Дмитро Лазуткін: «Океан вирує, від нього не сховатися»

Одним із найбільш яскравих і помітних поетів минулого 2014 року став Дмитро Лазуткін. У нього вийшла чергова книжка, що дістала добру читацьку реакцію, він багато й активно виступав (у тому числі перед солдатами на фронті), на його вірші співали пісні, а вірш «Реквієм» навіть став одним із поетичних символів Майдану і всіх останніх подій. Ближчим часом вийде нова книжка поезій. Усе це стало приводом до розмови з Дмитром. Будь-яка розмова з ним – стрімка й непердбачувана. Ми не могли не торкнутися тем не зовсім літературних, на які нині звертає кожен нефорамльний діалог. І його позиції виявилися досить гострі. Хоча, з іншого боку, де в словах Лазуткіна пролягає межа щирості й іронії – не завжди й зрозумієш…

–    Дмитре, для початку розкажи про свою нову книжку, яка готується до друку? Що це буде, яка концепція, назва? Чи будуть там нові вірші, чи ні?
–    Вона зватиметься «Червона книга». Видавці сподіваються, що книгу встигнуть видати до «Книжкового арсеналу», і це хороша симптоматика – саме факт того, що, крім Форуму видавців у Львові, є інший, відносно новий, але привабливий майданчик для презентацій. Складатиметься вона з трьох розділів. Перший – це нові вірші, навіяні останніми подіями у країні, подорожами до Луганської і Донецької областей. У другому розділі будуть тексти з моїх попередніх книжок. Ті вірші, у яких простежуються певні мотиви і передчуття, співзвучні з темами, що панують нині. Іноді там виринають дуже цікаві, а подекуди й пророчі моменти. Звідки воно тоді бралося, чому приходило? Хороше, скажу я вам, підґрунтя для самоаналізу. В третій розділ, що матиме назву «Ботаніка», увійдуть також зовсім свіжі поезії – про закоханість і ніжність, про спорт і джаз, про бузкові сади і темні алеї, про мрії, про світ, що ніколи вже не стане таким, яким був раніше… Не буду розкривати всіх таємниць. Скажу лише, що книгу видасть Meridian Czernowitz.

–    Твоя попередня збірка, «Колядки і вальси», яка вийшла в тернопільському «Кроці», зібрала непогану критику та, на моє враження, зацікавила читачів. А які твої відчуття через рік після її появи? Вона вдала? Улюблена?
–    Я радий, що ця книга побачила світ. Вона вийшла не такою, як «Добрі пісні про поганих дівчат» – у ній більше тривожності, менше мачизму. До того ж «Колядки і вальси» містить таку собі попередню спробу вибраного. Це крок на який мене наштовхнули виступи з читанням віршів. Виявляється, вже виросло ціле покоління поціновувачів поезії, котре відкрило сучасних українських авторів нещодавно. Тому варто було для них зробити своєрідну екскурсію моїми першими збірками. Адже метаморфози мого поетичного стилю були доволі суттєвими, а деякі експерименти з формою й нині залишаються певним стрибком за межі звичного для української літератури інтерпретаційного і образного ландшафту. Десь за рік, я хотів би видати щось на кшталт «The best of Lazutkin». Маю навіть попередні домовленості з видавцем. Але наразі не буду поспішати з анонсами.

–    Поетика, манера Дмитра Лазуткіна доволі спонтанна і, гадаю, не дуже концептуально зумовлена. І все-таки, чи маєш ти відчуття, куди зараз веде тебе твоє натхнення? Мається на увазі стилістика, настрій, тематика…
–    Мені некомфортно в рамках якоїсь однієї концепції. Люблю переходи в поетичну інакшість, практикую зміну кутів зору. Тобто експерименти у мене змінюються потягом до традиції, верлібри чергуються з силабо-тонікою. Втім, в останні роки з’явилося відчуття відповідальності за кожне слово, вимогливість до себе зросла. Але це точно не самоцензура, радше – самодисципліна. Вважаю, говорити про важливе простими рядками –  це височенне мистецтво. Щодо тенденцій – говорити не стану, бо маю внутрішню потребу уникати будь-яких входжень у ритмозалежність. До того ж зараз усе так швидко змінюється! Хто знає – що буде за місяць? А за три? Може всі ми воюватимемо тоді – десь під Полтавою. Або ритимемо окопи під Перекопом. Або… Звісно ж я за мир, лад і спокій.

