична збірка «Сієста». Кожен, хто виступав на її презентації у львівській кав’ярні «Кабінет», і хто добре знає Вашу творчість, наголошував на Вашому поетичному рості. Чи можна вважати її своєрідним підсумком Вашої творчості, або ж одного з її етапів?

— Історія моєї творчості починається здавна, коли я малою, десь років у вісім, показала мамі свій перший вірш, а мама насмішкувато сказала: «О-о-о! Коня кують, а жаба ногу наставляє!». Це був початок і кінець. Писати я перестала — обмежилася шкільними творами, хоча й вони часом виходили віршами. Але коли на випускному іспиті довелося писати «на вільну тему» — в радянські часи це означало: або про Леніна, або про Партію, або про Революцію, — я написала про весну і підсумувала твір словами: «Весна — як революція!». Це була поезія як свобода. Такою вона залишається для мене й досі, і в «Сієсті» теж.

Моя «Сієста» дуже довго збиралася на світ. Але зате я нарешті склала її до ладу, як пісню. Тут є вірші-тло і вірші-образи. Цікаво, що 80 із них — майже половина — написані за один літній тиждень у Трускавці, 2002 року. Я не люблю дат і не датую свої твори. Але є хронологія збірок: 2001 — «Трохи сонця»; 2002 — «Ода Роботі», і 2008 — «Сієста». Ця остання книжка справді заокруглює, обіймає і вивершує мою дотеперішню поетичну творчість. Спочатку я бачила її кольоровою — червоно-чорною. Але тепер дуже тішуся, що вона вийшла біла, бо перша збірка — чорна, друга — сіра, і з огляду на це біла — особливо доречна (як втілення гасла «До світла!»). І ця лаконічна обкладинка — різьблена квітка-вибух, а в ній — трипільський триквестр, а в самій серцевині — мініатюрна жіноча постать (може, моя), а колом довкола, стеблом і листом — моє ім’я і назва книжки. Так, «Сієста» — це моя біла книга, мій вододіл: життя змінилось, і вже не страшно озиратися назад.

До речі, про назву. Для мене у ній чаїться багато значень: це і полуднева спека, найгарячіша пора, коли працювати несила; це жаданий відпочинок після зробленої за півдня роботи; це нестерпна, підсилена спекою, втома і спрага; це полудень як серединна межа — наприклад, віку, — скажімо, жіночого; чи полудень як епіцентр егоцентризму — нема нікого, тільки Я; це сонце в зеніті, аж темніє в очах і тіло пашить; це осяйна, разюча червінь — це чорнява красуня у вогненно-червоній сукні…

— А на якому рівні можна говорити про такі категорії як ріст, прогрес, вдосконалення у літературній творчості? Ви можете зробити у цьому контексті автопроекцію?

— Коли говоримо про еволюцію творчості, то тут, на мій погляд, головне — еволюція людини, духовної особи, особистості. Якщо ця загальна еволюція мікрокосму автора триває, то це відображається і в його творах.

Моя перша книжка, «Трохи сонця», дуже юна і смертельно трагічна. Там кожне слово — правда. Страшна. Але «люди не люблять смутку», особливо чужого, тому переважно не вірять в трагедії юних душ. А дарма… На старість душа зношується і тратить вразливість. Однак майже ніхто моїй першій книжці не повірив, багато кому вона здалася манірним прикиданням. Але, наприклад, Андрій Содомора найбільше з-поміж моїх віршів цінує власне вірш із першої збірки — «Чоловікові на ім’я Час».

Життя чудове розмаїттям. Неповторністю. Може, це дуже нескромно, але я справді люблю свої ранні вірші — у них живе моя юність! — і не бачу, чим вони гірші від теперішніх.. Думаю, вони не гірші — вони просто інакші.

Навіть коли якийсь автор дебютує геніальними віршами, це не означає, що рости далі нікуди, це не виключає можливості і необхідності творчого зростання. В тому-то й полягає головна таємниця і принада творчої праці, що з нею, у ній все життя можна іти до ідеалу, постійно осягаючи його в тій чи іншій формі, тією чи іншою мірою. І взагалі, свідоме й повноцінне людське життя — це шлях самовдосконалення, самонаближення до образу і подоби Божої.

— Ваш переклад «Опівнічних дітей» Салмана Рушді, що вийшов у київському «Юніверсі» минулого року, став справжньою подією у нашому перекладацтві. Яким був Ваш шлях до цього перекладу?

Насправді «Опівнічні діти» Салмана Рушді стали великою подією у моєму житті. Це була велика праця, велика школа і велика любов. Несподівана.

