Ніколя Фарг — або Ангел у книгарні «Є»

П’ятниця. Вечір. Пропозиція піти на зустріч з ангелом. Погоджуюся. Іду. Він наче погордливо дивиться на мене, ховаючи іронічну усмішку у кутиках вуст. Напрочуд сексуальний мужчина. Дивуюся: і що ж у ньому від ангела? Нагадує радше демона. Зрештою, відводжу погляд від рекламного постера й прямую займати місце поближче до імпровізованої сцени. Народу набивається повно. Співробітники книгарні роздають короткі інформаційні листівки, аби аудиторія, принаймні, знала, з ким прийшла познайомитися. В очі одразу ж впадають згадка про рекламну кампанію парфумів від Channel, екзотичні подорожі до Африки і не лише, порівняння з Уельбеком, Модьяно, Бегбеде, позитивні відгуки в «Le Monde», «Le Figaro» і назви шести романів, абсолютно невідомих українському читачу: «Огляд власності» (2000), «Якщо хочете, завтра» (2001), «One Man Show» (2002), «Rade Terminus» (2004), «Я була за тобою» (2006) і «Гарна роль» (2008). Аж тут з’являється він… справжній ангел. Жодних ознак обраності, дистанціювання себе від загалу, непритомної пафосності чи витонченого гламуру. Простий французький хлопець – письменник Ніколя Фарг.

Перші враження

Він завітав до нас (себто в Україну) в рамках «Свята читання», що триває у Франції з 10 по 12 жовтня, як повідомив Кевін Магрон, заступник директора Французького культурного центру, котрий, власне, й вів розмову з письменником. Звісно, присутнім був і перекладач, точніше перекладачка – пані Валентина Стуканова, завідувачка медіатекою того ж таки центру, проте більшість її допомоги не потребувала й часом складалося враження, що бесіда точиться сама собою, особливо, коли відбувся поступовий перехід від наперед підготовлених запитань до безпосереднього спілкування з публікою. Думаю, не лише мені одній часом здавалося, що Ніколя говорить так, наче спілкується з друзями у приватній бесіді, абсолютно невимушено оповідаючи про досить інтимне і не роблячи з того вистави одного актора (як часто чинять вітчизняні автори).

Якнайперше, письменник зізнався, що його неймовірно вражає увага нашої молоді. У Франції, каже він, на такі зустрічі, як правило, ходять лишень старші люди. Тут же він бачить стільки молодих облич! Це, звісно, не може йому не лестити (в гарному сенсі цього слова). Фарг щойно повернувся з Донецька, де провів два дні: спершу зустрічаючись з місцевим студентством в академічній атмосфері університету, а потім маючи неформальне спілкування у барі. Це його перший візит в Україну, про яку він має досить абстрактні уявлення, як і про весь східноєвропейський регіон (тільки минулого року вперше навідався до Росії). Проте такий досвід йому дуже імпонує, бо письменник страшенно любить мандрувати, тож сподівається на подальше знайомство з цим для нього ще екзотичним краєм.

Подорожі

Подорожувати він почав рано. Народившись у Франції 1972 року, Фарг уже в тримісяцячному віці залишив країну, переїхавши з батьками спершу до Камеруну, далі до Лівану, а потім на Корсику. У Париж повернувся лише у віці одинадцяти років, й відтоді почав почуватися таким собі космополітом. У Франції йому добре, він любить рідний край, але довго жити там, на одному місці, не може. Закінчивши філологічний факультет у Сорбонні та захистивши диплом про життя і творчість єгипетського письменника Жоржа Хенейна, Фарг їде на два роки до Індонезії викладати французьку мову як «коопере» (так французи називають альтернативну військову службу). Після повернення додому випробовує власні сили на різних дрібних посадах («читач» у видавництві Gallimard, автор рекламних анонсів тощо), починає писати і, зрештою, друкує перший роман «Огляд власності», яким, на відміну від прихильних критиків, залишається не надто задоволений. Шалений успіх приносить третя книга «One Man Show». Тим часом її автор, котрого знову кличе дорога, їде на Мадагаскар, де протягом чотирьох років (2002–2006) очолює Альянс Франсез у Дієго Суарез. Досвід, отриманий там, він описує у книжці «Rade Terminus», а повернувшись на батьківщину, отримує премію Св. Валентина (яку цілком тверезо не сприймає як серйозну літературну нагороду) за найкращий любовний роман – «Я була за тобою». Його ім’я стає популярним, кіностудія пропонує екранізувати цей твір, він не проти, хоч чудово розуміє, що кіно може абсолютно різнитися від його тексту, бо то буде вже цілком інша історія – не його. А цей роман назавжди залишиться для письменника особливим, улюбленим (про що він не втомлюється повторювати протягом усього вечора), бо саме в ньому він був якнайближче до себе самого, бо пишучи його, був самотнім і нещасним, бо саме в ньому він зрадив, але, нарешті, звільнився…

