Лесь Белей. Колосок на ватних ногах (Тиждень)
Коли аналізуєш певну культуру, то мимоволі підшукуєш у голові найбільш подібну і починаєш порівнювати. Мовляв, а цей аспект тут кращий, а там гірший. З українською культурою також виникає таке бажання, однак аналогію знайти вкрай важко. Продовження – тут.
2 коментарі
Додайте свій відгук
|
новини
анонси
книга дня
|
Погода
Погода у Києві
вологість: тиск: вітер:
Погода в Івано-Франківську Погода у Донецьку
|
“Різні оглядачі почали шукати в романі “Фелікс Австрія” недоліки, критикувати різні стилістичні й тематичні аспекти, хоча насправді проблема із цим твором тільки одна: таких книжок у нас має з’являтися по кільканадцять за рік. Тоді апетит втамують поціновувачі з різними гастрономічно-естетичними уподобаннями.” По-перше, десь я це вже чув, що таких романів має з”являтися…. за рік. Це слова Євгена Стасіневича. По-друге, що то за така гастрономічно-естетична аргументація? Невже Белей не розуміє, що критика базувалася не на гастрономічних уподобаннях? Ніби й береться писати про серйозну проблему, а робить це так, ніби анекдот розказує, вставши з-за другого столу на весіллі. І третє: чи не є вживання чужоземних слів без необхідності (“івенти” замість нашого “події”) тим самим загляданням в рот сильнішій культурі, проти якого нібито він сам виступає?
Гастролатрія – збочення, вельми поширене в сучасній українській літкритиці. Череву принципи ні до чого, воно саме диктує естетичний імператив: перетравив – добре, не перетравив – погано. Попоївши, гастролатр стає енгастримітом, бо черево починає бурчати на всенький світ: “я перетравило і мені від того дуже добре”, або ж “я не перетравило й мені від того дуже зле”. Як би там не було, в усіх випадках справа закінчується зливом води в клозеті.