Ще трохи, і буде Кагарлик
- 08 Кві 2014 16:58
- 3,643
- 9 коментарів
Олег Шинкаренко. Кагарлик. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2014
З дитинства я дуже люблю Кагарлик, хоча ніколи там не був. Деякі речі викликають щиру й тривалу симпатію самим лише своїм звучанням. Ось як Кагарлик.
Було так: спершу мені дуже сподобалось це слово, випадково поцуплене з батьківської розмови, а потім я озирався на вулиці, коли баба з огірками кричала на весь Святошин: «Дак я ж із самого Кагарлика сюда перлася!»
І коли сьогодні Олег Шинкаренко повідомляє мені зі сторінок свого роману, що «найкращі люди мешкають у Кагарлику, і там справжній центр і сенс існування світу», – я лише знизую плечима: це ж бо загальновідомі речі.
Отже, я віддавна знав, я вірив, що коли-небудь уся сакральна начинка Кагарлика розкриється й стане доступна, наче собачий корм, тільки виявиться благородніша й візуально привабливіша. Мабуть, я чекав на появу цього роману.
Антиутопія – благодатний жанр в українській літературі. Таке в світі правило: найкращі твори на цій грядці проростають у непрості й посушливі роки, а в нашій державі інших часів іще ніколи не було, тож нам і випадає в культурне коритце як не батон «Сонячної машини» Винниченка, то антихристові сухарики Юрія Щербака; або навіть щось делікатне, як «Хронос» Антиповича.
Хоча за атмосферою «Кагарлик» Шинкаренка більше нагадує «Дорогу» Кормака Маккарті – й не так навіть книжку, як її екранізацію з Віґґо Мортенсеном у головній ролі. По-перше, це «роман пошуку та виживання» в декораціях глобальної руїни після ядерної війни. По-друге, ця подорож хоч і має свою мету, але не може завершитись.
Головний герой – постапокаліптичний Одісей, який не знає, хто він такий і чи існує насправді (хоча останнє запитання, з огляду на тотальну перемогу ядерно-православної Матриці, видається непосутнім). Він шукає Олену, бо вона – один із небагатьох його вцілілих спогадів. Звісно, він вирушає в Кагарлик.
Шляхи та міста все ще контролюють російські солдати-щезники з підрозділу «Богородиця». Тобто, війна триває, хоча супротивникам дуже нелегко зустрітися: час і простір перетворилися на заплутану систему всіляких аномалій.
Китайсько-російська війна, що призвела до падіння цивілізації, змальована Шинкаренком лаконічно й фрагментарно – на рівні інформаційного шумовиння. Хоча в деталях, які стосуються війни російсько-української, автор, як би це м’яко сказати, справляє враження добре тренованої баби Ванги. Хочеться довго й виснажливо плювати через ліве плече, коли наштовхуєшся на передбачення, які протягом останніх місяців вже стали частиною нашої історії; а втім, так уже в літератури функція: промовляти горохом до стіни.
Роман, попри невеликий обсяг, нафарширований багатьма цікавими ідеями, а їхнє поєднання – то навіть претендує на цілковиту оригінальність. Наприклад, «триєдність» головного героя, Олександра Сагайдачного, який лише на третину – звичайна людина, решту ж його єства становлять два російські орбітальні супутники-антагоністи: нещадний Юрій Гагарін і бунтівний FRS. Така несподівана комбінація – один із способів використання технології безсмертя, яка дозволяє надати особистості сяку-таку цифрову множинність. Тобто у випадку смерті (чи ж просто загрози для життя) можна створити за допомогою спеціального пристрою, соморфона, «резервну копію» людини. І, звісно, не одну. Рівень художньої гри, запропонований Шинкаренком, невблаганно закликає в текст культових російських постмодерністів, й сам автор це чудово розуміє, тож немає нічого дивного, що Володимир Сорокін у «Кагарлику» – один з епізодичних персонажів. Що ж стосується ядерно-православного угару й колекції тематичних гегів (штибу «богородичного хреста» із саперною лопатою на кінці), то цей запах пєлєвіна нічим не перебити.
Подорож Сагайдачного (людської його частини) дозволяє яскраво виписати нові правила життя у країні, де час поводиться свавільно, й минуле з майбутнім мають нелінійні взаємини. Внаслідок цього герой знаходить Олену щонайменше двічі, проте йому доводиться продовжувати пошуки. Відносна стабільність і впізнаваність світу залишається тільки в Кагарлику. Не даремно саме там живе Бог, якого місцеві мешканці знають, як діда Петра. Він постійно помирає уві сні, але нікому до цього немає діла. Людство дожилося до того, що іншого Бога просто не заслуговує. Хіба якогось крота-велетня.
На київському Майдані Незалежності вирощують картоплю, руїни «Ашану» передаються у спадок, наче родовий маєток, кілька божевільних претендентів на посаду мера міста намагаються перестріляти один одного.
Більшість людей повтікали на села, де ще залишається трохи сенсу й розваг: вполюєш зайця, принесеш його додому, а того зайця вже давно зварили та з’їли.
Час од часу до подорожі Олександра долучаються різні диваки, найдовше його супроводжує дослідник Бірджир Хансен і цифрова копія російського окупанта Калашнікова, – поруч із ними Сагайдачний дедалі краще розуміє, що «справжність» його життя не настільки очевидна, як хотілося б.
З іншого боку, «жодна черепаха не здатна бігати всередині свого панцира». Навіть у п’ятивимірному романі. Це, до речі, ще одна чудова ідея Шинкаренка, яка видозмінює «Кагарлик» у процесі читання: у фіналі текст залишає по собі враження множини романів, однаково ймовірних і десь там, за бортом свідомості, вже прописаних або, принаймні, розпочатих.