Сім’я та емансипація

Батьки Фарга розлучилися, коли йому було п’ять років. Хлопчик залишився з батьком, а сестричка – з матір’ю. Письменник вважає, що саме це навчило його повазі до «абсолютної рівності» між чоловіками й жінками. Він з дитинства не гребував прати, готувати, прибирати, робити дрібну хатню роботу. Згодом, рано залишивши батьківський дім, одружившись у двадцять три роки й за рік уже ставши батьком (що для французів вважається напрочуд раннім часом для створення сім’ї), Фарг неодноразово ставитиме собі запитання про місце чоловіка у парі. Відповідь на нього він шукатиме і в своїх творах. Він називає себе продуктом емансипації, чий рух активізувався у Франції саме тоді, коли письменник народився. Можливо, він сприйняв його з молоком матері. Повага до жінки та її рівність із чоловіком становлять невід’ємну частину його психології, проте Фарг вважає, що чоловікам аж ніяк не слід зловживати цією рівністю й перетворюватися на таких собі аморфних ласкавих істот, не можна забувати про власну маскулінність. І у фізичному сенсі також, бо тоді навіть може статися те, що він описує у своєму улюбленому романі: застосування фізичної сили, але не з чоловічого боку, а скоріше навпаки (складно повірити, що дружина могла його бити, але…).

Соціальна критика, до якої письменник повсякчас вдається у своїх текстах, за його власними словами, базується не на позиціонуванні себе видатним майстром слова або прагненні змінити світ. Це просто спроба показу того, що він у повсякденні, у власному житті часто бачить такі ситуації, які загострюючись до абсурду, можуть призвести до драми. Після виходу у світ автобіографічного роману «Я була за тобою», де Фарг почасти дуже відверто пише про своє життя з першою дружиною, від якої має двох дітей, де аналізує власну поведінку й аж ніяк не хоче узагальнювати, що всі чоловіки такі, бо то є (була) його власна історія, він одверто каже, що на той час цим текстом зрадив колишню дружину, проте водночас звільнив і себе, виговоривши все наболіле, надумане, пережите. Далі було два роки холодної війни (а часами й гарячої, згадує він з усмішкою), але тепер вони друзі. Все добре. Як і має бути у цивілізованих молодих людей, котрі зустрічаються, закохуються, одружуються, народжують дітей, — аж раптом розуміють, що почуття зникли, вони розлучаються, але все одно залишаються у теплих, приятельських взаєминах. Коли діти (два сини, письменник їх просто обожнює – це відчутно навіть з тембру голосу, коли він про них говорить) живуть на два будинки, між якими двадцять хвилин їзди на метро. Можливо, комусь ситуація видасться дикою, але таке життя. І не лише у Франції.

Мультикультуралізм і расизм

Діти Фарга — метиси. І він страшенно переймається тим, що коли вони заходять до крамниці солодощів, продавщиця підозріло на них позирає, поки не усвідомлює, що вони не дрібні злодюжки, а сини цього милого білого, хоча й добре засмаглого, месьє. Для письменника колір шкіри, так само як і стать, ніколи не мала значення. Повернувшись на батьківщину в 11 років після африканських мандрівок, він у школі краще почувався в товаристві арабських чи афроамериканських юнаків, з ними було простіше й зрозуміліше. Згодом так склалося, що перша його дружина була родом із Конго; жінка, з якою він живе зараз, з Мартініки. Втім, наголошує Фарг, це не означає, що його вабить саме темнота їхньої шкіри, ніби якийсь сексуальний фетиш. Йому імпонує спільний спосіб мислення, ця відкритість і не консервативність. Фарга завжди дивувало, чому в такій багатонаціональній Франції переважну більшість керівних посад посідають саме білі, чому на телебаченні так само домінують білі, чому держава проголошує удаваний егалітет, а на практиці виходить щось цілком інакше.

Фарг не вважає себе глибоким аналітиком чи універсалістом, він просто констатує ті процеси, що відбуваються в суспільстві, що їх він ладен спостерегти. Вони бентежать його, бо від них безпосередньо залежить доля близьких йому людей: дітей, коханої жінки, друзів, знайомих. Власне, на цьому він і наголошує в останньому романі «Гарна роль», намагаючись проілюструвати пріоритети справжньої мультикультуральності, роблячи головного героя метисом, але повідомляючи про це читачам лише після сотої сторінки, коли вони вже встигли сповна самоідентифікуватися з ним, відчути на власній шкірі його проблеми, перейнявшись симпатією і співчуттям.

Про писання, славу, почуття

Ніколя Фарг уже майже завершив роботу над сьомим романом. Він пише завжди ручкою, любить робити це в людних місцях (у кав’ярнях, у громадському транспорті). Крім того, планує створити щось і для дітей. Сини ледь чи не ображаються на нього, що він пише тільки для дорослих. Фарг обіцяє їм виправитися, але треба поспішати, бо діти швидко виростають.

Він не хоче бути багатим. Він не мріє, а живе сьогоденням. Він задовольняється простими речами. Слава – це річ відносна. Премії – це, звісно, почесно, але не головне. До речі, на батьківщині Фарга часто порівнюють із новоспеченим Нобелівським лауреатом ле Клезіо, чия творчість письменнику дуже подобається і видається близькою за духом.

Щасливим його робить спілкування із людьми, яких він любить, а ще подорожі, писання, плавання і все те, в чому задіяні п’ять людських відчуттів. Сенс життя для Фарга в роботі над собою, щоби жити в мирі з собою, щоби бути вільним («Письмо – єдиний простір абсолютної свободи»). Втрата рідних і втрата свободи – це те, що може зробити його нещасним.

А ще — він вірить. Вірить у щось, — можливо в магію. Бо ж це справжній французький ангел.