–    Мало хто знає, але ти пишеш не тільки поезію, а й прозу. Що чути на цьому напрямку? Чи пишеться щось нове, чи плануєш щось видавати?
–    Проза йде мені дуже повільно. Думаю, я надто непосидющий для її писання. Нещодавно написав кілька оповідань. І вони мені дуже подобаються. Але про книжку прози говорити ще зарано.

–    «Колядки і вальси» стали однією з перших українських поетичних книжок, що зафіксували літературну реакцію на Майдан, його осмислення або принаймні сприйняття. Від вирішальних подій революції минув уже практично рік. Як вони тобі виглядають із цієї відстані? Що передусім згадується? Як оцінюєш підсумки й наслідки?
–    Так сталося, що ця книга вийшла навесні минулого року тому вірші «Ой засвіти, місяченьку» і «на снігу не замерзає кров» потрапили до збірки в останній момент.  Не шкодую про це. Але це передусім моя емоційна вібрація, історичні ж оцінки подій мають з’явитися згодом. Для мене все, що відбулося – це важливий етап народження саме української України. Момент великого єднання однодумців на тлі уповільненого нищення нації. На Майдані зібралося чимало близьких мені друзів, чиї думки і світовідчуття – частина мого життя і моєї особистої еволюції як людини.

–    Якби знов опинитися на осінньому рубежі 2013 року – чи хотілось би повестися якось інакше? Не брати участь у тих подіях? Навпаки, брати активніше?
–    Стосовно власних дій, моєї персональної відповідальності і небайдужості – переконаний, що все робив правильно. І коли читав вірші з великої сцени Майдану, і коли будував разом із Лаюком, Коцаревим, Моцаром і Прилуцьким барикади, і коли з Павлом Коробчуком був на вістрі подій на Грушевського – я ні про що не шкодую. Був там, де мав бути, казав те, що думав, боровся за те, у що вірив.

–    А як ти оцінюєш вплив Революції Гідності на мистецтво? Адже з’явилося стільки творів у найрізноманітніших жанрах літератури, образотворчого мистецтва, кіно, театру, навіть музики, з нею пов’язаних. Скажімо, після революційних подій 2004 року такого «валу» не було. І навіть після 1991 року, здобуття незалежності, за великим рахунком, теж.
–    Іноді трапляється щось таке, від чого не можеш бути осторонь. Письменник має право фіксувати пульсації доби. Тож нічого дивного у цьому явищі немає, адже ми живемо в унікальний, трагічний, бурхливий час. Це вже не політика – це виклик для кожного окремо і для всіх нас разом. Тому і поети, і музиканти, і художники не залишаються поза грою. Океан вирує, від нього не сховатися.

–    Це часто змушує авторів, грубо кажучи, висловитися «на злобу дня». Це привернуло більшу, ніж у буденніші часи, увагу до української поезії. Але – чи немає тут ризику надмірної кон’юнктури, спрощення? Чи не будуть потім поети червоніти за свої «революційні» та «воєнні» вірші?
–    Коли зона комфорту стала ілюзією, коли відсторонення від викликів часу більше нагадує цинічне боягузтво – «злободенне висловлювання» стає необхідністю для митця. Це добре, що музи не мовчать. Роль людини, її переживання і реакції – все це вкрай цікаво і потрібно. Втім, і занадто пафосних  творів  вдосталь. І дійсно – більшість текстів про Майдан викликає у мене роздратування. Але без цього ніяк. Не може бути так, щоб усе написане й проспіване було однаково талановитим. Щось залишиться, щось відійде.

–    Продовжу тему «злоби дня», тільки в іншому вимірі. У твоїх «Колядках і вальсах» був цілий розділ віршів-пісень. Як пишуться пісні? Маю на увазі не ті тексти, які були віршами, а потім сподобалися музикантам, а ті, що спеціально писалися, щоб бути покладеними на музику.
–    Я не пишу вірші задля того, щоб їх поклали на музику. Але трапляється, що музиканти мені дають послухати щойно народжену мелодію і пропонують написати текст. Так виникли пісні «Шабля» і «Сни» гурту «Козак систем». Для мене це і виклик, і непроста праця.  Але й не позбавлена натхнення.

