У покорі прийдешності

“Покора” Уельбека текст і легкий і складний водночас. Легкий, бо написаний від імені особи, яка говорить сама з собою, а тут, як знаєте, оскільки вивищуватися й кічитися нема перед ким, то пояснення самому собі того, що відбувається, не проходить в стилі промов конгресу на Сорбонні. Складний, бо ця особа власне є представником Сорбоннської еліти, і про речі лиш приземлені (скажімо, про секс) вона не роздумує. Тим паче, хлопові Франсуа вже 45, він не має родини, а живе написаною багато літ тому докторською про французького класика ХІХ ст. Жоріса-Карла Гюїсманса (сім років життя і 800 сторінок тексту), із яким віртуально полемізує, як теж кулінарно-алкогольними вишуканостями та сексуальним стрибанням з одної купини на іншу, затримуючись максимально на період навчального року. Полегшують літературно-інтелектуальні роздуми Франсуа (там, де вони трапляються) примітки перекладача Івана Рябчія, котрий методично ‘яснює, хто такий і коли протягом століть що у Франції доброго сказав, а Уельбек собі принагідно пригадав.

“Покора” це антиутопія, чергова шпилька від Мішеля Уельбека в бік мусульманського нашестя у Західній Європі, при чім така тонко-вишукана, що якби не читати біографію письменника та не знати контексту його попередніх творів, можна було би подумати, що це навпаки суцільна ода вірі пророка Мухамеда. А контекст такий, що через погрози радикальних мусульман Уельбек наприкінці 1990-х мусив виїхати з Франції, хоч і надалі залишається одним із найбільш почитуваних у країні представників красного письменства. “Покора” вийшла на початку 2015-го і в один із січневих днів 2015-го їй було присвячено чимало місця у журналі Charlie Hebdo. Лишень що саме того дня сталася терористична атака на редакцію цього видання, у якій загинув друг Уельбека економіст Бернар Марі. Після цього письменник оголосив про припинення промо-туру свого роману, але це не «допомогло»: німецьке видавництво DuMont Buchverlag розпродало 100 тис. екземплярів ще до друку накладу, а потім додало ще три рази по 175 тисяч. Британське видання вийшло одночасно з українським, на російське ще чекаємо.

Чому було припинено промо-тур? Не лише тому, що що причиною теракту були нібито антимусульманські карикатури, але через сам факт замислення над тим, чим є і до чого провадить європейська і, зокрема, французька політика мультикультуралізму. Коли чеський митець Давід Чєрни у скульптурі перед Європарламентом зобразив Нідерланди під хвилями, з яких стирчать вершини мінаретів, це спровокувало міжнародний скандал. Роман Уельбека бачить майбутнє в тому ж дусі: у Франції 2022 року приходять до влади мусульмани, котрі перебирають під себе освіту і дипломатію, посередництвом чого культурно-історичне обличчя країни зазнає невідворотних змін. Мусульмани Уельбека зображені “прогресивними”: християни для них не є ворогами, ворогом є секуляризоване суспільство. Партія “Брати мусульмани” та їхні представники в політиці і в елітах Франції вважають, що час християнства просто минув, зазнавши розквіту в середньовіччі і породивши тодішню велику культуру. Тепер же, мовляв, час потупитися молодшій харизматичнішій релігії, інакше політичному і суспільному ладу загрожуватиме колапс.

Судіть самі, кажуть просунуті мусульмани нашому Франсуа: Європа без людей і грошей слабнутиме. Гроші дадуть багаті країни Аравійського півострова, людей продукуватимуть багатодітні полігамні родини, – адже ж теперішня “гейропа” (цього слова в романі немає, але виразні натяки на безпорадність європейської демографії присутні) неспроможна самовідтворюватися. Рівнояк на геополітичному фронті без залучення країн Магрібу до Євросоюзу та застосування їхньої “молодої крові” нічого не вийде. Франція як одна із нащадків Великої Римської імперії приречена на просування об’єднання Середземномор’я з ЄС і відтворення таким чином попередньої величі. Що думають про це країни нашого регіону, вочевидь ані письменника, ані героїв “Покори” хвилює якнайменше. На думку Івана Рябчія, для котрого цей переклад Уельбека вже не перший, письменник перебільшує: “Все з Францією буде добре”, ствердив Іван на презентації роману в рамках Гогольфесту. Навіщо ж тоді стільки зусиль для залякування співвітчизників?

