Казки для безвусих лицарів

Рутківський В. Джури козака Швайки. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006

Перше, що спадає на думку, коли йдеться про українську дитячу літературу, – «бестселер» Всеволода Нестайка, на якому виросли цілі покоління малих «тореадорів», а також – по довгім часі після «васюківців» – дві книжки Сергія Оксеника про Лисого й Лелю. Решта – переважно переклади й перевидання класичних світових творів для дітей і, звісно ж, «Гаррі Поттер».

Отож книжка В.Рутківського знакова вже як мінімум із двох причин: по-перше, вона написана на українському історичному матеріалі (період, який зазвичай «випускали» в багатьох інших книжках, оповіданнях, навіть у народних піснях, очевидно, вважаючи його бідним на «гостросюжетні» події, апріорі нецікавим), по-друге, цей «матеріал» у художньому плані гарно і яскраво змальовано. А значить – після шаленого захоплення толкієнізмом і поттеріанством – наново повертає читача в бік «свого». Ось і відповідь на одне з «вічних» питань про дитячу літературу: як навчити дитину читати? Запросто: читаєте вголос до розділу про вовкулак і кажете, що осилити грубенький томик до кінця вона має вже сама.

Ніде правди діти, свого часу тема козаків і козацтва була дещо збаналізована, зокрема – українським романтизмом, тож не дивно, що рідко коли хочеться читати щось у цьому руслі. Втім, Рутківський уміє зацікавити вибагливого читача. Його книжка звертається до тієї сфери нашої історії, яку по праву можна назвати якщо не «білою плямою», то принаймні «латаним полотном». Адже навіть у академічному виданні «Історії українського козацтва» з цього питання ледве назбирається кілька абзаців. Тож нам, історикам-аматорам, доводиться покладатися на письменницьку фантазію.

У «Джурах…» ідеться про самі початки «козакування», себто кінець XV ст. Попри чітко вказаний хронотоп (Наддніпрянщина й степи України 1487-1488 рр.), автор навряд чи претендує на історичну достовірність. Тут більше вигадки, ніж власне історичної прози. Як відомо, той, хто оперує казковою канвою, володіє читачем, надто ж, якщо цей читач належить до категорії «молодшого й середнього шкільного віку». Тільки от здається, що автор навмисно руйнує цю канву на користь історичного пласту книжки. Бачте, початок «історичного роману для дітей і юнацтва» (хоча, на мою думку, сюди більше пасує визначення «повість») обіцяє щонайменше гоголівську суміш національної історії та чортівні. Автор уводить читача до напівфантастичного, міфологізованого світу українського козацтва, для якого звичними явищами були характерники й перевертні. Проте В.Рутківський розвіює цю інтригу вже після сотої сторінки, і від цього книжка дещо втрачає. Замість того, щоб змусити читача повірити в реальність неймовірного, казкового, автор це неймовірне приземлює до реального. Приміром, міф про здатність козаків перевертатися на вовків (те, що в певні періоди історії так лякало ординців) Рутківський пояснює тим, що багато хто з «наших» мав прирученого вовка – якогось Барвінка, Сирітку чи Куцого.

Услід за традицією підліткової пригодницької повісті (проте всупереч казковим «канонам») Рутківський ставить у центр повісті двох підлітків, Санька й Грицька, типових «помічників» героя-шпигуна Швайки. Обидва хлопці мають виняткові властивості: Санько – талановитий ворожбит, а Грицько має навдивовижу гострий зір. Автор майстерно стилізує фабулу під «народний стиль»: Грицько – круглий сирота, а Санько не має батька. Зрозуміло, дорослі загинули під час чергового татарського набігу. Марно сподіватися від автора історичних імен з тієї причини, що «історія дані замовчує». Тож козак Пилип Швайка – особа, не зафіксована підручниками з історії України (бо й самі події у творі відбуваються до першої згадки про козаків). Як і Вирвизуб, Левко Заярний, Лесь Одуд, Володко Кривопичко, Тиміш Перепічка й інші…

Автор дотепно розповідає, звідки походять чудернацькі прізвиська козаків. Володкові, наприклад, «колись кінь звернув щелепу набік, та так звернув, що нікому не вдалося вправити її назад», а мати Перепічки випікає найсмачніші у Воронівці коржі (зайве згадувати, що перепічками звуться смажені в олії коржі)… Зі «шпигуном» Пилипом значно цікавіше. На особливу увагу заслуговує одне зі значень слова «швайка» – «інструмент різника для забою свиней». Можна помітити цікаву гру слів, що навряд чи відкриється школяреві, який не знає про заборони, пов’язані зі свининою та мусульманами… Все ж таки Сергій Оксеник має рацію, стверджуючи, що якісна дитяча література писана не тільки для дітей.

Хоч яким хорошим не є сам текст, перед нами все ж дитяче видання. То ж далеко не останню роль відіграє в нім художнє оформлення. Я ніскільки не перебільшу, назвавши малюнки Максима Паленка неперевершеними. Ілюстрації до «Швайки» – чорно-білі, проте вони аж ніяк не знебарвлені в емоційному плані. Складається враження, ніби малюнки Паленка живі. Це своєрідний переказ книжки в графічному вигляді.

«Джури козака Швайки» читаються напрочуд легко, одним духом. Цікаві персонажі, симпатичні тваринки, герці на мечах, вилазки у ворожий табір, напружений сюжет – чого ще треба юному читачеві? Окрім яскравої захопливої розповіді, дитина має змогу долучитися до частки національної історії та – певною мірою – фольклору. Ясна річ, дарма сподіватися, що, перегорнувши останню сторінку, читач досконало знатиме життя дніпровських плавнів кінця XV ст. Та хіба це важливо? – спитаєте ви. Адже він матиме живе уявлення про те, як це могло бути, а для дитини цей спосіб у тисячі разів ефективніший, ніж набір фактажу з посібника історії.