–    Несподіваним і масштабним музичним втіленням твоєї поезії стало виконання вірша «Реквієм» у межах ораторії «З нами Бог» на музику Алли Загайкевич на Софійській площі до Дня Незалежності. Як це відбувалося? Які твої відчуття?
–    Я давно хотів, щоб у нас з Аллою Загайкевич відбулася якась співпраця. Завдяки режисеру Сергію Проскурні це стало можливим. Я задоволений і музикою, і тим як читав цей вірш Євген Нищук, і те як зазвучали мої слова в серці всієї вистави огорнуті біблійними текстами, з котрих складалася перша і третя частини ораторії. Там були шалені енергетичні вібрації – «на рівні вічних партитур» – не метафорично, а буквально! До речі, повна назва цього вірша «Реквієм на дощі» й дуже символічно було, коли під час його виконання зі сцени – розпочалася злива. Це дуже сильно вийшло. Люди не розходилися. Слухали.

–    Цей самий вірш я, до речі, чув зі сцени Майдану під час річниці революції…
–    Окрім цього, Саша Кольцова його прекрасно прочитала для телепроекту на ТРК «Україна», Іван Леньо («Козак систем») поклав на музику і заспівав «Реквієм», а Юрко Журавель проілюстрував цю пісню. Мені ж самому важко читати цей вірш вголос. Дуже він болючий.

–    Ти брав участь у волонтерській, а водночас і концертній поїздці лінією фронту, виступав перед українськими бійцями в період відносного затишшя…
–    Ця подорож була дуже дивною. Взяти хоча б склад арт-волонтерської групи: співочий дует Міноборони, бард Василь Лютий, греко-католицький священик отець Олександр, а також кілька заслужених артистів і режисер Сергій Архипчук в образі святого Миколая… Уявіть! Проїхали ми від Луганщини до Маріуполя. Були й під Дебальцево. Як не дивно, бійці з великою вдячністю і зацікавленістю нас приймали. Розповідали чимало своїх історій – і про мирне минуле, і про цю війну.

–    Чи хочеться щось написати про цей досвід?
–    Це хороший матеріал був би для якоїсь повісті у стилі роад-муві. Думаю… поки що.

–    Наскільки солдатам цікава і потрібна література? І якої підтримки, на твою думку, вони потребують передусім?
–    Більшість військових бачила живого поета вперше у житті. Слухали, цікавилися. Звісно ж, довелося внести деякі корективи в репертуар. Навіть спеціально для бійців написав дещо. Треба ж, щоб у поезіях і мотивація була захищати Батьківщину, і позитив. Солдати дякували за вірші, офіцери пригощали спиртом.

–    А які були контакти з місцевими мешканцями?
–    Були розмови, були обережні суперечки. Уявіть, навіть на контрольованій нашою армією території в деяких селах і містечках по телебаченню транслюються лише російські канали! Вони ж «Новороссия-ТВ» надивляться й сприймають світ відповідно. Там така каша в голові!

–    Взагалі, побачене на фронті, війна, її сліди, звуки, безпосередні учасники – це «надихає»? Проситься у літературу?
–    Те що вже «напросилося» можна буде прочитати у «Червоній книзі». Думаю, що контраст між миром і війною, відчутий там, ще не раз прорветься у рядки. Хай війна краще у книжках живе, а не на нашій землі.

–    Як тобі, до речі, на цьому тлі поезія Бориса Гуменюка?
–    Тема війни у поезії мене завжди приваблювала. Причому, я зачитувався і потужним Костянтином Симоновим («Днем по капле выцедив из фляжки \ в сотый раз переходя в штыки \ разорвав кровавые тельняшки \ молча умирают моряки»), який писав про Другу світову, і пронизливим боснійцем Гораном Сімічем. Тому до поетичного висловлювання Бориса Гуменюка ставлюся з повагою і дослухаюся до його відчуттів. Звісно, в наш час – коли інтернет і телевізор – ледь не в прямому ефірі показують жорстку правду війни – дуже непросто зосередитися на власних  переживаннях, не перетворити свою долю і своє бачення на кон’юнктурну текстову конструкцію. Та Гуменюк, на мою думку, пише не заради лайків у Фейсбуці. Сам він казав, що після тривалої перерви повернувся до поезії майже випадково. Війна примусила його говорити. Він її учасник, він її свідок, він її голос.

– Чи є в тебе ідеї, як би мав бути концептуально вирішений українсько-російський конфлікт на Донбасі? І як усім сторонам співіснувати після війни, котра колись та закінчиться?
– Капітуляція військ так званої Новоросії – найкраще вирішення ситуації. Резервація без жодних дотацій з боку України і без права голосу на парламентських і президентських виборах протягом найближчих двадцяти років – єдина можлива форма існування бунтівного регіону, яка не заперечуватиме розвитку всієї країни. Донбас у нинішньому вигляді – це тягар, це наш хрест. Тож лише жорсткий контроль над територією і сувора дисципліна зможуть повернути туди мир, злагоду, процвітання і українську ідентичність.