Мабуть, сором у цьому зізнатися, але я — якась вічна дитина. Тому мене вічно хтось «веде за руку». До Рушді мене привели за руку Дмитро Чередниченко і Галина Кирпа. Це дуже дорогі для мене люди, ми познайомилися завдяки моїй мамі і моїм дітям, зустріч ця була не випадкова і визначила мій життєвий шлях на багато років вперед. Пані Галя і Дмитро Семенович (так я їх звичайно називаю) співпрацювали з видавництвом «Юніверс», знали про намір видавати роман «Опівнічні діти», запропонували видавцям звернутися до мене, а мені порадили взятися за цю роботу. І я взялася — наосліп! Я навіть приблизно не могла собі уявити, що то за текст! Отак воно й сталося — з їхньої легкої руки. В цій історії багато дивного, але найдивніше те, що пані Галя і Дмитро Семенович повірили в мене, перед тим прочитавши лише кілька моїх поетичних перекладів. І попри все, що вмістилося в добрячий шмат життя під назвою «Рушді», я назавжди вдячна цим людям за те, що робота над перекладом дісталася мені, і за те, що я змогла відкрити його для себе і себе у ньому.

— Рушді за походженням індієць. Що є індійського в «Опівнічних дітях» для Вас як для перекладача?

— Власне, про це я писала в передмові до українського видання роману: Рушді мені нагадує нашого Гоголя. Мені здається, що Рушді індієць не лише за походженням — він індієць усім своїм нутром, просто він англомовний індієць. У нього зовсім не англійський спосіб мислення і письма, зовсім не англійський погляд на світ, зовсім не англійське ставлення до життя. Я б навіть дозволила собі сказати, що цей поліфонічний роман наскрізь індійський: у ньому немає нічого англійського, крім мови і окремих персонажів. Просто англійська мова для Рушді зручний і достатньо гучний інструмент — гучніший, ніж його рідна хінді чи урду. Але саме індійський колорит, індійська лексика і індійський дух роману становлять його найвищий сенс і ховають його найсолодшу тайну…

На жаль, наше видавництво все-таки «подбало» про українського читача і зробило переклад «доступнішим», порозставлявши крапки — не над «і», а то тут, то там, де їх не було і не мало бути, потявши в такий спосіб розкішні нескінченні рушдівські періоди і перервавши «єдиний подих» зачарованому читачеві. Здавалось би, дрібничка… Але і найменшої дрібнички буває досить, щоб чари розвіялись.

— Ви переклали «Пітера Пена» Джеймса Баррі та «Пофараонимо!» Джеремі Стронга. Що було мотивацією? Брак українських перекладів дитячої літератури, чи, може, якийсь внутрішній зв’язок саме з цими творами?

— Мотивацією була пропозиція від «Видавництва Старого Лева». Я дуже люблю це видавництво. Хоча названі Вами книги, як і їхні автори, — абсолютно, принципово різні, неспівмірні. Джеймс Баррі — трагічна постать початку ХХ століття, надзвичайний письменник, його життя пройшло під знаком трагічної ранньої смерті брата і божевілля матері, яка так і не зуміла впоратись зі своїм горем. Він закохався у прекрасну Сильвію, вдову, матір чотирьох синів — ця жінка невдовзі померла, заповівши опіку над дітьми Джеймсові Баррі та своїй матері. Так у нього з’явилося четверо дітей. Наймолодшого звали Пітер. «Пітер Пен» — дивовижна книга, насправді зовсім недитяча, у ній є і померлий брат автора, і його мама, яка ніколи не перестала чекати сина, і прекрасна Сильвія, і всі її діти, і навіть їхній собака. Ця книга настільки правдива і сповнена таких промовистих деталей, що її слід читати батькам і дітям разом, і разом над нею думати. Це тепер моя улюблена книжка і моя улюблена робота.

«Пофараонимо!» теж гарна книжка, але це звичайна кумедна повість для дітей звичайного письменника-гумориста. Тут немає ніякої філософії, однак є цікаві ситуації, дотепні жарти і пригодницький сюжет. Джеремі Стронг пише доступно і цікаво, але… Але «Пітер Пен» — це книга, яку має прочитати кожен.

— Ваша учительська, а тепер — викладацька робота, пов’язана з дітьми. Та й своїх дітей у Вас аж троє. Яка роль цих створінь у Вашому житті?

— Нам, українцям, необхідно триматися за якусь зриму надію, щоб крила не опускалися. Для мене така надія — діти. Вони насправді набагато кращі, ніж більшість дорослих звикли про них думати. А я про дітей (і людей взагалі, бо після народження першої дитини для мене всі люди — діти) здебільшого думаю краще, ніж вони заслуговують на цю мить. Розумієте? І тоді наступної миті вони вже кращі, ніж я встигла про них подумати щойно. Це також спосіб перетворення світу. Я дуже люблю дітей — може, занадто активно. Для мене чужих дітей не буває — є чиїсь діти, але вони мені не чужі.

