Культурні цінності Європи

Культурні цінності Європи. За редакцією Ганса Йоаса і Клауса Вігандта. Переклад з німецької Ксенії Дмитренко, Володимира Шведа. – К.: Дух і Літера, 2014

Збірки матеріалів наукових конференцій усе частіше видаються як автономні книги, набуваючи до звичного статусу інформаційної/довідкової наукової літератури значення видань, не позбавлених приємностей красного письменства. Це не випадково: адже мода на письменників, які на додачу до основного фаху були б водночас трішки істориками, а краще також і політологами, є суто європейською модою на “багатостаночників” від культури, здатних викласти суто науковий, наприклад, фактаж у красномовній манері, здатній зацікавити більш-менш байдужого до всього, що не є суто вітальними цінностями, пересічного читача. Проте тут ідеться про тексти, красномовність авторів котрих обумовлено багаторічним досвідом викладання, тобто про певний набір лекцій, – зазначу наперед, блискучих, – присвячених проблемі так званої європейської ідентичності.

Варто навести імена авторів та назви усіх текстів збірки, – в певному сенсі їх буде цілком достатньо для точного розуміння задуму та призначення книги, принаймні читачу здогадливому чи достатньо досвідченому. Отже: Ганс Йоас, “Культурні цінності Європи”; Шмуель Н. Айзенштадт, “Осьовий час у світовій історії”; Вольфганг Губер, “Юдео-християнська традиція”; Крістіан Маєр, “Греко-римська традиція”; Міхаель Боргольте, “Як Європа знайшла своє розмаїття. Про середньовічні корені плюральності цінностей”; Орландо Паттерсон, “Свобода, рабство та сучасна конструкція прав”; Курт Фляш, “Цінність внутрішнього світу (Innerlichkeit)”; Вольфганг Шлухтер, “Раціональність — специфіка Європи?”; Вольфганг Рейнхард, “Утвердження значущості повсякденного життя”; Крістоф Менке, “Внутрішня природа і соціальна нормативність. Ідея самоздійснення”; Райнгарт Козеллек, “Про місце Просвітництва в німецькій історії”; Марк Мазовер, “темний континент — Європа й тоталітаризм”; Гельмут Томе, “Ціннісний поворот у Європі з погляду емпіричних соціальних досліджень”; Дитер Зенгаас, “Реалії культурних битв”; Гудрун Кремер, “Суперечка цінностей: міркування про сучасний ісламський дискурс”; Петер Вагнер, “Чи має Європа культурну ідентичність?”, а також післямова упорядника, Клауса Вігандта.

Всі без винятку автори представляють професуру світових, – в розумінні європейських, американських, канадських і ізраїльських — університетів; есеї є розгорнутими тезами конференції під однойменною назвою.

Чим цікава ця книга українським читачам? Фактично всім, – принаймні для тих, кому небайдужа євроінтеграція; зокрема, для тих, хто волів би більше знати щодо мети культурного та економічного курсу власної країни, активізованого протягом останнього року.

Ця книга багато що відніме від ілюзій щодо Європи як земного раю, – позаяк вона ним не є, і всі її нинішні переваги було зароблено століттями важкої праці і тривалих, часто кривавих непорозумінь. Власне, кожну статтю присвячено певним проблемам європейського минулого, і, почасти, її сучасності, котрі нібито не мають на меті позбавляти кого б там не було ілюзій, а проте легко справляються з цією загалом складною роботою, детально пояснюючи передумови тієї чи іншої форми європейського комфорту. Основна думка більшості статей ґрунтується у спробі примирити те чи інше протиріччя шляхом його пояснення. Це ідеальний, з точки зору педагогіки, вже не кажучи, – політології, намір, що його не завжди легко співвіднести з практикою, де майже завжди виявляється, що твої слухачі схильні до значно менш розважливих методів вирішення конфліктів. Але європейська історія нібито показує, що кращого рецепту від суспільних негараздів, аніж уміння домовлятись, поки що ніхто не вигадав, – і в якості прикладів наводиться, наприклад, зручний термін “юдео-християнська цивілізація”, логічний тільки з огляду на дочірність другої половини стосовно першої, конфлікти між котрими через дрібні і не дуже ідейні розбіжності і спровоковані ними спекуляції не вщухали до середини ХХ століття включно. Тим не менше, термін зручний і вичерпний, а, крім того, він добре відтворює синтетичну манеру мислення, котра, принаймні в родинному європейському колі, призводить до відповідних дій, чистих чи силоміць очищених від необґрунтованої ідіосинкразії, ксенофобії тощо.

Аналізувати кожен текст цієї книги означає вступати в полеміку з професурою чи писати анотації до наукових статей; і те, і інше не є призначенням книжкової рецензії. Я радила би прочитати цю книгу університетським завсідникам соціальних мереж, незалежно від віку, а також соціальним активістам, котрі беруть участь у публічних обговореннях проблем євроінтеграції в українських реаліях: чого цим текстам не бракує, так це натхнення суто бібліотечного кшталту, з тих, котрі вміло нагадують гуманітаріям про те, що переповісти помилки минулого означає очистити теперішнє і майбутнє.

Тим часом анотацій тут немає, а примітки до статей у деяких випадках займають кілька сторінок, і наведена бібліографія також здатна дати безліч цінної інформації спеціалістам у тій чи іншій області, – наприклад, історії релігії чи філософії, – вже не кажучи про історію, соціологію тощо.

Що стосується суто європейської ідентичності, то упорядник у вступі наводить цитату з Йозефа Рота, на основі котрої одразу попереджає, що нічого подібного не існує, – принаймні в якості цілісної категорії, прийнятної для всіх і кожного. Це важливо не лише для носіїв цієї примарної ідентичності, котра, власне, набула важливого значення лише після створення Євросоюзу, але й для тих, хто намагатиметься зрозуміти її завдяки цій книзі. Адже комусь для розуміння європейської культури як вона є досить європейських “студій” Чеслава Мілоша, комусь — творів Пруста чи навпаки, Мілана Кундери; комусь вистачить Гадамера чи Хайдеггера; хтось відкриває її, читаючи книги, заповнені статистичними даними, зробленими на основі багаторічної праці економістів; комусь досить актуальних журналів з новинами contemporary art; врешті, є такі, кому вистачить листівки з “Монмартром” Піссарро чи “Гернікою” Пікасо для того, щоб зрозуміти і, головне, відчути щось найбільш суттєве для себе з того, чим дихають країни за західним кордоном. Сумарно, однак, кожен з читачів цієї книги матиме змогу ще раз переконатись, що невпинні спроби дотриматись десяти заповідей, з котрих виросла вся юдео-християнська цивілізація, а також наполеглива праця, гідність, виведена в якості суспільної чесноти, жорстка економія на собі в складні часи і доцільна благочинність — у більш сприятливі і т. п., задіяні в кількох країнах протягом кількох століть, рано чи пізно дають хороші результати, деякі з котрих варто мати за взірець, – принаймні тут, у країні, де протягом ледь не сторіччя практикувались інші, ледь не протилежні наведеним, цінності.