Важче буде з поверненням Криму. Вочевидь, доведеться використовувати тактику ворога. Захоплення адміністративних і ічно важливих споруд у Бахчисараї, Гурзуфі і Джанкої стане сигналом – повернення Криму до України розпочалося. Українським поетам і музикантам буде що оспівувати!

–    Ти пишеш вірші і українською, й російською. Двомовна, двокультурна людина. Для тебе українсько-російська війна, мабуть, у цьому сенсі має особливий «інтимний» присмак?
–    Українською я пишу зараз набагато більше, ніж російською. До того ж, російськомовні тексти я майже ніколи не друкував і не читав в Україні. Якось так собі колись вирішив і намагався дотримуватися того. Втім, серед моїх улюблених письменників чимало росіян. З деякими з них я продовжую товаришувати, дискутувати. Сперечатися. На цьому тлі не відчуваю жодного роздвоєння ідентичності. Мова для мене – інструмент. Україна для мене – Батьківщина. Курортних романів із Росією – не передбачається.

–    У грудні на нагородженні лауреатів премії «Книжка року ВВС» Сергій Жадан порадив її організаторам нагороджувати не тільки письменників, які пишуть українською, а й російськомовних. Ця тема все активніше виринає останнім часом у публічній площині. Яка твоя позиція?
–    Для тих, хто пише російською мовою і проживає за межами Росії є «Русская премия». Це престижна відзнака. У різні роки її лауреатами були українські громадяни – Анастасія Афанасьєва, Олексанр Кабанов, Ілля Ріссенберг, Дмитро Лазуткін… Є ще кілька суто внутрішньоукраїнських премій для російськомовних авторів. Я думаю, що цього достатньо. А в нинішній ситуації – тим паче. Якщо хтось вважає, що варто додатково заохочувати розвиток російськомовного творчого середовища – я не проти, але, як на мене, більш логічно робити це тоді коли відсоток російськомовного контенту в медіа сфері зменшиться до певної критичної  відмітки, за якою російська мова буде на межі зникнення. Бо це ж як прокляття якесь: на fm-радіо, в газетах, на ТБ – всюди мова, яку до нас прийшов захищати агресор. Проте, якщо вручення окремої нагороди від ВВС спонукає Путіна повернути Крим добровільно – я готовий підтримати ініціативу Жадана.

– Чи вважаєш ти, наприклад, російськомовних поетів України представниками української літератури? Чи це російська література? Або «російська література України»? «Українсько-російська»? Іще якесь формулювання?
– Є різні випадки. Але я схильний вважати найбільш адекватним визначення «російська література України». Бо ігнорувати зв’язок між мовою і ідентичністю автора неможливо. Тут ясна річ і виключення є, і від самого контенту чимало залежить. Але намагаючись бути толерантними, можна доформулюватися до того, що Лімонов стане «українським прозаїком», а Мінаков «українським поетом». При тому, що за змістом, за суттю вони антиукраїнські.

–    Яке твоє ставлення до «мовного питання» в Україні загалом?
–    Українська – державна. Всі інші мови – у вільному використовуванні. Мовне питання потрібне лише політикам аби час від часу розпалювати пристрасті й відпрацьовувати гроші кремлівських замовників. 23 роки було так. Якщо якась мова і потребує підтримки – то передусім українська. Тому мені дуже симпатичний досвід Франції. Мають бути квоти і обмеження для англомовного і російськомовного контенту. Якщо ми вже кажемо, що Україна понад усе, якщо вже стільки крові за це пролито – то давайте спробуємо зробити, аби було саме так.

–    Підсумки літературного 2014 року від Дмитра Лазуткіна? Що найбільш сподобалося, вразило? Що б порадив прочитати?
–    Цього року вийшло багато хороших книжок. На «літературних полях» активними були жінки. Софійка Андрухович, Катя Калитко, Юля Мусаковська, Олеся Мамчич, Маріанна Кіяновська, Катя Бабкіна, Іра Шувалова… Це і прекрасно, і сумно водночас. Мабуть, тому, що саме від книжок сильних емоцій не залишилося. Бо сюжети, написані життям, і враження від них – перевершили літературу.

–    І що читаєш зараз?
–    Інструкцію з ведення бойових дій у міських умовах.

Спілкувався Олег Коцарев