ура – Бриних вернувся до критики! рецензія викликає інтерес до роману
КАГАРЛИЦЬКИЙ СОБАКА
Микола Холодний
Кличе
знов Кагарлик у дорогу.
Десь
любов там блукає моя.
Кагарлицький
собака за ногу
мене
вкусить неначе змія.
З
підворітні очицями хмурими
визирати
він виробив хист.
У
котеджі, оточеній мурами,
поселився
старий сталініст.
Фотокорам
нерідко позує.
До
редакцій-бо строчить листи ж.
Під
ногами собака плазує,
лицеміру
підносить престиж.
Йде
малеча наївна з поклонами,
щоб
любові навчив до землі.
А
в котеджі лежить за іконами
той,
що люльку курив у Кремлі…
На
воротях собаки зображення,
так
би мовити, замість герба.
Про
собаку зворушливі враження
із
котеджу виносить юрба.
1991р.
Спасибі, пане Ній! Чудовий вірш ви тут навели – я його ніколи раніше не зустрічала. А ще більше вірш зачепив, як прочитала Георгія Бурсова – його спогади про поета. З великої букви Поета.
Чи не знаєте ви, часом, чому собаку названо іменно кагарлицьким? а не черкаським, чи полтавським, чи якимось іншим?..
“Кагарлицькому собаці” у вірші М.Холодного передував однойменний прототип. Чіплявся до поета напротязі 20 років. Терпець урвався і завдяки поезії “Кагарлицький собака” прототип прославився на віки. Герой вірша нині живе у Кагарлику. Повне ім”я прототипа не вказую, попередній мій пост модератор забанив, виконуючи відповідальні обов”язки арбітра на сайті високої моралі й толерантності. За це принциповому модератору наша велика шана й подяка.
Своєю відповіддю ви (як Висоцький співав) мені “всє мозґі разбіл на часті, всє ізвіліни запльол”! Адже я зовсім іншого пана “призначила” героєм вірша – який нині вже давно покійний (з червня 93 року), і тепер “ума нє пріложу” – хто ж живе в Кагарлику? І, мабуть, дуже вже старий – якщо коли ще про нього Поет написав: “А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі…”
Років з 10 тому була знайома з художником Нарцісом Кочережко, він розповідав мені, що Іван Гончар був начебто завербований КГБе. Я не хотіла в це вірити. Але Холодний просто так би не написав, якщо в “маєтку за парканом” Гончар мався на увазі. В усякому разі Бурсов про це пише напрямки.
Відчуваю, що ви добре обізнані в літпроцесі тих часів. Може, десь писали про це? В Інеті? :)
10 квітня 2014 р. 16:16 Disqus написав:
Пані Едіт, улюблений модератор ЛітАкценту прибрав першу мою відповідь. Здогадуюсь чому, бо я назвав повне ім”я головного героя “Кагарлицького собаки”. Той панок, якого ви згадали – другий герой вірша. “Собака” дошкуляв Холодному більш як 20 років. Він плазував, як висловився Микола, перед власником котеджа. Від поета дісталося обом на горіхи. Проте Холодний увічнив прізвище лише одного з солодкої парочки . Пишу вночі, сподіваюся, модератор бачить солодкі сни. Може, встигнете прочитати до початку робочого дня вартового сайту. Журналіст Бурсов, якого ви згадали, третій рік не може знайти видавця для свого розлідування політичного вбивства Миколи Холодного. Відповідь одна: “Не можна виносити сміття з української хати”. Прочитайте однойменного вірша http://www.bursov.net/literator/74
Щасти вам!
Богдана у хліві зліпив біля паліччя.
Вкарбований у глину, у тебе й Сталін є.
Ти точно передав усіх вождів обличчя.
Але скажи, яке з-поміж них – твоє?
Кого б ти не ліпив – про благородні прагнення
співав, немов зозуля у лісі на суку.
Купив ти галіфе за глиняні досягнення.
І глиняні медалі лежать у сундуку.
По глиняній стезі ти ковзався безліку.
Ніхто не міг сказати: тупцюєш чи ідеш.
З»явившись, так би мовити, із глиняного віку,
ти глиною і дихаєш, і глиною живеш.
Не знаю, ти який: народний чи заслужений.
Рябко мій аж танцює, коли гукну: «Служи!»
Він виїсть, потім вилиже баняк полуджений.
А ти мені хоч трохи про себе розкажи.
Говорять, переніс ти неймовірні муки.
Бо глину і червону, і білую місив.
Щоразу відмивати мусив руки –
і мила в перехожих півшматка просив.
…Поволі тихне звук мелодії старої.
Переступаю глину, що вирили кроти.
А глиняні твої під стріхою герої
на мене уже глиняні роззявили роти.
1990р.
Щодо “співпраці” зазначеної вами особи, дискутувати на цю хворобливу для
українців тему не можу, бо внутрішні документи “контори” не читав. Маю
сумніви, що знайомився з ними Нарцис Якович. Безперечно лише те, що
скульптор спорудив у Переяслав-Хмельницькому пам”ятник Переяславський
зраді, а у Ялті українофобу Пєшкову (Горькому). Та й це не є доказом.
Таких аморальних “скульпторів” в Україні – греблю гатити можна. Цього
вірша без назви ви, пані Едіт, певно здогадаєтеся, кому присвятив
Холодний.
Персонажі мого роману матеріалізувалися у коментарях :)