Вочевидь, теж для розуміння, в якому стані знаходиться західноєвропейське (чи, візьмімо — французьке — Рябчій вважає Уельбека французьким передусім, а не “європейським” творцем) суспільство. Бо ж окрім “світлого мусульманського майбутнього” у книжці є ще ж головний герой, який чомусь та й спокушається пристати на пропозиції майбутніх одновірців. Франсуа, як би сказали українці, неприкаяний. Він ніби й тішиться зі свого “вільного” існування, зустрічей без обов’язків, можливістю почитати розумні книжки під дві-три пляшчини доброго вина, послухати краєм вуха університетські чутки та попідливати до них олії, але так чи інакше страждає. Він намагається виглядати перед самим собою міцним горішком, якого не особливо зачіпає навіть смерть матері (“Цікаво, як там її бульдог”?), чи теж батька (оцінивши, що батькова остання любов кардинально позитивно змінила його життя, спромігся лише подумки її пожаліти: щоб віддати половину спадку Франсуа, “мачуха” мусить продати сімейне обійстя).

Він переконаний цинік, котрий не розуміє, чого йому в житті не вистачає. Якби його найбільш вподобана секс-іграшка Міріам не поїхала через загрозу мусульманського пришестя в Ізраїль, він би може не підняв її в своєму сприйнятті на висоти ймовірного шлюбного співжиття. У нього залишаються дозволені поки походеньки проститутками, де він може “обирати” поміж різними за національністю дівчатами, і цим імітувати свій справжній життєвий вибір. Проте коли президентом таки обирають мусульманина, він спостерігає, як меншає на вулицях коротких спідниць, а більшає штанів — тим самим звужуючи його особистісний уявний вільний простір. Повідомлення про власне звільнення з університету сприймає як даність і їде подорожувати незнаною так насправді парижанину країною, громадянином якої “нібито він є”.

Франсуа розуміє, що хтось колись його відтяв від живильного кореня, і симптоматично намагається його відновити через спілкування із церквою. При цьому виходить, що у тому вигляді, в якому функціонує християнство на французькій землі, воно повернути таких як наш герой не спроможне. Єдине, що до нього промовляє, це скульптура Чорної Богородиці в Рокамадурі, натомість все (всі), що її оточують, викликає в ньому роздратування. Він [хоче] релігійності, але не може налапати, якої саме і в якому вигляді. І тут йому підсовують конфетку просвітленого мусульманства, із [непопсовими] відповідями на питання, із можливістю жити із кількома студентками, пардон — дружинами — відразу, із можливістю заробляти втричі більше ніж дотепер — адже ж новопосвячені викладачі мусять конкурувати із залишками розумного західного світу!

Уельбек провокує: ось, будь-ласка, чи ж би ви не погодилися на місці Франсуа мімікрувати? Ви ж усі такі як він, розумні, красиві, позбавлені відповідальності за старих батьків, що у вас, які не ходять голосувати, а лише “на кухнях” обговорюють політичні зміни, що вам би змінилося, якби замість хреста основним знаком став півмісяць? Адже ж ви і за червону зірку вболівали, не уявляючи, які лиха вона принесла! Це ж “лише символ”. Наш Франсуа ніби й розпачається у приватних розмовах – “як?!” вони заберуть університет? “як?!” вони впровадять багатоженство? Але далі кухонних емоцій реакції немає. Герой Уельбека не виявляє громадянської позиції навіть тоді, коли треба би було задзвонити на поліцію, побачивши розстріляну зміну на заправці. Гидливо переступивши труп продавчині, дослідник літератури бере собі дещо перекусити і рушає далі.

Ще один аспект в романі — змова політиків. На момент уявного 2022 року суспільство вже не може обирати поміж надто подібними центристськими партіями, воно поляризоване. Мусульмани не самі приходять до влади, їм “допомагають” націоналісти Марін Ле Пен (достоту як би мав виглядати другий тур президентських виборів в Україні 2015 року, якби не трапився останній Майдан), як теж з допомогою лузерів із просілих електорально партій, які не проти за декілька міністерських портфелів підтримати кандидата мусульман. І, як показує Уельбек, вони зовсім не розуміють значення того, що вчинили: для них це лише виборча конфігурація, а для мусульман же цивілізаційна перемога, якої вони з рук не випустять. І це так чи інакше нагадує постійні граблі українських виборчих перегонів.

І наостанок. Російська Вікіпедія подає переклад назви цього роману з французької “Soumission” як “Подчинение”. Ще один варіант серед оглядачів російською звучить як “Повиновение”. Коли я запитав перекладача, що саме означає “Покора” з французької, він відповів російським “Смирение”. Змиритися із тим, що надходить нова ера, що твоя культура програла більш агресивній, що твоє життя це і є покора вищій силі. Поки що це майстерно написана антиутопія.