Дивно, але навіть найкращі дорослі рідко усвідомлюють силу свого впливу — навіть мимовільного! — на дитину і часто недооцінюють дитину, особливо малу. Чомусь дорослі переважно ставляться до дітей як до якихось безпомічних неповноцінних істот, які мало що розуміють. Насправді ж діти розуміють все, і я це добре знаю. Мене переконали в цьому і спогади з власного дитинства, і мої рідні діти. Щоб не бути голослівною, наведу один промовистий приклад. Мій син Михасик народився, коли старшій дочці було шість рочків, а середульшій, Яринці, — півтора. Старша доня саме пішла до школи і не мала часу бавити братика, зате півторарічна Яринка стала справжньою нянькою. І коли я щось робила на кухні чи де — а роботи завжди було багато — малесенька дівчинка підходила і поважно промовляла дитячою мовою, за кожним пунктом загинаючи один по одному тонюсінькі пальчики, приблизно таке: «Мамочко, не переживай! Я вже братика напоїла, — загинає пальчик, — сухеньке йому підстелила, — другий пальчик, — на бочок повернула, вкрила, заколисала — і тепер він спить!», — і все це говорилося тихенько, щоб Михасика не розбудити. Уявіть: ця дитина, майже немовля, турбувалася не тільки про молодшого брата, — вона турбувалася про мене, свою маму, вона заспокоювала мене, щоб я не поспішала і не переживала за сина, бо з ним все добре; вона бачила, що мені важко, і діяльно співчувала мені… Це було дуже зворушливо, але я сприймала це як належне, як щось звичайне. А тепер при кожній згадці про це мені на очі набігають сльози. Звичайно, для такої недитячої поведінки потрібні особливі умови, але мої діти завжди росли в особливих умовах — інших вони не знали. Бачите — ось що таке діти: це найкращі люди. Я живу зради них і зовсім про це не шкодую.

— Ви родом із Хмельницького, але волею долі стали львів’янкою. Що у Львові для Вашого подільського ока є характерним, тим, чого самі львів’яни не бачать?

— Я опинилася у Львові двадцять два роки тому. Тобто, у 1986 році. То був особливий час, і Львів був тоді інакший — не такий, як тепер. Вечорами — моторошний: наскрізні брами і протяги, вітер, вузькі вулички, ковзька бруківка, кам’яниці, «колодязі», лункі кроки — все це тяжіло наді мною і створювало якийсь містичний, «нетутешній» настрій. Але вранці все зненацька змінювалось, перетворювалось, Львів наповнювався рожевим сонцем, будинки ніби світилися зсередини, дихали, звучали зсередини таємничими голосами, і здавалося, ніби кожен дім має дві душі — душу господаря і душу творця, зодчого… Люди в транспорті хрестились і чоловіки скидали шапки. Чоловіки, до речі, були геть не схожі на хмельницьких — вони знали правила етикету і дотримувалися їх: пропускали дівчину вперед, допомагали з верхнім одягом, подавали руку при виході з транспорту, зрештою, цілували руки. Це, так би мовити, перші, найгостріші, «німі» враження. А потім — звичайно, мова. Жива і вільна, особлива українська мовна стихія, якої сьогодні вже, на жаль, не чути. Після напівросійськомовного Хмельницького ця львівська українська стихія була для мене дивом і нечуваною розкішшю. Я ходила містом і крадькома прислухалася не до розмов навіть — я вслухалася в мову, у якій було багато незвичного, але все інстинктивно впізнаване на якомусь глибинному рівні. Усі ці львівські вар’яти, ровери, кіблі, бомбетлі, креденси, мешти, зупи, шмати, шаплики, шалики, видельці, філіжанки, знимки, кобіти, коліжанки, діти кохані, баняки, горнята, тарелі, таці, кріселка, дзиглики, течки, чічі, рожі, ромбамбари, бульби, цьоці, вуйки і стрийки, навіть пани і пані, навіть дякую, прошу і препрошую — це була дивовижа, екзотика, але рідна. Я жадібно, невситимо насолоджувалася тим, як львів’яни розмовляють своєю рідною мовою — як вільно, природно, смачно! А музиканти на вулицях! А вертепи на Різдво! То була справжня розкіш, втамування спраги за рідним духом. Так, найперше і найтривкіше моє враження від Львова — подив. Хоча, звичайно, були й розчарування. Найперше — це пиха львів’ян і ксенофобія. Звідси, мабуть, випливає і не надто уважне й часто упереджене ставлення до гостей. Скажімо, я хоч і не розмовляла по-російському, проте мене все одно називали москалькою — позаочі. На Поділлі люди дуже щирі і щедрі, дуже доброзичливі і відкриті — може, навіть занадто. Вони все кажуть одне одному в вічі — і так простіше жити. А тут, у Львові, все не так, тут треба бути завжди насторожі, бо можна наразитися на фальш і лицемірство, особливо серед жіноцтва, не можна надміру відкриватися, треба пам’ятати, що все, що ти скажеш, може бути використано проти тебе.

Ще одна цікава риса львів’ян — цілування при зустрічах і прощаннях. І ще — особлива, смачна, колоритна кухня.

Але, правду кажучи, Львів — це моє улюблене місто, ми з ним рідні — як не по крові, то по духу, і це найважливіше. Львів — єдиний і неповторний, живий, тому мені по-справжньому болить, коли його отак риють у нас на очах і замазують бетоном, а ми його любимо, але нічого не можемо зробити, — але це, мабуть, вже інша тема…